Сатира
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Сатира, гостра критика окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політ. життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби С. — гіперболя, гротеск, пародія, іронія в різних літ. жанрах — поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві С. притаманні гумористично-сатиричний рисунок, карикатуро.
На Україні С. відома з найдавніших часів у нар. творчості, у літературі розвинулася з 16 — 17 вв., зокрема в творчості І. Вишенського й ін. творах полемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного і шкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в 17-18 ст. інтермедії. Зразками суспільно-політ. С. 18 в. були сатирична коляда «1764 года декабря 23 дня к. P.» невідомого автора, «пасквільні стихи» ченця Києво-Дечерської Лаври Ієремії, «Плач киевских монахов» (1786), «Прибавок к плачу киевских монахов» (1792), приписуваний І. Некрашевичеві діялог «Замисл на попа» та ін. Його діялоги й гумористичні листи, акростих закарп. свящ. І. Пасхалія «Пастырю душевный...», «Доказательства Хама Данилея Кукси» (друга пол.. 18 в.) проти дворян-багатіїв, «Сатира на слобожан» (приблизно 1765 — 85), вірші на п'яниць і пияцтво тощо. Сатиричними за спрямуванням були деякі вірші й байки Г. Сковороди й особливо «Енеїда» (1798) І. Котляревського з висміюванням тогочасних суспільних вад.
Гостро сатиричний характер мала поема Т. Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»...), як також окремі частини його поем «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим ..», «Неофіти», його наслідування пророкам та окремі вірші: «П. С.», «Юродивий», «Я не нездужаю нівроку ..», «Во Іудеї во дні они...», «Молитва», «Гімн чернечий», «Саул». Сатиричними подекуди за своїм змістом були байки і приказки попередників і послідовників Шевченка: Л. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського й особливо «Співомовки» С. Руданського. Із літ. творчости другої пол. 19 в. до С. можна зарахувати оп. «Баба Параска та Баба Палажка» І. Нечуя-Левицького, «Лови» П. Мирного, «Сміх» і «Коні не винні» М. Коцюбинського, деякі оп. С. Васильченка, Л. Мартовича, драму «Мартин Боруля» І. Тобілевича, деякі комедії М. Кропивницького, М. Старицького й ін. Видатним сатириком був І. Франко (оп. «Свинська конституція», поема «Лис Микита», вірші «Сідоглавому», «Хлібороб», «О. Люнатикові», «Страшний суд» та багато ін.). Провідними сатириками поч. 20 в. були: В. Самійленко (вірші) «На печі», «Новий лад», «Патріота Іван» й ін.), О. Олесь (зб. «Перезва», 1921), О. Маковей (зб. «Прижмуреним оком», 1923). По революції 1917 традиції народницької >С. 19 в. продовжували репресовані у 1930-их pp. за свою творчість: Ю. Вухналь, Ю. Ґедзь, В. Чечвянський. Особливе місце в розвитку укр. С. посідає О. Вишня («Усмішки», I-IV, 1928). Гостро сатирична була публіцистична творчість М. Хвильового, спрямована проти просвітянства, культ. назадництва й неуцтва (памфлети у зб. «Камо грядеши» і «Думки проти течії») й полемічні ст. М. Зерова. Політ. тенденційна в дусі партійних настанов є С. сучасних гумористів і байкарів в УРСР: Д. Білоуса, С. Воскрекасенка, Д. Ключини, О. Ковіньки, Є. Кравченка, А. Косматенка, В. Лагоди, Ф. Маківчука, С. Олійника, П. Сліпчука та ін. Тенденційно-пасквільні були сатиричні твори О. Гаврилюка, Я. Галана, Ю. Мельничука, С. Тудора. До сатиричних належать деякі вірші П. Тичини із зб. «Партія веде» (1934). Гострою С. на підсов. дійсність є твори репресованих у 1960 — 70-их pp. укр. письм.: «Репортаж із заповідника ім. Берії» В. Мороза, «Більмо» М. Осадчого, «Вертеп» Г. Чубая, тюремні вірші С. Караваиського.
На зах.-укр. землях між двома світовими війнами С. була представлена фейлетонами Т. Горобця (С. Чарнецького) і Р. Купчинського.
Сучасну укр. еміґраційну С. репрезентують: Е. Козак («Гриць Зозуля», 1972), І. Керницький, М. Понеділок («Вітаміни», 1957, «.Соборний борщ», 1960, «Рятуйте мою душу», 1973), Б. Нижанківський-Бабай («Вірші іронічні, сатиричні і комічні», 1959), 3. Когут («Культурні арабески», 1969).
З гумористично-сатиричних журн. (Див. Гумористична преса) виходять тепер: «Перець» у Києві, «Лис-Микита» в Детройті (США) і «Мітло» в Буенос-Айресі (Арґентіна).
Література: Возняк М. Початки укр. комедії. Л. 1919 (2 вид. Нью-Йорк, 1955); Маківчук Ф. (упорядник) Сатира і гумор. К. 1955; Івакін Ю. Сатира Шевченка. К: 1959; Мінчин В. Деякі питання теорії комічного. К. 1959; Дзеверин И. Проблема сатиры в революционно-демократической эстетике. К. 1962; Нестор З. Гумор і сатира в творчості С. Васильченка. К. 1962; Мінчин Б. Сатира на службі комунізму. К. 1964; Гончарук М. Укр. сатира періоду революції 1905 — 1907 років. К. 1966; Історія укр. літератури, т. І — VIII. К. 1967 — 71; Білецький О. (упорядник) Хрестоматія давньої укр. літератури. (2 вид. 1952), 3 вид. К. 1967.
 |
Це незавершена стаття з Енциклопедії українознавства. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
