Українофобія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Українофобія (антиукраїнізм) — ірраціональна і злісна ворожість до українців як народу, їх культури, мови, або до України, як держави. Українофобія є різновидом ксенофобії — ненависті до незнайомого чи чужого і спостерігається серед народів, які жили в контакті з українцями в колишньому СРСР чи інших місцях. Ненависть до українців проявляється у різних формах: у використанні образливих етнонімів, у стереотипному приписуванні цілому народові окремих, негативних рис та навіть у запереченні українцям права на саме існування, як окремого етносу. Як явище, українофобія також використовуються певними силами, які цілеспрямовано розпалюють ненависть до українців, як засіб досягнення своїх політичних цілей, загарбницьких та імперських амбіцій.

Українофобія — явище не нове, але описував його ще відомий радянський дисидент академік Андрій Сахаров. Він визначав українофобію Сталіна, як причину Голодомору — однієї з найбільших трагедій українського народу ^[1].

Зміст 1 Побутова українофобія 2 Концептуальна українофобія 3 Українофобія в регіонах світу 3.1 Українофобія в Росії 3.2 Українофобія в Україні 3.3 Українофобія в Польщі 3.4 Українофобія в США 3.5 Українофобія в Канаді 4 Реакція на українофобію 5 Примітки 6 Джерела

[ред.] Побутова українофобія

Побутова українофобія є різновидом ксенофобії і притаманна, як правило малоосвіченим, малокультурним прошаркам населення і обумовлена передусім невіглаством, або специфічними стереотипами окремих культур. Така українофобія має прояви, як правило, у зневажливому або відверто ворожому ставленні до українців у тих регіонах, де вони контактують з представниками інших народів.

Побутова українофобія проявляється перш за все у використанні образливих етнонімів та зневажливих прізвиськ, у глузливому ставленні до української культури, мови ^[2]. Використання зневажливих і евфемістичних позначень для українців є найбільш поширеним серед народів, з якими українці мали довшу історію спільного проживання. На побутовому рівні по відношенню до українців, наприклад на теренах колишнього СРСР та Росії найбільше використовується така презирлива назва, як «хохли» ^[3]. В деяких регіонах така зневажлива назва поширена навіть більше ніж нормативна назва українців. Наприклад, в Росії використання зневажливих етнонімів по відношенню до українців поширено навіть в друкованій пресі, кіно та на телебаченні, що викликає занепокоєння українців Росії: ^[4].

«Новосибірськ, 29 січня 2006 р. національно-культурна автономія українців міста Новосибірська (НКАУ) розповсюдила заяву з пропозицією провести в Росії і на Україні кампанію суспільного осуду журналістів, які розпалюють в ЗМІ національну ворожнечу і ненависть. НКАУ м. Новосибірська вважає, що зміст і публікація нижче перерахованих творів в ЗМІ РФ найбільш принижує національну і людську гідність етнічних українців, що проживають в Російській Федерації. На першому місці статті головного редактора групи ділових журналів «ІД Родіонова» Георгія Бовта («Війна з хохлами» від 16.01.2006 і «Хохли як двигун прогресу» від 18.04.2005), опубліковані на www.gazeta.ru. На другому місці спецпроект РІА «Новий Регіон» від 18.01.2006 (генеральний директор проекту Олександр Щетінін, головний редактор Юлія Шатова) «Що сибірякові дарма, для хохла – смерть», розміщений на www.nr2.ru. На третьому місці стаття тележурналіста Михайла Леонтьева («Україна – наша країна, і там повинні бути наші політичні сили» від 13.01.06), опублікована на www.km.ru.» ^[5]

Сюди ж відноситься уявлення про українців, як «молодших братів», що живуть коштом інших, приписування цілому народові окремих негативних ознак, таких як жадібність, підступність та інших ^[6][7]. Побутова українофобія також проявляється у зловтісі з приводу кризи української політики чи економіки, з приводу програшу українців у футбол ^[8] або навіть з таких трагедій українського народу, як Голодомор. На численних інтернет форумах і навіть на сторінках обговорення російськомовної Вікіпедії використовується глузлива та злорадна назва Голодомору як «Хохлокост» ^[9].

