Церковні обряди

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Церковні обряди- це зовнішній вияв віри в Бога, поклоніння йому. Термін "Церковні обряди" вживається в подвійному значенні: а) канонічний обряд церкви (див. Канонічне право) і б) особливості богослужіння східних і західних церков. Саме про такий(другий) варіант йтиме мова тут. Хоч християнство прийшло до Київської Русі з Візантії, де ритуал богослужіння був детально продуманий, українські місцеві звичаї зумовили деякі відхилення від візантійських норм, особливо щодо Требника і Служебника. Такі особливості зафіксовані вже у другій пол. 11 ст., серед іншого - присутність кн. під час хіротонії та заява представників священнослужителів про згоду на висвячення обраного єпископа Відома й розбіжність в питанні посту: коли велике свято припадало на середу чи п'ятницю, всупереч візантійській практиці, Київська Церква звільняла від посту. Крім перейнятих візантійських богослужбових зразків, на Русі-Україні постали ориґінальні тексти богослужінь, приурочених окремим святам, акафісти тощо. Досить самобутньою розвинувся в українській церкві хоровий спів, як частина Ц. о. (див. Церковна музика). У Київській Православній Церкві були намагання (напр., за митрополита Кипріяна Цамблака) впорядкувати різноманітність Ц. о., але тільки в сер. 17 ст. митрополит Петро Могила оформив богослужбові книги з їхніми обрядовими особливостями, а у творі «Літос» підкреслено, що не обряди ділять Церкви, а догми. На церковних соборах (1596, 1629, 1636) обговорювались Ц. о. з увагою до збереження місцевих особливостей. Православний Київський собор 1640 також присвятив увагу Ц. о., схвалюючи певні норми, нечинні в інших православних церквах, але відповідні до норм уніятської Церкви. Тому у Требнику 1646 і Служебнику 1639 збережено низку Ц. о., що тоді виконувались і були у давніх церковних книгах (Служебник 1604, Требник 1606, рукописні требники 16 — 17 ст.), але пізніше зникли. У Требнику 1646 є 20 чинів, що їх нема в інших книгах, вони увійшли туди з місцевих обрядів. Усього в цьому Требнику е 37 місцвих українських треб, вміщення яких викликало обурення в Москві. Проте, у цю книгу не увійшли деякі місцеві Ц. о., напр., молитва за тих, що самі себе закляли, ходіння у процесії навколо церкви зі сходу на захід, шествіє священника за (а не перед) домовиною покійника, причастя хворих у стані несвідомости водою з Водохрищ, як це було у Требнику 1606, тощо. Особливості укр. Ц. о. почали заникати у кін. 17 ст., після підпорядкування Православної Церкви в Україні Москві. Переслідування українських звичаїв було спричинене не тільки централістськими тенденціями Російської Церкви, але й змішуванням у Москві обряду з догмою. Тому у Москві засуджувалось хрищення обливанням, висвячування кількох осіб під час тієї самої літургії, відправу проскомідії на 5 проскурках, вживання у деяких требах живої мови та інші особливості Київської Церкви. У Москві стежили за цими особливостями «у словах і чинах» та видавали накази (1721), що забороняли відмінності Ц. о. й «окреме наріччя» богослужбової мови. Тому давні українські Ц. о., переслідувані в Російській Імперії і в СРСР, проіснували до другої світової війни лише на Західній Україні, яка перебувала поза впливом Російського Синоду чи патріярха. Частково збереглися давні Ц. о. в Українсько-Білоруській Католицькій Церкві, яка, з другого боку, багато засвоїла обрядів Західної Церкви, проте зберегла свою самобутність. Відновлена 1919 — 21 УАПЦ намагалася повернути й розвинути українські традиційні особливості обрядів разом з вживанням живої мови у богослужінні. Цей процес припинився зі знищенням УАПЦ в СРСР та особливо з протеґуванням Російської Православної Церкви в Україні радянською владою після 1943. Традиційні українські Ц. о. плекаються в церквах УАПЦ в еміґрації, де впроваджено читання євангелії обличчям до вірян, виголошення проповіді після євангелії, тримання царських воріт відкритими, читання вголос евхаристійних молитов, звернення перед «Вірую» до присутніх зі словами «Христос посеред нас», урочисте святкування Покрови (1 жовтня; це свято деякі правослані церкви не визнають), свячення квітів на Маковея (1 серпня, див. Маковей) та ін. Під час утворення Українсько-Білоруської Католицької Церкви 1596 обумовлено збереження східних Ц. о., і цю вимогу прийняв тодішній папа Климент VIII в акті Берестейської унії. Священники-уніяти спершу користувалися давніми богослужбовими книгами, але з часом до церковних книг почала проникати нова практика з латинських Ц. о. Єпархії почали висилати кандидатів духовного стану до католицьких семінарій, де майбутні священники звикали до латинських звичаїв. Ревними прихильниками цього ставали священники, які походили зі спольщених українських шляхетських родин. Поступово введено так звану «тиху» або «читану» Службу Божу, складання рук за західним зразком, причащання, ставши на коліна, впроваджено до церков дзвони, а подекуди й органи, усунено іконостаси, престоли прилаштовано до стіни й ін. У Холмській єпархії таких нововведень постало значно більше, ніж у Галичині, на Волині й Закарпатті. Уніятський синод у Замості 1720 звернув увагу на обрядові нововведення та затвердив тільки чотири: поминання в літургії Римського Папи, внесення до Символу Віри додатку «і Сина», скасував уживання губки й т. зв. теплоту під час літургії. В 18 ст. з'єднана ієрархія навіть запланувала скликати провінційний синод, який мав розглянути цю справу; у кін. 18 ст. літургійною реформою цікавився прихильник давньої практики полоцький архиєпископ Г. Лісовський, але політичні події і розпад унії перешкодили цьому. Рос. влада сприяла у першій пол. 19 в. літургійній реформі в уніятській Церкві Й. Семашка в дусі Російської Православної Церкви (1839), як засобові переведення її на православіє. Також ліквідація унії на Холмщині й Підляшші 1875 почалася зі змін у Ц. о. У Галичині латинізація Ц. о. була менша, ніж на Холмщині, а в працях Львівського синоду (1891) помітне намагання повернутися до давніх Ц. о. на основі грец. зразків, що відчутне у тексті Служебника 1905. По першій світовій війні укр. церк. ієрархи намагалися на кількох своїх нарадах довести до одностайности Ц. о. У Львові 1930 — 35 працювала у цьому напрямі Міжепархіяльна Літургічна Комісія. В Укр. Кат. Церкві зударилися дві тенденції: прихильників обрядового консерватизму («восточники») і тих, що сприймали зміни під впливом зах. обряду. Тоді у Римі створено Літургічну Комісію під головуванням секретаря Конґреґації для Сх. Церков, кардинала Є. Тіссерана, що її завданням було опрацювання нормативного вид. богослужбових кн. Досі опубліковано 10 кн., між ними текст літургії Івана Золотоустого, Василія В. і Ранішосвячених дарів (1973 теж Архиератикон), а також Устав богослужбових правил. Саме цей новий устав „Ordo celebrationis" 1944 охоплює гол. правила Ц. о. для сх. католиків візант.слов. обряду. За основу своїх вид. рим. комісія взяла укр. тексти доунійної доби й унормувала Ц. о. назагал у сх. дусі. З сер. 1960-их pp. єпископські конференції і синоди Укр. Кат. Церкви звернули увагу на впорядкування обрядових справ у напрямі одноманітности і відновлення традиційних укр. Ц. о. Відновила діяльність Міжепархіяльна літургічна комісія. Вид. богослужбових кн. займається Верховний архиєп. у Римі. З 1966 рішенням ієрархії дозволено вживати живу українську мову в богослужбах, а так само частково допущено "мови країн поселення. До 1980 появилися укр. переклади Літургії, Євангелії, Апостола, і Требника. Новий напрям розвитку Ц. о. в Укр. Кат. Церкві зближує її з правос., гол. з Київ. традицією. Правос. Церква в Україні в 18 в. поступово стала об'єктом обрядової уніфікації з Рос. Правос. Церквою. Щойно рух за автокефальний устрій призвів до українізації Ц. о. з тенденцією повернути від рос. синодальщини до основ київ. християнства з-перед 1685. Однак, через брак довшої практики, глибших дослідів та єдиної юрисдикції і в церквах УАПЦ нема обрядової одностайности.

