Бучма Амвросій Максиміліанович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Бучма Амвросій Максиміліанович – 14 березня 1891 - 6 січня 1957 - видатний український актор і режисер.
Зміст |
[ред.] Біографія
Народився у м.Львові в родині залізничника і пралі. Був останнім з дев'яти дітей бідної родини, де живими залишився лише він та старша сестра Ольга. Батько Максиміліан (Максим) Петрович, людина крутої вдачі, покладав на сина великі надії, намагався вивчити його як слід, віддав до гімназії. Але з неї відмінника Бронека виключили з «вовчим квитком» за артистичні карикатури на вчителів. Завдяки сестрі у 1905 році потрапив до Львівського театру товариства «Руська Бесіда», до режисера Йосипа Стадника, де вперше ступив на професійну сцену. Був талановитим у музиці (самоук гри на скрипці), співах, танцях, імпровізації та копіюванні оточуючих і швидко став ведучим актором. В 1905—1912 працював у театрі. Тут він здружився на все життя з Лесем Курбасом.
Під час Першої світової війни у 1914—1917 воював в австрійській армії унтер-офіцером, був поранений, засуджений до розстрілу за ляпас офіцеру, був у облозі Перемишля, де ледве не загинув від голоду і холери. Потім потрапив у російський полон, працював на Турксибі, на каторжних роботах. Після втечі з Середньої Азії у тендері паровозу потрапив до України та за рекомендаціями львів'ян — художників був прийнятий до Театру М. Садовського, одночасно отримуючи освіту у Київському музично-драматичному інституті ім.М.Лисенка. З колективом театру пропрацював з 1917 по 1919, але видатних ролей на той час не зіграв. У 1919 виїхав з театром на Захід, але в Стрию шляхи Садовського та Бучми розійшлись.
У 1919 організував разом з давніми партнерами та кумирами «Новий львівський театр» у Дрогобичі, який мандрував Наддніпрянщиною. Взимку театр затримався у Вінниці, куди перебралася з «денікінського Києва» сім'я Гната Юри. 20 січня 1920 вони об'єдналися і на базі «Нового львівського театру» був утворений театр ім.І.Франка, керівництво ним передано Гнату Юрі (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, з 1926 року працює в Києві). Найбільш значною роллю цього періоду стала роль Барона («На дні» М.Горького у постановці Г.Юри). Франківці довго (для того часу) затримались у Вінниці — до весни 1920-го, а влітку переїхали до Черкас. Тут стало очевидно, що Г. Юра, після стажування у МХАТі, своєю творчою орієнтацією тяжів до МХАТівського життєвідтворення. Йому були чужі ідеї сценічного перевтілення, образної умовності, яку сповідували Бучма та Курбас. Вони з Бучмою виявились художниками різної творчої крові. Бучма пішов від франківців.
Організував театр-студію ім. Франка та поплив по Дніпру до Херсону. Але, внаслідок голоду на Херсонщині та хвороби першої жінки Бучми Поліни Самійленко, спектаклі припинились і театр розпався.
Після довгих поневірянь по розореній війною, революцією та громадянськими колотнечами Україні Амвросій Максиміліанович потрапив до Києва, керував самодіяльним театром Перших залізничних майстерень, а коли Курбас організував своє Художнє Об'єднання «Березіль» (ХОБ), прийшов до давнього друга актором Четвертої майстерні. У 1922-26 та 1930-36 — провідний актор театру «Березіль» (спочатку в Києві, а з 1925 — у Харкові), опора Олеся Курбаса у театральному новаторстві, ідеальний «курбасовець» — філософ та арлекін. Тут талановитий Бучма став тим самим великим, геніальним актором української сцени. Тут він зіграв свої знамениті ролі, що стали класикою національного театру: Джіммі Хіггінс у п'єсі за однойменним романом А.Сінклера, Пузир в «Хазяїні» І.Карпенка-Карого, Лейба в «Гайдамаках» за Т.Шевченком, Задорожний в «Украденому щасті» І.Франка, Блазень у «Макбеті» В.Шекспіра та ін. У 1926-30 працював у кінематографії як актор і режиссер. На Одеській кінофабриці зіграв першу роль — Тараса Шевченка в однойменному фільмі 1926 року. Після «Нічного візника» (1929), де Бучма геніально виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відоме у світі. Найбільше глядачів вразила сцена, де герой Бучми, візник, дізнається про смерть доньки від руки білогвардійця. Він у нестямі йде нічною Одесою, а за ним слідує його кінь, немов розуміючи, що сталося. Він багато знімається в німому кіно — Микола («Микола Джеря»), Ярощук («Нічний візник»), німецький солдат («Арсенал»), Лейзер та Йоселе («П'ять наречених»), Еміль («Проданий апетит»), Сашко-музикант («Напередодні») та ін.
У 1925 році «Березіль», як кращий театр України працював у Харкові, на той час столиці, а «франківці» — у «провінційному» Києві. Невдовзі столицю перевели у Київ, і тепер театр ім. Франка займав столичне положення. Гнат Юра, який ще з 20-х років був опонентом Курбаса, почав укріплювати творчій потенціал театру і першими, кого він хотів бачити у своєму театрі, були курбасівці. Після компартійного розгрому театру «Березіль» у 1933 р. Курбаса зняли з посади керівника «Березолю», згодом арештували та розстріляли… А по розпорядженню уряду, у 1935 році стали франківцями березільці Амвросій Бучма (вдруге) з жінкою Валентиною Бжеською, Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко. У театрі ім. І.Франка Бучма пропрацював до самої смерті — 20 років. Тут він зіграв видатні ролі: Іван Коломійцев («Останні» М.Горького), Ленін («Правда» О.Корнійчука, вперше в Україні), Микола Задорожний («Украдене щастя» І.Франка). У цій ролі найбільш повно виразився його талант, найяскравіше виявилися особливості акторської манери, вистава була тріумфальною.