[ред.] Концептуальна українофобія

На відміну від побутової, концептуальна українофобія не обмежена класовими, становими рамками чи рівнем культури. Вона частіше являє собою досить складну систему уявлень про Україну, українців, українську мову і культуру, як ворожий конспіративний проект, як вигадане, або штучне явище спрямоване проти інших ^[10]. Такий тип українофобії найбільше поширений у Росії, де під впливом націоналізму ідеї вигаданості та неприродності України набирають дедалі більшої популярності. Деякі політики в Росії розглядають Україну, як частину Росії і заперечують саме існування українського народу, як окремого етносу:

«Вже сьогодні нам необхідно зайняти жорстку позицію, що південноросійські, малоруські землі – невіддільна частина російської держави, що немає ні «українського» народу, ні «української» мови, що все це ідеологічні фантоми.»^[11].

Корені концептуальної українофобії спостерігаються ще з часів Російської імперії, коли прагнення українців користуватися власною мовою, чи самим вирішувати свій державний устрій розглядалося, як сепаратизм і змова ворогів Росії. В цьому світлі перевага віддавалася архаїчній назві України — Малоросія, а українська мова сприймалася тільки як малоросійський діалект, або як вигадана і штучна мова, спеціально створена для руйнування Росії ^[10]. З цієї причини Російська імперія за ініціативи місцевих поборників імперії запроваджувала цілу низку дискримінаційних законів проти української мови (Валуєвський циркуляр, Емський указ) і намагалася таким чином зупинити ріст національної свідомості українців ^[12].

Відомими ідеологами концептуальної українофобії були Василь Віталійович Шульгін, який окрім антисемітських творів, ще написав у 1939 р. українофобську монографію «Українствующіе і ми», та Миколай Іванович Ульянов, який висловлював такі ж ідеї в праці «Походження українського сепаратизму» (1966) ^[13][14]. Обидва автори не тільки відмовляють Україні та українцям в праві на існування, але й називають Україну та українців вигадкою Польщі та Австрії ^[14]. Ці українофобські твори не тільки передруковуються зараз у Росії, але й доповнюються новими доробками антиукраїнських теорій, де тепер на відміну від попередніх тверджень, "творцями" України проголошуються не конкретні держави, а увесь Захід:

Створення на межі з Росією, з території Росії, на базі етнічних росіян, «наряджених» в «українців», «незалежної» русофобської держави — це Великий Антиросійський Проект, розроблений і проведений Заходом ^[15].

[ред.] Українофобія в регіонах світу

[ред.] Українофобія в Росії

Найгірша ситуація з поширенням українофобії та насаджуванням ненависті до України і українців спостерігається у Росії. На систематичну українофобію у цій країні звертають увагу численні заяви українських громад РФ, які навіть характеризують українофобію, як державну політику Російської Федерації ^[16][17][18].

Українофобські заяви в цій країні лунають від різних впливових осіб держави і навіть від представників законодавчої влади, як наприклад від заступника спікера Державної Думи (парламенту) Росії — Володимира Жириновського:

Ніякої України немає, а в Києві, як і в Мінську, має сидіти російський губернатор". (...) Дійсними кордонами Росії є ті, які були у вересні 1917 року (...) Усіх вас ми відправимо до Сибіру, вас не будуть розстрілювати. Українці потрібні як замерзлі музейні експонати ^[19].

Поважні, відомі, а іноді і впливові представники Росії, такі як мер Москви Лужков були неодноразово звинувачені у розпалюванні ненависті ^[20]. Деякі з них були визнані персонами нон-ґрата в Україні і їм був заборонений в'їзд до країни ^[19]. Численні приватні особи та організації РФ втручаються у внутрішні справи України і насаджують ненависть до України. Представник і засновник Євразійського руху, Олександр Дуґін не приховує свого ворожого ставлення до самої ідеї існування України:

Україна як самостійна держава являє собою велику небезпеку для всієї Євразії ^[21].

Окрім концептуальної українофобії, яка набула великого поширення в багатьох сферах російського суспільства, уряд країни не робить відчутних заходів для боротьби з побутовою українофобією і проявами ксенофобії по відношенню до українців в Росії ^[4]. Занепокоєння багатьох викликає часте і безкарне використання образливих етнонімів по відношенню до українців не тільки у повсякденному житті, але в пресі і кіно ^[4]. Українофобські вислови і стереотипи в таких фільмах, як «Брат-2», «72 метри» та інші, не отримали відповідної критичної реакції від органів державної влади Росії ^[22].

