Болград

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Болгра́д розташований на східному березі озера Ялпуг - найбільшого прісноводного озера України. Строге геометричне планування вулиць, прийняте при забудові, ділить місто на правильні квадрати, кожна поперечна вулиця Болграда виходить до берега озера. При плануванні міста було розбито парк-сад в балці на березі озера Ялпуг. Існує легенда, що гостем Болграда був геніальний О.С.Пушкін. З дозволу І.М.Інзова опальний Пушкін, перебуваючи на засланні, відвідав Болград. Саме про ці відвідини Пушкін згодом напише такі рядки:

“В степях зеленых Буджака Где Прут, зеленая река При бедном устье ручейка Стоит безвестное селенье. Семействами болгары тут В беспечной дикости живут, Храня родительские нравы...

За легендою під час перебування в Болграді він своїми руками посадив дерево в міському саду, і цей дуб живе і понині, при чому його велична краса не старіє з часом, а набуває все більшої величі. Красою цього дерева захоплюються всі, хто хоч раз його бачив. Дуб О. С. Пушкіна в діаметрі перевищує два метри і віком понад 180 років. Його велична краса незбагненна і неповторна. Віник одинокий живий пам‘ятник, котрий старіючи, стає все красивішим і красивішим. Його могутність унікальна , як і його історія.

На згадку про перебування великого російського поета в Болграді, в його честь було названо міський парк. Парк ім. Пушкіна - один із самих великих і самих гарних парків Півдня України. Старанно підібрані породи дерев з різних куточків Росії прижилися тут, а деякі з них є унікальними і могли б прикрасити будь-які ботанічні сади. Цей острівець зелені посеред випаленого сонцем степу, на березі чудового озера є справжньою перлиною нашого краю і гордістю нашого міста.

З ім‘ям генерала Інзова пов‘язаний найщасливіший період життя болгарських колоністів в Росії. Він допомагав їм зберегти і збагатити свої традиції, культуру, релігію.

Це він, генерал-лейтенант, намісник Бессарабії, головний попечитель і голова Комітету іноземних поселенців Південного краю Російської імперії, прийняв тих, що тікали з турецької неволі, під своє заступництво.

Це він дав болгарам житло, роботу, хліб і клопотав про влаштування власних православних храмів. З 1818 року до кінця свого життя він був беззмінним головою Попечительського комітету іноземних поселенців Бессарабії.

Місто Болград нерозривно пов‘язане з ім‘ям генерала Інзова. Він любив Болград, любив тут залишатися на довгий час, тут він відпочивав і працював. Коли Іван Микитович приїхав сюди “на освячення трьохпрестольної церкви в Болграді”, в бесіді виявив побажання, “щоб прах його по смерті покоївся в Болграді”.

На виконання цього побажання місцева влада прийняла рішення про будівництво церкви на Болградському кладовищі, відразу ж почали збір пожертвувань.

29 червня 1843 року Інзов приїхав на закладку першого каменя, на котрій були присутніми “ делегати зі всієї Бессарабської Болгарії, із всіх 83 колоній, які брали участь у зборі пожертвувань на спорудження цього храму...”. Від будинку до будинку, від села до села збиралися пожертвування на будівництво церкви.