15 травня 1941 р. Україна урочисто відсвяткувала 50-річчя Амвросія Бучми, а 27 травня колектив театру виїхав на гастролі до Москви і Ленінграду. Майстерність А.Бучми викликала захоплення у широкого загалу російської публіки і здобула визнання колег. Війна не припинила роботи франківців. А.Бучма, на той час головний режисер театру, перебував разом з колективом в евакуації (Семипалатинськ, Ташкент), виїздив на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський та Донський фронти (1942-43). Під час перебування у Ташкенті А.Бучма поставив на сцені Узбецького театру ім. Мукімі «Наталку Полтавку». Вистава йшла багато років по війні з незмінним успіхом у глядачів.
Після повернення до Києва сполучав роботу в театрі з роботою художнього керівника Київської кіностудії художніх фільмів (1945—1948 рр.). Знімався: підпільник Лещук («Подвиг розвідника»), боцман Дзюба («В далекому плаванні»). За роль Макара Діброви в однойменній виставі за п'єсою О.Корнійчука одержав другу Державну премію другого ступеня (1949).
У повоєнний період А.Бучма займався режисурою в театрі і кіно. Консультував фільми. Викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого, професор. Серед учнів — народні артисти Н.Копержинська, К.Степанков. Він автор статей з проблем театрального мистецтва — збірка «З глибин душі» (1959). Виступав на радіо і телебаченні. Обирався депутатом Київської міськради, членом першої Президії новоутвореного після війни Українського Театрального Товариства. Нагороджений багатьма урядовими орденами і медалями.
А. М. Бучма помер у святвечір 6 січня 1957 року внаслідок довготривалої хвороби Паркінсона. Похований на Байковому кладовищі у Києві. Його іменем названо вулицю в столиці України, театральну премію Союзу театральних діячів України, був річковий «трамвайчик»у Херсоні, встановлений пам'ятник на території Одеської кіностудії, пам'ятний знак у Львові на вул. Ольжича, меморіальну дошку на будинку № 14 по вул. Володимирській, де А.Бучма прожив останні 13 років свого життя. Онука Бучми, Валентина Ігорівна Заболотна, театрознавець, кандидат мистецтвознавства, професор Національного Університету театру, кіно і телебачення ім.І.Карпенка-Карого так говорила про свого «дєдіка»: «У Амвросія Максиміліановича не було стрункої філософської концепції в загальноприйнятому сенсі. Протистояння Системі було скоріше стійкою вірністю генетичному моральному коду людства, інстинктом світосприйняття. І навіть не стільки самого Бучми — мудрої людини з багатющим життєвим досвідом, скільки інстинктом самозбереження народу, який міг вижити, зберегтись як нація, як історична одиниця, тільки народжуючи, висуваючи, виштовхуючи на поверхню публічності з глибини своїх надр тих, хто ставав дороговказами, духовними пасторами, совістю народу, уособленням нації… Це доля і місія геніїв на всіх кругах життєвого аду».
Про А. М. Бучму надруковані монографії І.Піскуна (1956), Б.Львова-Анохіна (1959), О.Бабишкіна (1966), В.Заболотної (1984).
[ред.] Фільмографія
[ред.] Режиссер
- 1928 За стіною
- 1954 Земля (разом з А. Швачко)
[ред.] Сценарист
- 1928 За стіною (разом з Л. Поволоцьким)
[ред.] Художній керівник
- 1947 Подвиг розвідника
[ред.] Актор
- 1924 Вендетта
- 1924 Макдональд
- 1924 Сон Толстопузенко
- 1925 Укразія (інша назва «7+2»)— Казачий полковник
- 1926 Микола Джеря — Микола
- 1926 Тарас Трясило (інша назва «Повість про гаряче серце»)— Тарас Трясило
- 1926 Тарас Шевченко — Тарас Шевченко
- 1928 Джиммі Хіґґінс — Джиммі Хіґґінс
- 1928 Напередодні — Сашко-музикант
- 1928 Нічний візник — Гордій Ярощук
- 1928 Проданий апетит — Еміль
- 1929 Арсенал (інша назва («Січневе повстання в Києві у 1918 році») — німецький солдат
- 1929 Пять наречених — Лейзер та ідіот Йоселе
- 1931 Фата моргана — пастух Хома Гудзь
- 1932 Атака — Петер
- 1932 Смачного («Приятного аппетита) — Шеф-повар
- 1934 Велика гра (інша назва «Віра Філеаса Чендлера») — Чінгіз
- 1935 Остання ніч (інші назви «Зона», «Біла смерть»)
- 1937 Назар Стодоля — Сотник Кричатий
- 1939 Щорс — генерал Терешкевич
- 1941 Вітер зі сходу — Габрис
- 1945 В далекому плаванні — боцман Дзюба
- 1945 Іван Грозний — Олексій Басманий
- 1945 Нескоренні — Тарас Яценко
- 1947 Подвиг розвідника — агроном Лещук
- 1952 Украдене щастя — Микола Задорожний
[ред.] Звання та нагороди
- 1941 — Державна (Сталінська) премія СРСР (за роль Леніна у театральній постановці «Правда» за О.Корнійчуком)
- 1944 — Народний артист СРСР
- 1949 — Державна (Сталінська) премія СРСР (за роль шахтаря Макара у п’єсі «Макар Діброва» О.Корнійчука)
[ред.] Джерело інформації
Cайт «Музею театрального, музичного та кіномистецтва України» Газета «День»
