Литовські Статути

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

ЛИТÓВСЬКІ СТАТУТИ – кодекси феодального права Великого князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), видані у 16 ст. в 3-х основних редакціях, один з найкращих кодексів права свого часу, що діяв на староукраїнських і литовських землях. В Л.С. використано поточне законодавство, руське, римське, польське, німецьке та звичаєве право Литви, України-Русі тощо.

[ред.] 1529

Протягом 16 ст. було видано три Л.С.: 1-й або Старий Л.С. 1529 р. складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком – 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, карного, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за “мужика тяглого”.

[ред.] 1566

2-й Л.С., іноді з уваги на особливу роль волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т.зв. магдебурзьке право).

[ред.] 1588

3-й Л.С. (488 артикулів в 14 розділах) 1588 р. складений після приєднання Литви до Польщі (Люблінська унія 1569 р.). Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами.

Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть.

Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.

Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців.

[ред.] 1-й переклад

У 1614 р. з’явився 1-й переклад – редакція Л.С. – польською мовою у Вільно; 1811 р. Л.С. перекладено на російську мову. Він був одним із джерел при укладанні кодексу московського царя Олексія Михайловича (“Соборне Уложення”) в 1649 р.

Протягом кількох століть Л.С. був основним збірником права в Україні, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Був головним джерелом українського права на Гетьманській Україні і становив основне джерело кодексу “Права, по которым судится Малороссийский народ”. На Правобережній Україні Л.С. діяли аж до скасування указом царя Миколи І 25 червня 1840 р. Деякі законоположення Л.С. були внесені до збірника законів Російської імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р.