Цивільне право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цивільне право. У Київ. Русі-Україні основним джерелом Ц. п. був звичай. Гол. норми Ц. п. були зібрані в 11 — 12 вв. у відомому зб. «Руська Правда», але й ін. писані джерела містили деякі норми Ц. п.; напр., церк. і адміністративні акти (устави) тощо.

Право власности на рухоме майно, включно з кіньми, рабами і т. д., базувалося на фактичному посіданні. Зем. власність не була виразно визначена, але деякі права власности, напр., посідання вуликів (борті) давало власникові право і на землю, т. зв. бортні землі. Цивільні зобов'язання могли діяти тільки між особами, що не були обмежені у їхній правоздатності; продаж і купівля, позика, найм і застава згадуються як договори.

Основним інститутом родини уважався шлюб, що в дохрист. часи відбувався у формі викрадення нареченої, купівлі або «приведення жінки». Навіть після того, як Церква ввела моногамію, многоженство ще було поширене за кн. Володимира і Ярослава. Розлучення наступало у висліді рішення церк. чи світських судів або спеціального «листа» (відпускного), видаваного чоловіком жінці. Спадкове право вже діяло за цієї доби, згідно з яким спадкоємцями були тільки чл. родини на підставі заповіту (духівниці) абож закону.

За лит.-руської доби давні правні звичаї, перев. ті, що були записані в «Руській Правді», залишилися в силі, але були введені й нові закони, гол. ті, що були увійшли до Лит. Статуту. Значно поширився обсяг прав власности, зокрема на землю. Закони виразніше подавали правоздатність різних груп населення, що особливо виявилося у здиференційованих суспільних клясах і станах з притаманними їм правами. Лише поступово було введено право шляхти на «спадщину». Панівною формою землеволодіння була «вотчина», яка давала право передавати землю у спадщину та «помістя», тобто умовне надання в тимчасове володіння без права диспозиції. Спершу селяни користувалися повними правами власности на землю, яку вони обробляли, але третій Лит. Статут (1588) позбавив їх цього права.

На укр. землях під Польщею тоді дуже скоро змінилося право на поль. зразок, зокрема в ділянці права власности на землю. Не існувало для селян право вотчини. Великі землевласники (пани, шляхта) мали повне і спадкове право на свої землі («альоди»), включно з землями, які раніше були власністю селян; селяни стали тільки користувачами землі, до якої були «прикріплені».

За Лит.-Руської Держави застосовувалася застава у її фідуціярній і «піґнусовій» формі; згідно з останньою право на заставлену річ залишалося за боржником. Назагал розвиток заставного права ішов по лінії захисту боржниківвласників («застава на урок»). У ділянці права зобов'язань договір купівлі-продажу міг бути укладений особами з різних станів. Після обмежень 1588 селянин не міг без дозволу пана вільно диспонувати землею, що була в його користуванні. Практикувалися договори позики, оренди й обміну. Шлюб був одночасно договором і таїнством. Моногамія цілковито усунула многоженство, що тоді каралося смертю. Розлучення і скасування шлюбу належало до церк. судівництва. Позашлюбні діти (а не тільки від рабинь-заложниць) уважалися незаконними. Інститут опіки реґулювало право. Спадкове право значно поширено; заповідач мав право вибрати спадкоємця і з-поза кола законних спадкоємців у стосунку до майна, що його він сам набув. Але батьківське майно мусіло переходити на законних спадкоємців з родини.

На Гетьманщині Ц. п. базувалося на звичаї, Лит. Статутові та нових законах, пізніше скодифікованих в «Правахъ, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743) та подекуди на нормах Маґдебурзького права. У ділянці права власности, крім шляхти, коз. стан зберігав навічно право власности на землю без жадних обмежень щодо диспозиції зем. власністю. Селяни на коз. землеволодіннях користувалися до кін. 17 в. правом диспонувати своєю землею. Селянство держ. зем. фонду, т. зв. «свобідних військ. маєтностей», що мало виконувати для держави певні обов'язки, користувалося значно довше правом диспонувати зем, власністю. Більшість законів Лит. Статуту з родинного і спадкового права залишилися без змін.