Відношення між двома народами — одне з найважливіших завдань України і мають стратегічне значення не лише для України, але й для всієї Східної Європи. Для налагодження нормальних добросусідських стосунків між двома країнами мають бути вжиті конкретні заходи для приборкання войовничого націоналізму та ксенофобії по відношенню як до росіян, так і до українців ^[23].

[ред.] Українофобія в Україні

В великій мірі упереджене ставлення до української держави та українців в Україні наслідує українофобські настрої в Росії і в багатьох випадках місцеві представники антиукраїнських рухів сповідують ті ж імперські ідеї, що і споріднені організації в Росії ^[24]. Одним з яскравих прикладів експорту українофобії в Україну є Євразійська Спілка Молоді — радикальна молодіжна організація, спонсорована Євразійським рухом Олександра Дугіна ^[25]. Ця організація не тільки не приховує своєї ненависті до України, але й звинувачується в організації нападів на державні і приватні організації України та закликає до порушення територіальної цілосності країни ^[26][27][28]. В деяких регіонах України цій організації було відмовлено у реєстрації, але ці рішення були пізніше успішно оскаржені в суді ^[29]. Показовим фактом розповсюдження українофобії в Україні є приналежність українських політиків Наталі Вітренко та Дмитра Корчинського до Вищої Ради Міжнародного Євразійського Руху — організації, яку звинувачують не тільки у відвертій українофобії, але й у розповсюджені расизму ^[30]. Комуністична партія України не тільки не засуджує прояви українофобії, але й розповсюджує українофобський твір Василя Шульгіна «Українствующіе і ми» на своїй інтернетній сторінці ^[31].

В Україні існують також залишки минулої зневаги і упередженості до української мови і культури. Такі українофобські настрої знайшли своє втілення в ланах представників окремих політичних партій України. Так член Партії Регіонів та депутат Донецької міської ради Микола Левченко викликав хвилю невдоволення громадськості та навіть членів власної партії своїми принизливими коментарями про українську мову, та літературу ^[32][33].

Під впливом певних політичних рухів Росії спостерігається поширення українофобії в Криму ^[34]. В цьому регіоні України, навіть у парламенті автономії з вуст віце спікера та головного редактора "Кримської правди" Михаїла Бахарєва лунають українофобські тези і ідеї майже в повній гармонії з висловлюваннями російських українофобів:

Немає такої української мови. Це мова черні... Це мова, яку штучно придумали Шевченко й інші авантюристи. Я вам скажу більше - немає і такої нації «українці», як і немає ніякого майбутнього у Української держави. Ми просто зобов'язані поставити заслін українізації... ^[35].

Також місцеві українські організації півострова звертають увагу на посилення українофобських настроїв та нехтування правами етнічних українців у цьому регіоні ^[36]. Члени громади вказують на те, що українську мову фактично вилучили з користування попри положення Конституції і незважаючи на це, на півострові продовжуються спекуляції про утиски російської мови ^[37]. Іншим українофобським заходом в Криму також вважають «музей української окупації Криму», який відкрили проросійські організації кримської автономії ^[34].

[ред.] Українофобія в Польщі

Історія відносин польського та українського народів має багато неприємних і болісних сторінок — починаючи від визвольної війни Богдана Хмельницького і кінчаючи взаємною ненавистю і злочинами один проти одного під час Другої Світової Війни. Українці згадують з жалем такі антиукраїнські події, як «Пацифікацію» та «Операцію Вісла» так само, як поляки згадують з біллю вбивства мирного населення у Волині. Однак, з обох боків були вжити дійові заходи для примирення обох народів, які мали б бути зразком добросусідських відносин ^[38][39].

Незважаючи на цей позитив у польсько-українських відносинах, деякі спостерігачі звертають увагу на намагання декотрих у Польщі продовжувати спекулювати на складному минулому народів і загострювати увагу тільки на негативі. Занепокоєння викликає організація виставок про злочини українців, встановлення пам'ятників, які сприятимуть тільки розпаленню ненависті між народами ^[40]. Злочини під час війни та після неї, нажаль відбувалися з обох боків, але надмірна увага на дії тільки українців викликає незадоволення українців, як у Польщі так і в Україні ^[41]. В Україні такі дії польської сторони кваліфікуються як розпалювання українофобії і ворожнечі між народами і руйнують той позитив у відносинах, що був досягнутий останніми роками ^[42].

