Свято Свободи у Києві 19 березня 1917 року
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Свято Свободи у Києві 19 березня 1917 року – грандіозна маніфестація патріотичних сил на підтримку Української революції у березні 1917 року, кульмінаційний момент піднесення українського національно-визвольного руху, який переконливо засвідчив його масовий характер та устремління українства до розбудови власної держави.
Зміст |
[ред.] Напередодні
Маніфестація 19 березня 1917 року стала важливою подією тогочасного українського життя і продемонструвала небайдужість суспільства до політичних процесів, що розпочалися в Україні з початком революції.
Подіям у Києві передувала українська маніфестація у Петербурзі 12 березня 1917 року на честь шевченківського свята і російської революції під гаслом «Нехай живе вільна Україна у вільній Росії». Вона зібрала близько 25 тис. учасників: українських студентів, робітників і вояків. Своєрідною репетицією маніфестації стала також участь українців у «Дні свята революції», що пройшов 16 березня 1917 року на вулицях Києва.
[ред.] Організація маніфестації
План маніфестації був розроблений Дмитром Антоновичем, декілька разів заслуховувався на засіданні Центральної Ради. Напередодні, 18 березня 1917 року його надрукувала у вечірньому випуску київська газета «Последние новости». Рубрикою «Сьогодні у Києві українська маніфестація» відкрилося і перше число газети «Вісті з Центральної Ради» від 19 березня 1917 року.
[ред.] План свята
План проведення Свята Свободи у Києві передбачав такі заходи:
- Панахида по Шевченку біля Володимирського собору;
- Урочиста хода Хрещатиком до будівлі Київської міської думи;
- Всенародне віче на Софіївському майдані;
- Молебен за мучеників Шевченка і Хмельницького;
- Урочисті виступи політиків (від армії виступав Міхновський, від селянства - Стасюк)
[ред.] Керівники
Керували проведенням свята генерал Ходорович (від Київського військового округу), комісар Оберучев (представник Тимчасового Уряду Росії) та Михайло Грушевський (як представник Центральної Ради).
[ред.] Хід свята
З самого рання площа біля Володимирського собору, яка була визначена збірним пунктом учасників маніфестації, не могла вмістити всіх бажаючих. Учасники процесії заполонили увесь Бібіковський бульвар (нині бульвар Шевченка), вулицю Володимирську біля університету. Участь у маніфестації взяли близько 100 тисяч осіб (майже чверть населення міста) – українці-вояки (назагал, участь у мітингу взяли 30 тис. військових), робітники, студенти, учні гімназій, діти з притулків, службовці, члени українських товариств. У якості учасників були задіяні 14 військових оркестрів, 5 хорів. Як згадував пізніше Михайло Грушевський, "весь Київ, можна сказати, виступив: одні в процесіях, інші на них дивитись".
Колони маніфестантів були прикрашені численними жовто-блакитними прапорами, транспарантами. Особливою окрасою стали близько 300 хоругв з національними символами, зображеннями Шевченка, архістратига Михаїла тощо. Особливо піднесений настрій витав над колонами українських козаків. У їх авангарді на коні гарцював актор Микола Садовський у козацькому вбранні.
Колони пройшли по вулиці Володимирській, далі Фундуклеївською (тепер Богдана Хмельницького) на Хрещатик, до будинку Київської міської думи, на балконі якого зібралися представники нової вищої міської влади – президія Виконавчого Комітету Ради об’єднаних громадських організацій, командування КВО, адміністрація Міської думи. У їх промовах звучав вияв громадської поваги до української маніфестації. До слова був запрошений і голова Центральної Ради Михайло Грушевський, якого молодь на руках занесла на балкон. Авторитетний лідер українського руху закликав під прапорами і портретом Шевченка присягтись боротися за здобуття автономії України. Учасник маніфестації Дмитро Дорошенко писав, що натовп на колінах прийняв цю присягу.
По Михайлівській вулиці, обігнувши Думу, маніфестанти піднялися до Софійської площі, де відбулося Українське віче. Відтоді Софійський майдан в роки Української революції став місцем урочистих зібрань з нагоди проголошень Універсалів, декларацій та інших державних актів. На імпровізованих трибунах із складених у сажені дров виступили лідери українського руху Микола Міхновський, Микола Стасюк, Сергій Веселовський, Михайло Єреміїв. До слова знову був запрошений голова Центральної Ради Михайло Грушевський. На віче були прийняті розроблені Центральною Радою резолюції про скликання Установчих зборів для вирішення справи автономії України, про доручення Центральній Раді порозумітися з Тимчасовим урядом тощо. Серед народної маси було близько 10 транспарантів з гаслами "Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі", але вони загубилися серед 300, які вимагали автономії України.
Маніфестація мала блискучий успіх, виявила високий потенціал українського руху, на який змусила звернути увагу і російська революційна демократія. Через два дні після 19 березня Міська дума включила до складу депутатів Михайла Грушевського та Івана Стешенка. Голова ЦР назвав день проведення маніфестації найяснішим, найрадіснішим днем свого і українського життя взагалі.
Подібних за кількістю маніфестацій Київ, до 19 березня 1917 року, не бачив, а в історичній науці до Помаранчевої революції 2004 року, Свято Свободи вважалося найбільшою і наймасовішою демонстрацією в історії України.
[ред.] Джерела інформації
- Лановик Б.Д., Матейко Р.М,, Матисякевич З.М.: Історія України: Навчальний посібник / За ред. Б.Д, Лановик. – 2-ге вид., перероб. – К.: Т-во «Знання», КОО, 1999. – 574 с.
- Київ. Історична енциклопедія. 1917-2000 рр.
