Бісмарк Отто Едуард Леопольд фон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Отто фон Бісмарк

Bismarck-Monument, Hamburg

Отто Едуард Леопольд фон Бісмарк-Шенгаузен (нім. Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen; 1 квітня 1815 — 30 липня 1898) — державний діяч і дипломат Пруссії та Німеччини, князь, перший канцлер Німецької Імперії. Бісмарка також називають "Залізним Канцлером".

Померанський поміщик, князь, монархіст. 1848 вимагав жорстокого придушення революції. Був депутатом прусського ландтагу, представником Пруссії в сеймі Німецького союзу, послом прусського короля в Петербурзі (1859 — 1862) і в Парижі (1862). 1862 — 1871 Бісмарк — міністр-президент і міністр закордонних справ Пруссії. Бісмарк проголосив і здійснював політику возз'єднання Німеччини «залізом і кров'ю» під керівництвом Пруссії. Забезпечивши доброзичливий нейтралітет Росії, Бісмарк взявся за організацію австро-прусської війни 1866, спровокував франко-прусську війну 1870—71, в ході якої Франція була розбита, а Німеччина возз'єднана в єдиній імперії. 1871—90 Бісмарк — рейхсканцлер. Внутрішню і зовнішню політику Німеччини Бісмарк підкорив інтересам юнкерства і буржуазії: вів жорстоку боротьбу з робітничим рухом, 1878 видав винятковий закон проти соціалістів, проводив політику онімечування польського населення у Познані і Сілезії, організував захоплення ряду територій в Африці і в Тихому океані, вів підготовку до нової війни з Францією. 1878 Бісмарк на Берлінському конгресі добився позбавлення Росії наслідків її перемог у російсько-турецькій війні 1877—1878. Уклавши союзні договори з Австро-Угорщиною (проти Росії, 1879) і з Італією (проти Франції, 1882), Бісмарк сприяв розколу Європи на два ворожі табори. В останні роки канцлерства Бісмарка в Німеччині зародилась ідея пангерманізму, яка передбачала широку експансію Німеччини на Схід. Піднесення робітничого руху і незгоди з молодим імператором Вільгельмом II змусили Бісмарка у 1890 піти у відставку.