Мартос Іван Петрович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Іва́н Ма́ртос народився в Ічні, в козацькій родині.
МАРТОС ІВАН ПЕТРОВИЧ [1754 -5(17).4.1835] - видатний український і російський скульптор. Н. у м. Ічні (тепер Чернігівська обл.) в козацькій родині. В 1764-73 навчався у Петербурзькій AM у Л. Роллана і Н. Жілле. У 1774-79 М., будучи пенсіонером AM в Римі, вивчав і копіював твори античної скульптури. Після повернення в Петербург став одним з найбільших представників класицизму. З 1794 -професор, з 1814- ректор AM. Автор численних монументально-декоративних творів в Україні та Росії, зокрема, надгробків - К. Розумовського в Батурині (1803-05), П. Рум'янцева в Києві ( 1797-1805), Павла І у Павловську (1807); пам'ятників - К. Мініну і Д. Пожарському в Москві (1804-18), А. Решельє в Одесі (1823-28), М. Ломоносову в Архангельську (1826-29), Г. Потьомкіну в Херсоні (1829-35) та ін.
Його дядько був сотником ічнянської сотні й, кажуть, уже був добрим різьбярем. Традиція переказує, що він різьбив іконостас ічнянської церкви та скульптури цього іконостасу теж. Так що Іван Мартос першу школу скульптури міг мати вже в себе вдома. Академічну освіту мусив побирати вже в Петербурзі, але найбільше його великий хист до скульптури сформувався за кордоном, у Римі, в майстерні славного Канови. Працюючи там, Мартос багато малював під проводом Помпео Баттомі та Рафаеля Менгса, цих світил західноєвропейського малярства доби класичності. В 1779 р. Мартос повернувся з-за кордону вже як викінчений майстер, скульптор, рівного якому не було в цілій Російській державі. Призначений до Академії мистецтв у Петербурзі, був її професором, а пізніше — й ректором. Більше ніж за півстоліття своєї праці Мартос залишив по собі в мармурі та бронзі велике число скульптур. Найкращий період праці Мартоса — це час від повороту з-за кордону приблизно до війни дванадцятого року. В цей час постало велике число надгробних пам’ятників із мармуру та бронзи на цвинтарях Петербурга та Москви; в Києві за працю Мартоса вважають надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря. Надгробні пам’ятники — найкращі твори Мартоса, праця над ними найбільше відповідала ліричноелегійній вдачі Мартоса, цього, як схарактеризував його барон Врангель, «поета мрійної й сумовитої грації». Це визнавали вже сучасники Мартоса, бо музика Глинка казав про нього; що «його мармур плаче». Справді, чуттям щирого, непідробленого суму наповнено зажурені постаті надгробників Мартоса; від них віє глибоко перейнятим сентиментом, що ніколи не переходить у вульгарний сентименталізм. Найбільше відомий із репродукцій пам’ятник княгині Олени Куракіної, цієї блискучої красуні Петербурга, що в молодому віці зійшла в могилу. Пам’ятник мармуровий, скомпонований із медальйону з портретом спочилої, а над медальйоном схилилася засмучена горем статуя «Благочестя» — жінки в прекрасних класичних формах із відкритими руками та плечима, а далі прикритої грецьким хітоном; ці гармонійні форми ніби зломлено і прибито тяжким горем. Бронзова статуя на могилі княгині Галшки Гагаріної, поставлена в цілий зріст на круглому постаменті, без найменшого підкреслення або різкої акцентації промовляє елегійним, замкненим у собі настроєм. Пам’ятники Івана Мартоса, поставлені по містах на майданах, менше вдавалися майстрові, ніж пам’ятники надгробкові. А якраз такі монументи найбільше працював Мартос наприкінці своєї діяльності. Між цими монументами особливо відомі найменш вдалий твір Мартоса — пам’ятник Мініну та Пожарському в Москві, пам’ятник Ломоносову в Архангельському та цареві Павлу І на селі в Аракчеєва. На Україні стояли пам’ятники роботи Мартоса — цареві Олександру І в Таганрозі, цариці Катерині II в Катеринославі, герцогові Ришельє в Одесі й, може, найбільш вдалий із монументів — пам’ятник Потьомкіну в Херсоні. З усіх цих пам’ятників в Україні після революції майже нічого не лишилося.
 |
Цій статті слід надати енциклопедичного стилю, і, при потребі, відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це! |