У 1844 році церква святого Митрофана була збудована на території кладовища за містом, на освячення приїхав уже розбитий хворобою сам генерал Інзов. Нездатний пересуватися самостійно, Іван Микитович сидів у кріслі, а колоністи підходили до нього, щоб висловити йому свою любов і подяку і подумки прощались зі своїм “дядо”. У травні 1845 року І.М.Інзов помер в Одесі і був похоронений на центральному міському кладовищі. Звістка про його кончину потрясла всіх болгар Півдня Росії. Вони через його ад‘ютанта А. Мальвинського звернулися до царя з проханням дозволити перезахоронити його тлінні останки в місті Болград. В листопаді 1846 році впродовж 230 кілометрів від Одеси до Болграда йшли болгарські колоністи, щоб попрощатися з улюбленим генералом. Посланці від Болграда протягом всього путі несли на своїх плечах тлінні останки І.М.Інзова до своєї столиці, щоб захоронити їх в церкві, котра стала його мавзолеєм.. Від Спасо – Преображенського кафедрального собору, побудованого в Болграді за наполяганням І.М.Інзова, до церкві святого Митрофана його проводжали більше 10 тисяч жителів Болграда і сусідніх колоній. Останні 500 метрів болгари несли прах генерала Інзова на колінах. При похованні І.М. Інзова один з бессарабських болгар сказав „И ми ляжемо в цю землю, в яку ховаємо нашого бессарабського батька, - Інзова. І поки ми живи, пам‘ятатимемо його благодіяння. Немає на землі такого болгарина, який би зробив стільки добра своїм одноплемінникам, скільки зробив для нас російський Бай Іван Інзов”. Церква святого Митрофана символізує глибоку вдячність і любов переселенців – болгар до графа І.М.Інзова. І.М. Інзов не мав сім‘ї і свої батьківські відчуття подарував цілому народу, а вони написали на надгробній пліті: „Він дав переселенцям нове життя і нове Отечество”

У Болграді 21 травня 1828 року Всеросійський імператор Николай I у присутності посланців іноземних держав благословив війська, які пішли на визвольну війну за Дунай, вказавши їм шлях до слави і перемоги. Болгари з радістю зустрічали на рідній землі російську армію, підтримували її ,а самі бралися за зброю. Ця війна поклала край віковій жорстокій неволі і, як пам‘ять для нащадків, на місці, де російський самодержавець благословив війська на визволення братського слов‘янського народу, звівся в небо монумент. Болградці горді з того, що саме тут через їх край і місто дорога повела війська з визвольною місією на територію Болгарії. У 2005 році славний пам‘ятник нашої історії був відреставрований. Пам‘ятники не вмирають доти, поки не заростає до них стежка народна.

У 1833 році в Болграді розпочали будівництво кафедрального собору святого Преображенія Господнього, пам‘ятника архітектури XIX століття. Будівництво велось майже 5 років. Завершене воно було в 1838 році. Його будівництво обійшлося болгарським переселенцям у 750 тис. рублів асигнаціями. Цікавий той факт, що Російський уряд на будівництво храму не виділив жодного рубля, лише після його завершення - імператор Николай І подарував кафедральному собору 12 дзвонів різного звучання. Цар подарував і головний дзвін на дзвіницю храму. Хрестоподібний план будинку бере участь у композиції цілого ансамблю міста. Архітектурна ясність Преображенського собору, простота і цілісність об'ємної будівлі, стриманість декоративного оздоблення, тонке почуття пропорцій свідчать про те, що його будівельником був архітектор з великим талантам. Ім'я його - Абрам Іванович Мельников (1784—1854). З 1831 року - ректор Академії мистецтв. Cпасо - Преображенський собор Болграда — одне з деяких творінь А.І. Мельникова, що дійшло до нас у закінченому і неперекрученому згодом вигляді. Увінчаний куполом собор, висота якого більше п'ятдесяти метрів, був задуманий як висотний орієнтир Болграда і його околиць.

Кубічний об‘єм Cпасо - Преображенського собору замінений тут хрестоподібним, купол не панує над спорудою, але органічно завершує її. Підкупольний барабан із дванадцятьма вікнами — основне джерело світла. Купол оформлений коринфськими пілястрами, що не перешкоджають проникненню світла в собор.

