Гарвардська архітектура
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
ГАРВАРДСЬКА АРХІТЕКТУРА - архітектура обчислювальних машин, головною відмінністю якої від інших подібних архітектур (див. напр. Архітектура фон Ноймана), є те, що дані та оператори (алгоритм) зберігаються окремо. Першим комп'ютером, який застосовував гарвардську архітектуру, був Mark I, який експлуатувався в Гарварді (звідки назва архітектури) та зберігав дані окремо на перфокартах, а команди в релейному запам'ятовуючому пристрої.
Така структура має одну важливу перевагу над фон-нойманівською архітектурою: дані можна завантажувати для обробки з запам'ятовувальний пристрою одночасно з командами. В фон-нойманівській архітектурі для зв'язку операційного та керувальний пристроїв (які разом складають центральний процесор), використовується одна шина, тому необхідно спочатку завантажити в процесор команду, а вже потім, звернувшись за адресою, як вкзана в ній самій - завантажити дані. Наявність в гарвардській архітектурі двох незалежних підсистем пам'яті з окремими шинами, дозволяє вести процес завантаження команд і даних практично паралельно.
Головним недоліком гарвардської архітектури є порівняна з фон-нойманівською складність реалізації. Адже для кожного з запам'ятовуючих пристроїв необхідний свій контролер, своя шина, що зі збільшенням розрядності призводить до зростання кількості з'єднань в системі, і це негативно впливає як на складність проектування, так і на швидкодію.
Гарвардська архітектура широко застосовується в спеціалізованих обчислювачах, зокрема в мікроконтролерах та цифрових сигнальних процесорах, де необхідний високоінтенсивний обмін даними. Також за гарвардською архітектурою зазвичай організується кеш-пам'ять в ЕОМ загального призначення, яка розділяється окремо на кеш-пам'ять команд та кеш-пам'ять даних (але, строго кажучи, це стосується внутришньої організації процесора, а не архітектури ЕОМ)