[ред.] Українофобія в США

Ненависть та упереджене ставлення до українців існує також і в США. Низка українських організацій цієї країни і інших громадян звинувачували компанію CBS у нагнітанні антиукраїнської істерії в програмі «60 хвилин» у сегменті під назвою «Потворне обличчя свободи» (англ. The Ugly Face of Freedom). Ця дванадцяти-хвилинна програма перекручувала факти та події в Західній Україні під час Другої світової війни і звинувачувала скопом усіх українців у злочинах декількох. Ця програма була розцінена, як провокаційна, оскільки трансляція цього скандального сюжету 23 жовтня 1994 р. була приурочена спеціально до візиту президента України Леоніда Кучми до США ^[43].

Основною критикою програми було розпалювання ненависті до українців на основі неправдивих і відверто вигаданих фактів про події на Західній Україні під час Другої Світової війни ^[44]. Низка американських, єврейських і українських оглядачів висловили своє занепокоєння з приводу розпалювання ненависті до українців ^[45]. Канадська компанія, яка транслювала цей сюжет вибачилася перед глядачами за упередженість цієї програми ^[46]. Від імені декількох українських організацій були направлені скарги в регулюючі державні установи, порушені судові справи ^[47][48].

[ред.] Українофобія в Канаді

Як і в інших країнах, де мешкає значна українська громада, українці Канади теж стикаються з проявами нетерпимості та ксенофобії по відношенню до своїх членів. Найбільшого розголосу в Канаді набув скандал навколо кандидата від Ліберальної Партії Канади — Майкла Ігнатієва ^[49][50]. У своїй книзі «Кров і приналежність» (англ. Blood and Belonging) цей нащадок російських емігрантів, автор та викладач, який провів більшість життя поза Канадою охарактеризував своє відношення до українців наступним чином:

Українська незалежність асоціюється в мене з селянськими вишиванками, гугнявими звуками народних інструментів, фальшивими козаками в шароварах і чоботах, злісними антисемітами. Причиною того, що мені складно сприймати по-поважному Україну, лежить значно глибше, ніж моя проста звичка запідозрювати в усьому націоналізм. У глибині моєї душі, я як сказали б українці, є великоросом і маю ще залишки старої російської зневаги до цих «малоросів». Українці зараз мають державу. Але чи насправді вони є нацією? ^[51]

На момент висування цього кандидата від міста Торонто відбувся гучний протест громадськості проти номінації кандидата з українофобськими висловами на місце в парламенті країни ^[52]. Іншою критикою була дуже швидка та недемократична номінація від Ліберальної Партії, яка не враховувала таке контроверсійне минуле кандидата, а також ставлення місцевої громади до нього ^[53].

[ред.] Реакція на українофобію

Упереджене і злісне відношення до українців, їхньої культури і мови має певну реакцію і в деяких випадках призводить до відповідного посилення ксенофобських настроїв серед українського населення ^[20]. Так як і серед інших народів, упередженість і ненависть іноді породжують ненависть та упередженість у відповідь ^[20]. Однак в Україні одним з оригінальних і нових проявів спротиву шовінізму і українофобії є використання гумору і інтернету у боротьбі з цими явищами. Чи не найоригінальнішим засобом боротьби з українофобією є висміювання великодержавних стереотипів і ідей в спільноті Живого Журналу «Фофуддя» ^[54]. Останнім часом феномен фофудді набирає дедалі більшої популярності й поза інтернетною спільнотою, оскільки багато вбачають в ньому дійовий засіб протидії упередженості й ненависті.

[ред.] Примітки

[ред.] Джерела

• Заява національно культурної автономії українців Новосибірську
• Фільм 72 Метри
• Феномен бандерофобии в русском сознании
• Андрей Моченов, Сергей Никулин. "Хохлы", "пиндосы", "чухонцы" и прочие "бусурмане" в Рунете и российской прессе. 28 июня 2006. MCK
• Украинофобы.Классификация.
• Старые исторические обиды не могут в дальнейшем служить компасом в российско-украинских отношениях
• Польша: украинофобия?
• Українофобія – хвороба окупантів
• Українофобія "от ґаспадіна Нобеля"
• “УКРАЇНСЬКІ ТУМАНИ” ТА “РУССКОЕ СОЛНЦЕ” Українофобія як гностична проблема
• Іван Дзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація"
• Українофобія в країні РФ
• Русская община
• Украинцы России возражают против ликвидации библиотеки в Москве
• Секретар Донецької міськради Левченко – про мову, Шевченка і сифіліс
• Чому Жириновський та Затулін не зможуть "помити ноги" в Чорному морі? На українському березі