Тому Cпасо - Преображенський собор Болграда не має потреби у світловому ліхтарі, який би завершав купол. Він увінчаний невисокою гладкою колоною, що несе встановлений на яблуці двохметровий хрест. Перехід від купола до підніжжя колони обрамлений легкою металевою балюстрадою, подібною до балюстради, що йде уздовж цоколя по портиках собору. Обравши таке завершення, Мельников випливав ледь сформованим архітектурним традиціям нового міста. Мабуть, найвищого вираження майстерності Мельников досяг у вирішенні силуету купола - ледь витягнутої нагору півсфери. Його за контрастам доповнюють малі куполи квадратної форми на дзвіницях. Уся чарівність цієї споруди — у виразності і гармонії архітектурних мас: колонних портиків, аркових вікон, загороджених ажурними металевими ґратами, класичного карнизу.

З моменту освячення Собору служба проводилася болгарською мовою, потім, на різних історичних етапах, служба проводилася румунською мовою - в період першої і другої румунської окупації, російською мовою - в Радянський період і в теперішній час.

В олтарі храму зберігався царський указ від 29 грудня 1819 року, в якому було сказано про привілеї болгарським переселенцям. Болградський собор за своїм значенням прирівнюється до собору св. Олександра Невського в Софії.

Чудове просторове вирішення собору доповнює інтер‘єр, розписаний в 1912 - 1914рр. художником І. Піскарьовим з синами в стилі романтизму (ескізи Васнєцова), котрий несе у собі відбиток нових вподобань початку XX сторіччя. У куполі, відповідно до древньої православної традиції, зображений Спаситель - Вседержитель із хрестом і сувоєм у руках. На сувої надпис: «Аз есмь путь и истина». У простінках вікон підкупольного барабану — зображення дванадцяти апостолів, у вітринах - євангелістів. На стінах і зводах - сцени зі Старого і Нового Завітів. Одночасно був вирізаний з дерева і покритий листовим золотом іконостас головного вівтаря собору. З золотом іконостасу красиво поєднується срібне обрамлення шести ікон місцевого чину. Іконостаси бічних бокових вівтарів — північного, в ім'я св. Архістратига Михайла і південного, в ім'я св. Іоанна Хрестителя відносяться до більш раннього часу. Біля північно-східного підкупольного стовпа храму розміщена особливо шанована віруючими ікона св. мученика Трифона. У правому боковому вівтарі знаходиться шанована Гербовецька ікона Божої Матері, у лівому — Святителя Миколи Чудотворця. Масивні за своїм масштабом розписи, узори і позолота відповідали масштабу архітектурних форм інтер‘єру. Об’ємний цільний простір покритий сферичним сводом, на котрому зображено Ісуса Христа з хрестом і Євангеліє. По стінах на всю величину виконані сюжети біблейських історій: Різдво Христове, Преображеніе Господнє, вознесіння Христа і обличчя святих угодників. Все це збудовано за рахунок добровільних пожертвувань колоністів. Споруджено Собор із місцевого будівельного матеріалу - ракушечного каменю. Споруда витримана в стилі зрілого класицизму. Храм – пам‘ятник, символ відродження народу Болгарії після звільнення від турецького поневолення і вираження великої подяки Росії за заснування “нової Болгарії”, де знайшли притулок болгарські поселенці. Як і в старовину, величаво височіє в наші дні над потопаючим у зелені садів і виноградників містом Спасо - Преображенський собор споруджений «утриманням усіх общин задунайських переселенців у пам'ять виходу з турецького володіння під Російську державу». 22 березня 2004 року відбулося освячення і підняття нового дзвону Благовіст на дзвіницю собору. При цьому старий дзвін виявили надпис на зовнішній частині старого дзвону Благовіст:

Порівняно швидке економічне піднесення та розвиток деяких ремесел і торгівлі обумовили потребу в письменних людях. У 1839 році головне управління колоніями, що перейшло в підпорядкування міністерства державного майна, запропонувало відкрити в усіх болгарських колоніях початкові школи, а в Болграді, крім початкової, землемірне училище, яке проіснувало до 1848 року. В Болградській початковій школі в 1853 році навчалося близько 200 дітей. Учитель і його помічник були німці. Тому в 1854 році болградці запросили стати вчителями болгар І.С.Іванова і С.Радулова. У 1858 році тут відкрилось училище, яке згодом реорганізовано у гімназію.

