Індоєвропейські мови
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Індоєвропе́йські мо́ви — найпоширеніша сім’я споріднених мов, одна з понад 20 мовних сімей світу.
Належність окр. мов і мовних груп до сім’ї І. м. визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за допомогою порівн.-істор. методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвроп. прамови.
За ознаками ближчої спорідненості І. м. поділяються на групи мов і окр. мови на рівні груп.
Існує 7 груп живих І. м. і 3 окр. мови, до яких належать також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були поперед. етапами розвитку сучас. мов або належали до відповід. груп як самост. мови.
Найб. групу живих І. м. становлять індійські мови — 96, якими розмовляє понад 770 млн. чол. До них належать мови гінді та урду (2 різновиди єдиної літ. мови в Індії і Пакистані), бенгалі, панджабі, маратхі, гуджараті, орія, ассамі, синдхі, циганська та ін., а також мертві мови — ведійська і санскрит, на яких збереглося багато писем. пам’яток. До групи іранських мов належать живі мови — перська, таджицька, дарі (фарсі-кабулі), афганська (пушту), осетинська, ягнобська, курдська, белуджська, талиська, ряд памірських мов та ін. (всього 81 млн. носіїв) і мертві мови — давньоперська, авестійська, пехлеві, мідійська, парфянська, согдійська, хорезмійська, скіфська, аланська, сакська (хотанська). На підставі ряду спільних структур, ознак іранські мови об’єднуються з інд. в індоіранські мови: є припущення щодо їхнього походження від кол. мовної єдності.
Слов’янська група мов (див. Слов'янські мови) поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн. носіїв): східну (українська, російська, білоруська; див. Східнослов'янські мови), західну (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська); до зх. підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст.
Група балтійських мов складається з живих мов — литовської і латиської (4,3 млн. чол.) і мертвих — прусської, ятвязької, куршської та ін. З огляду на особливу структурну близькість балт. мов до слов’янських припускається існування у минулому якогось виду балто-слов’янської мовної спільності (прамови, походження від близьких індоєвроп. діалектів, тривалого контактування).
До групи германських мов (бл. 550 млн. носіїв) належать живі мови: англійська — друга (після китайської) за поширеністю у світі, німецька, нідерландська, фризька, люксембурзька, африкаанс, їдиш, шведська, данська, норвезька, ісландська, фарерська і мертві — готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська. Романська група мов (576 млн. чол.) представлена живими мовами — французькою, провансальською (окситанською), італійською, сардинською (сардською), іспанською, каталанською, португальською, румунською (мова румунів і молдован), аромунською, ретороманською, рядом креольських мов. Усі романські мови розвинулися на основі лат. мови, літ. форма якої відома тепер за численними писемними пам’ятками і застосовується досі як мова катол. літургії та (обмежено) як міжнар. мова науки. Лат. мова разом з мертвими мовами оскською й умбрською утворювали групу італьських мов. Кельтська група мов складається з малопоширених живих мов — ірландської, гельської (шотландської), валлійської, бретонської і мертвих — менської, корнської, кельтіберської, лепонтійської, галльської. У минулому кельт. мови були поширені на великій тер. Європи — від нинішньої Великобританії до Карпат і Балкан. У структурі кельт. мов є ряд спільних ознак з італьськими мовами, з якими їх звичайно об’єднують у більш загальну італо-кельтську групу. Грецька мова (12,2 млн. чол.) посідає серед І. м. окр. місце на рівні мовної групи. В її історії виділяються давньогрецький (давньогрецька мова) і середньогрецький (візантійський) періоди. Албанська мова (4,9 млн. чол.) генетично пов’язана з мертвими іллірійською та мессапською мовами.
Вірменська мова (понад 6 млн. чол.) вважається наступницею кол. мови хайаса-арменів у складі держави Урарту.
Численними писемними пам’ятками представлені дві групи повністю вимерлих І. м. — анатолійська, або хетсько-лувійська (мови хетська клинописна, або неситська, лувійська клинописна, палайська, ієрогліфічна хетська, лідійська, лікійська, карійська, сидетська, пісидійська) і тохарська (мови тохарська А, або карашарська, чи турфанська, і тохарська В, або кучанська). Менше відомостей збереглося про ін. мертві І. м. — фригійську, фракійську, іллірійську, мессапську, венетську.
Протягом тривалого розвитку після розпаду прамови, що мала високорозвинену структуру синтет. типу, І. м. зазнали значної структур, диференціації — від синтетизму (найкраще збереженого в балт. і слов’ян, мовах) до аналітизму (найбільше розвиненого в англ. мові), від флективності багатьох давніх І. м. до аглютинації у нових інд. та Іран. мовах. Істотні відмінності з’явилися також у фонетиці І. м. Існує думка (зокрема, докладно обґрунтована рос. мовознавцем В. Іллічем-Світичем) про належність І. м. разом з афразійськими, уральськими, алтайськими, дравідськими і картвельськими до ширшої «надсім’ї» т. з. ностратичних мов.
[ред.] Література
- Дорошенко С. І., Дудик П. С. Вступ до мовознавства. К., 1974;
- Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевроп. язык и индоевропейцы, ч. 1 — 2. Тбилиси, 1984.