Пізніше на території Гетьманщини під рос. володінням Лит. Статут поступово був усунений і були введені рос. закони Ц. п. Вони діяли на Наддніпрянщині до кін. першої світової війни.

На Зах. Укр. Землях під Польщею були запроваджені з 14 в. поль. закони, що діяли поряд з деякими інститутами і законами нім. і канонічного права аж до поділу Польщі 1772. Ц. п. на укр. землях під Австрією (цивільний кодекс 1812) було досить модерне і поступове; воно залишалося в силі, поки не було частково замінене законами державспадкоємців після першої світової війни. Ц. п. під сов. режимом. Верховна Рада СССР схвалила 8. 12. 1961 «Основи цивільного законодавства СССР і союзних республік», а Верховна Рада УССР ухвалила 18. 7. 1963 Цивільний Кодекс Укр. РСР; тому що кодекс копіює «основи» (законодавства) СССР, його годі уважати вільним твором укр. законодавства.

Кодекс реґулює взаємини фіз. і правних осіб. Він надає правної дієздатности усім громадянам СССР понад 18 pp. життя на території респ. З уваги на сов. суспільну й екон. систему, кодекс приділяє багато уваги юридичним особам, держ., кооп. організаціям, підприємствам тощо, їхнє правне становище визначене їх власними статутами та законами. Кодекс визначає 4 типи власности: держ., кооп., гром. організацій і приватну. Перші три групи становлять т. зв. соц. власність. Держ. власністю є: земля, природні багатства, води, ліси, пром. підприємства, надра, шахти, транспорт, банки, держ. житловий фонд та ін. Вони можуть бути віддані кооперативам та гром. організаціям, іноді й приватним особам на довічне користування. Тільки певні категорії власности можуть бути продані громадянам у висліді спеціального закону. Кодекс ґарантує особисту власність громадян, яка вважається «похідною» від соц. власности; право володіння, користування і розпорядження об'єктами власности досить обмежене. Лише власність, «призначена для задоволення матеріальних і культ. потреб» громадян (включаючи заробіток і заощадження, т. зв. трудові доходи), може бути особистою. Вона не може служити для «експлуатації» ін. осіб. Кодекс обмежує власність до однієї квартири чи визначеної площі (60 м2 на родину).

Правні взаємини, які виникають між приватними особами, не різняться в принципі від тих, що існують в неком. країнах. Взаємини між соц. організаціями (держ. підприємства, кооп. організації, об'єднання, колгоспи тощо) постають в рамках планового господарства, що зобов'язує ті чи ті організації укладати відповідні угоди. Договірна автономія цих установ обмежена підрядними справами (див. Договір).

Кодекс включає також охорону і права авторів та винахідників. Але держава зберігає за собою право користуватися винаходом за встановлену премію. Спадковість у сов. речевому праві дозволяється. Громадянин має право передати свою власність кожній фіз. чи правній особі. Існують дві черги спадкоємців: до першої належать діти, дружина і батьки, брати і сестри, що їм припадає спадщина у випадку відсутности заповіту померлого. Друга черга це ін. особи, визначені в заповіті. Але, незалежно від умов заповіту, неповнолітні і непрацездатні спадкоємці мають ряд переваг.

Закони стосовно родини вміщені в окремому «Кодексі про шлюб та сім'ю в Укр. РСР» від 20. 6. 1969, що замінив ухвалений 1926 «Кодекс законів про родину, опіку, шлюб і про акти громадянського стану УРСР». Метою кодексу є зміцнення сов. родини в дусі «принципів сов. моралі». Він ставить за обов'язок батьків ком. виховання дітей. Вони можуть бути позбавлені батьківства (опіки над дітьми), якщо занедбують обов'язок виховання дітей. Рівноправність жінки і чоловіка ґарантована у всіх відношеннях. Шлюб (реєстрація в ЗАГС) є основою родинних прав і обов'язків. Шлюб припиняється або анулюється в наслідок суд. рішення. Суд також встановлює у випадку рішення про розлуку права й обов'язки батьків та дітей. Позашлюбні діти, що їх батьківство встановлене погодженням батьків або суд. рішенням, мають права і обов'язки законних дітей. Усиновлення чи удочеріння дозволяється законом і його реґулює названий кодекс.

Ю. Старосольський