Завдяки створеним І.М.Інзовим культурно-економічним умовам, в Болграді була заснована єдина у своєму роді гімназія імені Кирила і Мефодія, урочисте відкриття котрої відбулося 1 травня 1859 року. Першим директором гімназії став болгарський учитель Савва Радулов. В 1878 році, коли південна Бессарабія знову входить до складу Росії, в Болградській гімназії вже вчителюють 50 осіб. Незважаючи на важке, рабське поневолення, болгарський народ мав добре підготовлених вчителів для роботи у своєму першому середньому загальноосвітньому навчальному закладі. За невеликим винятком вчителі гімназії мали вищу освіту, котру отримали в Росії чи Західній Європі. Відповідно до навчального плану в гімназії вивчали болгарську, румунську, латинську, слов‘янську, французьку, німецьку мови, історію, астрономію, малювання. Керівництво гімназії приділяло велику увагу питанням сімейного виховання. Болградська гімназія – перший болгарський середній загальноосвітній заклад – відігравала в 70 – 90 роках ХІХ століття важливу роль у житті болгарського народу, ставши духовно – з’єднуючою ланкою між російським і болгарським народами. Її учні виховувалися в патріотичному дусі, багато з них брали участь у збройній боротьбі болгарського народу за свободу і незалежність. Власне, гімназія перетворилася на культурно – освітній центр болгарського відродження. В її друкарні видавалися підручники, болгарські журнали, газети та інша література. Одними з перших державних і громадських діячів вільної Болгарії були вихованці болградської гімназії. Серед них – академік Олександр Теодоров – Балан, професор – історик Георгі Дерманчев, полковник Георгі Янков (фольклорист), перший хоровий диригент Ніколас Ніколаєв, засновники болгарської опери Драгомір Казаков і Іван Вулпе та інші. Добру пам‘ять залишив після себе і лікар Д.М.Начев. У 1847 році в місті було відкрито жіноче училище. В ньому навчалися дівчата із багатих і знатних сімей. Вивчали Закон Божий, російську мову, математику, французьку та німецьку мови, географію, історію, чистописання, болгарську мову. Навчались тут дівчата не тільки з Болграда, а й з усіх поселень болгарів на території Бессарабії. З 1877-78 років училище було реорганізовано в гімназію. Першою директрисою жіночої гімназії була мадам Поль. В 1856 році після поразки Росії в Кримській війні південь Бессарабії перейшов до Молдавського князівства. З навчального плану вилучили російську мову, і навчання велося румунською мовою з обов‘язковим її вивченням. Після повернення Бессарабії під протекторат Росії при гімназії відкривається педагогічний клас, випускниці котрого направлялись на педагогічну роботу. Одними з перших директорів Болградської жіночої гімназії були Денисова, Жадовська, Бариновська. В гімназії велику увагу приділяли вивченню основ рукоділля, саме завдяки цьому випускниці гімназії були справжніми майстринями. В 1853 році під час війни між Росією і Туреччиною, в Болграді сформувався добровольчий полк під командуванням П.Громадова, якій героїчно бився із турецькими завойовниками.

