Багалій Дмитро Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Багалій Дмитро Іванович (*7 лиспопада 1857, Київ — †9 лютого 1932) — філософ, громадський діяч, історик, академік УАН (.з 1918). Народився у Києві в сім'ї ремісника. Після закінчення історико-філологічного факультету Харківського університету (1880) займався викладанням, науковою, громадською діяльністю.

З 1918 — голова історико-філоллгічного відділу, член Президії УАН. У 20-х роках викладав історію України у вищій школі, одночасно досліджуючи історію Слобідської, Лівобережної, Південної України XV—XVIII ст.

[ред.] Праці

Автор понад 200 наукових праць, з яких найпомітніші: «Очерки по истории колонизации й быта степной окраины Московского государства» (1887), «Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам)» у 2 т. (1893—1904), «Історія Слобідської України» (1918), «Нарис української історіографії». Т.1. Вип. 1—2 (1923—1925), «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті» (1928).

БАГАЛІЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ — видатний український історик та громадський діяч, академік Всеукраїнської Академії Наук (з 1919). Народився у Києві в міщанській родині. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. Після закінчення Київського університету і проходження трирічної підготовки при кафедрі Б. у 1883 став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 — екстраординарним професором цієї кафедри. У 1906—1910 обирався ректором Харківського університету. Впродовж 1906, 1910—1914 Російська Академія наук обирала Б. членом Державної Ради. У 1914—1917 — голова Харківської міської думи. У 1918 — член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 — голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки. На протязі 20-30-х рр. викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти, очолював створену у Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії української культури, Інститут Т. Шевченка, Центральне архівне управління УСРР. Брав активну участь у громадській діяльності і був організатором вищої школи в Україні, двічі обирався головою Бюро секції наукових працівників України. Як історик Б. формувався під впливом поглядів свого вчителя В. Антоновича . У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічно-федеративно-обласних поглядів, яких дотримувався також М. Костомаров. Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України 15-18 ст. Першою значною його роботою була монографія «История Северской земли до половины XIV в.» (1882). У 1883—1884 опубліковано: «Курс древнерусской истории до половины XIV в.», який Б. читав у Харківському університеті. Головними працями Б. є: «Очерки по истории колонизации й быта степной окраины Московского государства» (1887), «Колонизация Новороссийского края и первые его шаги по пути культуры» (1889), «Магдебургское право в Левобережной Малороссии» (1892), «Украинская старина» (1896), «Опыт истории Харьковского университета» (т. І-II 1893,1904), «История города Харькова» (спільно з Д. Міллером 1905—1906). «Історія Слобідської України» (1918), «Нарис української історіографії» (т. І-ІІ, 1923—1925), «Український мандрівний філософ Г. С. Сковорода» (1926), «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті» (1928). Праці Б. побудовані на багатому джерельному матеріалі, значна частина якого вперше вводиться в науковий обіг.

УРЕ:

БАГАЛІЙ Дмитро Іванович (1857—1932) — український історик. Н. в Києві в дрібноміщанській сім'ї. Освіту здобув у Київському університеті. З 1883 — доцент, з 1887 — професор, в 1906— 10 — ректор Харк. ун-ту. В 1906 і 1910— 14 — член Державної Ради, 1914—17 — голова Харк. міської думи. За своїми суспільно — політичними поглядами Б. належав до поміркованих бурж. лібералів. Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції Б. став на шлях сумлінного співробітництва з Рад. владою. В 1919 обраний академіком, згодом — віце-президентом АН УРСР. Б. викладав історію України в Харк. і Полт. ін-тах народної освіти, очолював у Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії укр. культури, Інститут шевченкознавства, був головою Центрального архівного управління УРСР, двічі обирався головою Бюро секцій наукових працівників України.

Протягом 50-річної наук. діяльності Б. видав понад 200 праць, присвячених в основному історії Слобідської, Лівобережної і Південної України 15—18 ст. У працях Б. позначився вплив буржуазно-націоналістичних концепцій В. Б. Антоновича про «безкласовість» і «безбуржуазність» укр. народу. Проте Б. не протиставляв український народ російському. В своїх дослідженнях він розкривав спільність історичного життя обох братніх народів. В післяжовтневий період Б. намагався стати на позиції марксизму і надрукував ряд праць з історії класової боротьби на Україні, про рух декабристів, про Кирило-Мефодіївське товариство, про творчість Т. Г. Шевченка, Г. С. Сковороди та ін. Але Б. не засвоїв матеріалістичного світогляду, не зрозумів марксистського вчення про суспільно-економічні формації. Його «Нарис історії України на соціально-економічному грунті» (X., 1928), що його написано на основі механістичного матеріалізму, позначений впливами буржуазно-націоналістичних концепцій М. С. Грушевського. Незважаючи на методологічні помилки у висвітленні історії України, Б. вніс певний вклад в історичну науку, ввів у науковий обіг велику кількість фактичних матеріалів, взятих ним безпосередньо з архівних джерел і археологічних розкопок.

[ред.] Твори

Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. М., 1887;
Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам), т. 1—2. X., 1893—1904;
Історія Слобідської України. X., 1918;
Нарис української історіографії, т. і, в. 1—2. К., 1923—25;
Т. Г. Шевченко — поет пригноблених мас. X., 1931.