Ольжич-Кандиба Олег
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Олег Ольжич (псевдонім Олега Олександровича Кандиби) (*7 липня 1907, Житомир — † 10 червня 1944, концтабір Заксенгаузен) — український поет і археолог, син Олександра Олеся
Народився у Житомирі 7 липня 1907.
В 1917-23 навчався в середній школі (Пуща Водиця) поблизу Києва.
У 1923 емігрував разом з батьками до Чехословаччини.
В 1924-29 навчався в Карловому університеті у Празі, на літературно-історичному факультеті Українського Педагогічного Інституту, вивчав археологію в Українському Вільному Університеті. Восени 1930 захистив докторську дисертацію на тему «Неолітична кераміка Галичини». В 1930—1931 — асистент кафедри археології УВУ. Працюючи в археологічному відділі Національного музею, здійснив наукові експедиції по західноукраїнських землях, Німеччині, США і Балканських країнах, брав участь у міжнародних археологічних конференціях. У 1938 читав лекції у Гарвардському університеті. Опублікував ряд праць з антропології та археології. В історичній науці — послідовник школи Л. Нідерле.
З поч. 1930-х рр. О. Кандиба заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у львівських періодичних виданнях: «Літературно-Науковий Вістник», «Вістник», «Обрії», «Напередодні» празьких «Студентський вістник», «Пробоєм».
З молодих літ О. Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. В 1929 — член Організації Українських Націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу Українських Націоналістів, особисто Є. Коновальця. В 1937 очолив культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів. В кін. 1930-х рр. редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН. В 1938-39 О. Кандиба брав активну участь у становленні державності Карпатської України та в збройній боротьбі проти угорських загарбників. Протягом 1939—1941 очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.
На поч. радянсько-німецької війни 1941—1945 переїхав до України разом з Буковинським куренем, прийняв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції. В 1941—1942 О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН (М) в Україні. В жовтні 1941 О. Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру — Української Національної Ради у Києві.
З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів К. переїздить до Львова. У травні 1942 Почаївська конференція ОУН (М) обрала О. Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях. У січні 1944 після арешту А. Мельника перебрав посаду Голови ПУН.
25.5.1944 заарештований гестапо у Львові. Був ув'язнений у концентраційному таборі Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10.6.1944, закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).
О. Кандиба — автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) та посмертно виданої «Підзамче» (1946), перевиданих у збірках «Поезії» (1956) та «Величність» (1969), ряду праць з археології, серед яких «Schipeniz-Kunst und Gerete eines neolitisches Dorfes» (1937).
Проєкт пам'ятника Олегові Ольжичу в Києві. Планується встановити в парковій зоні на вул. Олени Теліги навпроти вул. Олега Ольжича.
[ред.] Твори
[ред.] Археолоґія
(Л. Мосендзовi)
Поважна мова врочистих вітрин.
УривЧасті передвіку аннали.
— Ми жали хліб. Ми вигадали млин.
Ми знали мідь. Ми завжди воювали.
— Мене забито в чесному бою,
Поховано дбайливою сім'єю.
Як не стояти так, як я стою
В просторій залі мудрого музею?
Так виразно ввижається Мені
Палючими безсонними ночами:
Я жив колись в простому курені
Над озером з ясними берегами.
[ред.] Воно зросло з шукання і розпуки
А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
П.Филипович
Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи благання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.
[ред.] Рінь
Де шлях у жовті врізується стіни
І урвище над закрутом стремить,
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріни.
Вода суха і сіра. Але вії
Примкнеш перед камінням у піску.
І раптом чуєш силу вод рвучку
І різкість вітру, що над ними віяв.
[ред.] Шякунтала
Все нижче сонце потойбіч дороги,
А тут, в тиші, ростуть платани скраю,
Смагляві і сухі дівочі ноги
Дрібні сліди у пилі залишають.
Гарбу двоколу тягнуть до оселі
Бики слухняні, і минають люди,
А у лісах пустельники веселі
Ще й досі відають блаженства й чуда.
В твоїх очах вся мудрість незглибима.
Ходім, нехай я спробую, закутий,
Своїми недовірами-очима
Її до дна пізнати і збагнути.