Після Кримської війни 1853-1856 років за Паризьким мирним договором південна частина Буджака, у тому числі 40 болгарських і гагаузьких колоній з 83 разом з Болградом, відійшла до Молдавського князівства, що знаходилося під владою Туреччини. Село Кубей стало російським прикордонним пунктом. Рятуючись від турецької і австрійської поліції, в 1858 році в Кубеї жив зачинатель болгарської революційної поезії Г.С.Раковський. Саме в цей час він написав кілька віршів, зокрема „Затримка в Кубейському карантині” та „Спогади про минуле Болгарії”. Обіцянка зберегти привілеї і права, які болгари одержали від Росії, була порушена. В 1860 році молдавський уряд став вимагати від них рекрутів. Незадоволені болгари обрали депутацію від усіх сіл і направили її в Болград для переговорів з управителем колоніями. Приміщення гімназії, у якому близько 500 депутатів обговорювали питання про рекрутчину, оточили війська. Пролунали постріли, багатьох було поранено і вбито, протягом цілої доби тривала розправа над жителями, яка супроводжувалась грабежем і насильством.

Кривава розправа викликала масову втечу болгар до Росії. В 1861 році втікачі з Болграда заснували за 6 км від міста на території, що залишилася за Росією, село Болгарійку.

60 – 70 роки ХІХ століття характерні новим піднесенням народного руху до визволення Болгарії від влади турків. Одним з центрів Бессарабії в боротьбі з турецьким засиллям став Болград. Сюди приїздили відомі болгарські політичні діячі Г.Раковський, Л. Каравелов. У 1871 році тут жив болгарський поет – революціонер Христо Ботев. Бід його впливом у 1872 році в гімназії утворився революційно – демократичний гурток. У 1876 році під впливом політичних перемін у світі в місті Болграді почала виходити політична газета ліберально – буржуазного напрямку „Български глас”.

У 1877 році розпочалася війна з турецькими загарбниками. Багато жителів Болграда і сіл добровільно вступили до ополчення і брали участь у бойових діях. Понад 150 болградців загинули на полі бою на визволення своєї батьківщини. Внаслідок перемоги над Туреччиною Буджак у 1878 році був повернутий до Росії. У 1878 році спостерігаються інтенсивний приплив і розселення болгар на територію, що історики назвали «Новою Болгарією». Незалежно від великого приходу Преображенського собору, у цей час утворюється нова громада віруючих болгарів, що створює раду, як виконавчий орган, що став клопотатися про будівництво в м. Болграді нової православної церкви. Свято – Нікольська церква - споруда болгарської православної церкви в ім'я св. Миколи була побудована у 1881 році в центрі міста на основі креслень архітектора Тона на кошти парафіян і освячена 24 травня того ж року. Свято - Нікольська церква – це чудовий зразок болгарського православного храму в тій частині Бессарабії, що була приєднана до Росії за трактатом від 9 жовтня 1878 року.

Свято - Нікольська церква була діючою до 50-х років ХХ століття. За час свого існування будинок церкви переніс кілька сильних землетрусів, останній з них був в 1987 році. В даний час ведуться відбудовні роботи.

Перша світова війна перервала мирну працю бессарабських болгар. Багато родин позбавилися годувальників. Різко зросло безробіття

У скрутному становищі опинилися жителі, що займалися сільським господарством. Недоїмки склали 26 тисяч карбованців. У районі Болграда нараховувалося 880 бідних селянських господарств, що орендували казенну землю.

На початку січня 1918 року в Бессарабію вторглися війська буржуазно-поміщицької Румунії. У Болграді окупанти вчинили жорстоку розправу над жителями міста. Трудящі піддалися не тільки соціальному, але і національному гнобленню. Загарбники проводили політику насильницької румунізації краю. В Болграді закрили болгарські учбові заклади, а вчителів А. Константинова, К. Агура, І. Мальчева, В.Пугачова та інших арештували за те, що вони відстоювали право викладати рідною мовою.

