Панславізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Панславізм - культурна і політична течія серед слов'янських народiв, в основі якої лежать уявлення про етнічну і мовну спорідненість слов'ян, необхідність їх політичного об'єднання.

Сформувалась у кін. 18 - першій пол. 19 ст. (термін "панславізм" вперше вжито в Чехії Й. Геркелем у 1826). Політичне поневолення більшості слов'янських народів, ідеї Великої Французської революції і німецького романтизму, слов'янське національне відродження - фактори, що привели до поширення серед освічених кіл західних і південних слов'ян [Й. Добровський (чех), П. Шафарик, Я. Коллар (словаки), Л. Гай (хорват), В. Караджич (серб) та ін.] ідеї слов'янської єдності й культурної спільності. Успіхи Російської імперії у війнах проти Туреччини і наполеонівських війнах спричинились до того, що деякі із слов'янських діячів висували думки про політичне і мовне об'єднання слов'ян під зверхністю Росії, вважаючи, що остання допоможе слов'янським народам у боротьбі проти іноземного поневолення (Й, Добровський, Й. Юнгман, Л. Гай та ін.). Дехто з них пізніше змінив свої погляди (Л. Гай, Л. Штур, К. Гавлічек-Боровський). Інші прихильники П., головним представником яких був чех Ф. Палацький виступали за збереження Австрійської імперії і за перетворення її на федерацію слов'ян, австрійців та угорців. Після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину (1867) Палацький переглянув свою концепцію і взяв участь у організованому російськими панславістами Слов'янському з'їзді 1867 у Москві.

Серед поляків, які були підсильним впливом романтичного патріотизму і мрій про відновлення великої Польщі, ідеї П. викликали дві течії: проросійську (С. Сташіц, Й, М. Гене-Вронський, А. Цешковський) та антиросійську (А. Міцкевич, А. Товянський, К. Бродзінський). Останні вважали, що головну роль в об'єднанні слов'ян повинна відігравати Польща. В самій Росії у кін. 1830-х рр. у роботах М.Погодіна були висунуті твердження про перевагу слов'ян над ін. народами, "ворожість Заходу", покликання Росії щодо гегемонії у слов'янському світі (проекти політичного об'єднання слов'ян під егідою Росіійської імперії розроблялись ще у 18-на поч. 19 ст. А. Самборським, В. Малиновським та ін.), Російські слов'янофіли у 1840-50-х рр. - К. Аксаков, 0. Хом'яков, І. Киреєвський та ін. - виступили з ідеєю протиставлення слов'янського православного світу з Росією на чолі "хворій", безвірній Європі, теологічні противники слов'янофілів - західники (П. Чаадаев, 0. Герцен) - теж не заперечували особливої ролі Росії серед слов'янських народів. Поразка в Кримській війні 1853-56, Польське визвольне повстання 1863-64, загострення східного питання - ці фактори викликали активізацію російських панславістів, що знайшло своє практичне втілення у Слов'янському з'їзді 1867 в Москві та діяльності слов'янських комітетів. Панславістичні ідеї займали вагоме місце в теоретичних шуканнях І. Аксакова, М. Данилевського, К. Леонтьєва, наукових розробках вчених-славістів В. Ламанського, О. Міллерата ін.

Найбільший політичний вплив П. мав в 70-х рр., особливо в період російсько-турецької війни 1877-78, коли він підштовхував уряд до активних зовнішньополітичних дій (ряд представників вищих державних та військових кіл Росії - граф М. Ігнатьєв, князь В. Черкаський, генерали М. Черняев, М. Скобелев, Р. Фадеев - були прихильниками П.). Як громадсько-політична течія П. зустрічав і підозріле ставлення з боку уряду та його ідеологів (К. Победоносцев, М. Катков), а також був підданий критиці з боку ліберальних кіл (0. Пипін, зокрема). Внутрішня ситуація і зовнішні умови Росії зменшили популярність ідей П. у кін. 19 ст. Вони відродились напередодні Першої світової війни 1914-18 у формі неославізму (або неопанславізму). Російські неославісти (головний діяч - граф В. Бобринський) разом з діячами інших слов'янських країн (чех К.Крамарж, словенець І.Грабар та ін.) провели слов'янські конгреси у Празі (1908) та Софії (1910), прагнучи досягти міжслов'янськогозближення перед можливою німецькою загрозою.

Революційні події 1917 на деякий час поховали ідеї П. в Росії, які гостро засуджувались К. Марксом, Ф. Енгельсом та В. Леніним. З початком радянсько-німецької війни 1941 -45 була відновлена стара російська політика щодо слов'ян. У серпні 1941 у Москві створено Всеслов'янський комітет. Слов'янські комітети виникли у США, Англії, Канаді, утворені за ініціативою і участю комуністів слов'янського походження. Після першого Всеслов'янського з'їзду у Москві (1941) в 1946 відбувся Слов'янський конгрес у Белград, куди з'їхались делегати з усіх слов'янських країн. Після загострення відносин Югославії з СРСР всі слов'янські комітети припинили свою діяльність. Падіння соціалістичної системи і розвал Радянського Союзу надали панславістичного забарвлення певним колам та політичним партіям російського суспільства. В Україні ідеї П. поширились у першій чверті 19 ст. (зокрема, Товариство Об'єднаних Слов'ян), їх вплив виразно помітний у програмі Кирило-Мефодіівського Братства, серед українських наукових кіл серед. 19 ст. (М. Максимович, 0. Бодянський), а також серед ліберальної частини українського дворянства (Г. Ґалаґан, М. Рігельман та ін.), представники якого брали активну участь у діяльності слов'янських комітетів у Києві та Одесі у 1850-70-х рр.

На українські землі в склад Австрії ідеї П. проникали як з Заходу, так і з Росії. За прикладом інших слов'янських народов у Львові в 1848 було створено Галицько-Руську Матицю. Під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії українці Галичини почали налагоджувати контакти з слов'янськими діячами Австрійської імперії, зокрема взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі (червень 1848). Під впливом ідей з Росії частина української інтелігенції стала на шлях москвофільства, яке пітримувалось російськими панславістичними колами. Деякі з провідних українських діячів науки і культури другої пол. 19- поч. 20 ст., зокрема М. Грушевський, відкрито виступили проти П., вбачаючи в ньому загрозу для національних інтересів українського народу.