Васильченко Степан Васильович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Степа́н Васи́льович Васи́льченко (27 грудня 1878 (8 січня 1879), м. Ічня, тепер Чернігівської області — 11 серпня 1932, Київ) — український письменник і педагог. Справжнє прізвище — Панасенко.
Зміст |
[ред.] Біографія
Народився в сім'ї безземельного селянина-шевця. Навчався 1888–1893 в Ічнянській початковій школі. Два роки готувався до вступу в учительську семінарію. 1895 вступив до Коростишівської учительської семінарії (закінчив 1898). Одержав направлення в однокласну міністерську школу в с. Потоки на Канівщині. Невдовзі переведено до Богуслава. Учителював на Київщині та Полтавщині.
У часи вчителювання (1898–1904) вів щоденник «Записки вчителя». 19 грудня 1903 (1 січня 1904) уперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете».
1904 вступив до Глухівського учительського інституту, 1905 покидає інститут. Виїхав на Донбас, учителював у с. Щербинівка (нині м. Дзержинськ Донецької області).
1906 заарештовано за участь у робітничих страйках. Сидів у тюрмі. 1908 хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів, звільнив з Бахмутської тюрми, категорично заборонив учителювати.
Повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. 1910–1914 – завідувач відділу театральної хроніки газети «Рада».
Під час Першої світової війни мобілізовано до армії, був (до Лютневої революції 1917) командиром саперної роти на Західному фронті. Тоді побачили світ перші збірки новел «Ескізи» (1911), «Оповідання» (1915).
1919 жив у Кам’янці-Подільському, де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Тут написав також сатиричний твір «Про козака Ося і москаля Ася».
1920 подорожував із хоровою капелою «Думка» по містах і селах Лівобережної України.
1921 працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, 1921—1928 — вчителем школи імені Івана Франка.
[ред.] Творчість
Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905, «неспокійна», за його висловом, праця «неблагонадійного» вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника.
У літературний процес Васильченко включився 1910 вже зрілим митцем із власним поетичним голосом Саме тоді з'явилися друком його оригінальні твори — «Мужицька арихметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка» та ін., пройняті любов'ю до людини праці, утвердженням віри в перемогу справедливості. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності.
Не випадково однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. «Записки вчителя» (1898—1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко, за його визнанням, систематично «заносив свої учительські жалі та кривди», стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань.
Дебютував письменник оповіданням «Не устоял» (надруковано 1903). Згодом він значно доопрацював його й опублікував українською мовою під назвою «Антін Вова» (1910; в наступних виданнях — «Вова»).
У 1910—1912 Васильченко пише й друкує цикл новел і оповідань, присвячених учительській темі («Вечеря», «З самого початку», «Божественна Галя», «Над Россю», «Гріх» та ін.). Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати поетичний духовний світ дитини.
Хвилюють читача і психологічні етюди письменника «Дощ», «Дома», «Волошки», «Петруня», оповідання «Роман», «Увечері», «Свекор», «Басурмен» та ін. Оптимізм Васильченка особливо виразно виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — «Циганка».
Невеликий цикл у творчості Васильченка складають оповідання, в яких йдеться про обдаровані натури з демократичних низів, про долю народних талантів («На хуторі», «У панів», «На розкоші» та ін.).
Настрої збудженого революційними подіями села відбив Васильченко у новелі «Мужицька арихметика», що належить до найвищих здобутків письменника-реаліста. Жорстоку правду життя селянської бідноти розкриває Васильченко у новелі «На чужину». У новелі «Осінній ескіз» («Із осінніх спогадів. Ескіз», 1912) Васильченко ставить питання про шлях сільської молоді в революцію.
Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від Першої світової війни, в якій письменник брав участь з 1914 аж до Лютневої революції. В «Окопному щоденнику», оповіданнях «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Чорні маки» та ін. Васильченко зображує жахи війни, сумні будні людей у сірих солдатських шинелях.
Цікавою сторінкою спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі до його прози (наприклад, п'єса-жарт «На перші гулі»).
Після 1920 Васильченко включається в процес творення нової культури. В оповіданнях, присвячених сучасності («Приблуда», «Червоний вечір», «Авіаційний гурток», «Олов'яний перстень» та ін.), письменник показує зародження почуття колективізму в психології юних громадян, поетизує романтику праці як творчості.
Багато працює Васильченко у радянський час і над творами з минулого життя минулого («Петруня», «Талант», «Віконце», «Осінні новели» та ін.). Показовим у цьому плані є цикл «Осінні новели» (присвячений подіям 1905 року), який Васильченко писав, починаючи з 1923, майже 10 років. Одна з художньо найдовершеніших новел циклу — «Мати» («Чайка»).
У радянський час Васильченко розширив тематичний і жанровий діапазони, про це свідчать, крім написаних у 1920-ті роки драматичних творів («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл «Крилаті слова», переклади творів російських письменників (Гоголя, Лєскова, Короленка, Серафимовича) тощо.
На особливу увагу заслуговує задум Васильченка створити велику біографічну повість про Тараса Шевченка. З п'яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу — «В бур'янах» (вийшла посмертно — 1938).
[ред.] Увічнення пам'яті
У Києві є вулиця імені Васильченка. Його ім'я надано бібліотеці в Шевченнківському районі. На фасаді будинку, де в 1925—1932 жив письменник, встановлено меморіальну дошку. На Байковому кладовищі, де поховано Васильченка, на його могилі встановлено пам'ятник. Це стела з чорного граніту, на ній керамічне фото, напис: «Васильченко (Панасенко) Степан Васильович 8.І.1879 — 11.VIII.1932. Видатний український письменник».
В Ічні Васильченку встановлено пам'ятник на майдані, меморіальну дошку — на будинку, де він народився. Його ім'я надано центральній районній бібліотеці.
Уродженець Ічні Анатолій Дрофань написав про Васильченка історико-біографічний роман «Буремна тиша» (1984).
[ред.] Основні видання творів
- Твори. — Т. 1—4. — К., 1959—1960.
- Твори. — Т. 1—3. — К., 1974.
- Талант: Оповідання та повісті. — К., 1986.
- Твори: Оповідання, повісті, драматичні твори. — К., 1988.
- Избранное. — М., 1956.
[ред.] Література
- Письменники Радянської України. — К., 1970. — С. 60.
- Деркач Б. А. Васильченко Степан Васильович // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 278—279.
- Проценко Людмила. Київський некрополь: Путівник-довідник. — К., 1994. — С. 98—99.
- Денисенко Г. Г. Васильченко Степан Васильович // Енциклопедія історії України. — Т. 1. — К., 2005. — С. 447—448.
- Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях: Спогади. Невідомі твори. — К.: Смолоскип, 1999. — С. 60–61.
- Шевчук В. Теплий талант Степана Васильченка // Наука і культура. Україна: Щорічник. — Випуск 22. — К., 1989. — С. 418–428.
- Будзей Олег. Про бідного єврея замовте слово...: Кам’янецький відлік // Подолянин (Кам’янець-Подільський). — 2002. — 26 липня. — С. 5.