У 30-40-і роки Румунія опинилася під повним контролем фашистської Німеччини, яка розглядала Бессарабію як плацдарм для нападу на Радянський Союз. З цією метою почалося будівництво стратегічної шосейної дороги Болград – Ізмаїл. У зв‘язку з небезпечною обстановкою на західних кордонах Радянський уряд 26 червня 1940 року вручив королівської Румунії ноту з вимогою повернути Бессарабію. 28 червня 1940 року місто Болград було звільнено від румунських окупантів. У серпні 1940 року був створений Болградський район, що ввійшов до складу Ізмаїльської області. На території району почали організовуватися колгоспи. У листопаді 1940 року вийшов перший номер районної газети «Ленінський шлях». Протягом 1940 – 1941 років у Болграді було налагоджено господарське і культурне життя. Поряд з існуючими стали працювати нові підприємства – цегельне, вапняне і гончарне виробництво, майстерні по фарбуванню вовни, сукна; шкіряний завод, слюсарні, столярні майстерні, горілчаний завод.

26 липня 1941 року в Болград вторглися німецькі і румунські загарбники. Вони принесли терор і знущання, масові вбивства. 28 липня 1941 року всіх чоловіків єврейської національності загнали в синагогу і після катувань вивели за місто і розстріляли. Почались масові реквізиції майна, пограбування.

Три роки район перебував під владою ворогів. З перших днів окупації району почала діяти підпільна організація. Близько 600 жителів Болградщини боролися в рядах Червоної Армії. Майже усі вони нагороджені медалями й орденами.

24 серпня 1944 року окупації прийшов кінець. До Болграду вступили радянські воїни – звільнювачі частини 31 – го гвардійського стрілецького корпусу 46 армії 3 – го Українського фронту. В боях за визволення міста і району загинули смертю хоробрих і поховані у братській могилі Герой Радянського Союзу гвардії капітан М.В.Терещенко, гвардії підполковник І.І.Александров, старший сержант Д.К.Кутов, рядовий І.К.Недоступов та інші воїни – герої. Вдячними болградцями було прийнято рішення про будівництво загиблим воїнам - визволителям меморіального комплексу на місці братської могили. 7 листопада 1967 року в урочистій обстановці на братській могилі воїнів, які загинули в боях за визволення Болграда і району, відкрито монументальний обеліск Слави висотою 17 метрів.

Після закінчення війни відродження господарства йшло швидкими темпами. І вже до 1950 року цілком завершилося. У перші повоєнні роки були відбудовані харчокомбінат, олійня, механічна майстерня, шкіряний і вапняний заводи. Відкрито готель, лазню, перукарню. Почали працювати лікарня, дитячий сад, ясла. На місці зруйнованого кінотеатру побудовано новий, відкрили Будинок культури, міський сад, стадіон. На східній околиці міста Болград виріс цілий промисловий район: винозаводоуправління, маслосирозавод, хлібозавод, завод безалкогольних напоїв, авторемонтний завод. У центрі з кустарної артілі, заснованої у 1946 році, виросла швейна фабрика, яка працювала понад у три зміни. Інтенсивно провадиться житлове будівництво. У селах і місті Болграді виростали цегляні будинки – особняки, а у північної та східних частинах міста побудовані десятки багатоквартирних житлових будинків.

До 1940 року в усьому районі було 2 маленьких лікарні на 15 ліжок, а в Болграді – лікарня на 25 ліжок і амбулаторія. На державні кошти утримувалось лише 2 лікарні.

Після звільнення району, за короткий строк відкрились стаціонарні лікувальні багатопрофільні установи на 50 чоловік, дитяча і жіноча консультації, диспансер шкіряних хвороб, санепідемстанція, 6 клінічних і серологічна лабораторії, 5 рентген – кабінетів, 6 фізіотерапевтичних кабінетів, станція швидкої допомоги. При районній лікарні, яку очолював досвідчений лікар – хірург Д.М.Гіндентулер було створено методичний кабінет на громадських засадах, якій надавав консультації дільничним лікарям. За короткий час дитяча смертність зменшилась у 10 разів, а загальна – у 3 рази. Це стало можливим у той час не тільки завдяки полишенню матеріального становища громадян району, але й тому, що населення обслуговувало 54 лікарі і 187 медсестер і фельдшерів.