Література: Одинцов Н. Униатское Богослужение в XVII и XVIII вв. по рукописям виленской публичной библиотеки. Вільна 1886; Безсторонний І. Объективний погляд на одношения обрядове в Всхідній Галичині. Л. 1893; Дольницький І. Типік Церкве Руско-Католическія. Л. 1899; Микита О. Руководство въ церковный типиконъ, 2 вид. Ужгород 1901; Скабалланович М. Толковый типиконъ, 1 — 3 тт. К. 1910 — 15; Мишковський Т. Нашъ обрядъ и облатиненіе его. Л. 1913; Костельник Г. Нова доба нашої Церкви. Л. 1926: Zankov S. Das Orthodoxe Christentum des Ostens. Берлін 1928; Андрусяк М. Проект знесення нашого обряду. Записки ЧСВВ, т. 3, 1926; Xомишин Г. Пастирський лист до клира єпархії Станиславівської про візантійство. Станиславів 1931; Річинський А. Проблеми укр. рел. свідомости. Володимир Волинський 1933; Schweigl J. Revisio librorum liturgicorum byzantino-slavicorum. (Periodica de re morali, canonica et liturgica), т. 26, Рим 1937; Raes A. Liturgicon ruthene depuis l'Union de Brest. (Orientalia Christiana Periodica), т. 8, Рим 1942; Шептицький А. Пастирське послання про обряди. Львівські Архиепархіяльні Відомості, ч. 55. Л. 1942; Сліпий Й. Обрядова однообразність. Богословія, т. 17 — 20. Л. 1943; King A. The Rites of Eastern Christendom, тт. 1 — 2. Рим 1947 — 48; Власовський І. Канонічні й іст. підстави для автокефалії Укр. Правос. Церкви. Авґсбурґ 1948; Solowij М. De relormatione liturgica Heraclii Lisowskyj, Archiepiscopi Polocensis (1784 — 1809). Рим 1950; Jоubеіr A. La notion canonique de rite. 2 вид. Рим 1961; Wоjnar M. De ritu in codice iuris canonici orientalis (Analecta OSBM). Рим 1961; Соловій М. Божественна Літургія. Рим 1962; Федорів Ю. Обряди Укр. Церкви. Рим — Торонто 1970; Архиєпископські синоди укр. кат. єпископату і їх правні основи. Кастельґандольфо 1970; Липський Б. Духовість нашого обряду. Нью-Йорк — Торонто 1974; Катрій Ю. Пізнай свій обряд! Нью-Йорк — Торонто 1979.

І. Коровицький, М. Стасів, Ю. Федорів, P. M.