Паїсій Величковський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Паїсій Величковський (1722, Полтава - 1794) - український православний старець, аскет, святий. "Родимець Полтавський" часто говорив він так і навіть підписувався в листах. Сучасний відновитель монашого і духовного життя в Святій Русі був більше українцем, аніж його так вва­жали. Коріння його не стільки зміцнене на Афонських скалах, скільки на українському чорноземі і бере свій початок від традиції XI-XII століття в Київській Русі-Україні.

Паїсій Величковський народився 21 грудня 1722 року в Україні, в Полтаві в сім'ї священи­ка. Батько його був настоятелем Успенського собору. Його назвали Петром. Рано втратив бать­ка. А коли йому сповнилось 7 років мати відда­ла його до соборної школи. Навчившись грамо­ти молодий Петро віддався ненаситному читанню книг. Окрім Святого Писання він прочитав тво­ри святителя Іоана Золотоустого і преподобного Єфрема Сирина. Його цікавила пустинножительна подвижнецько-аскетична література, через яку він вимріяв для себе майбуття. Вже тоді в нього сформувались всі головні властивості душі: глибока відданість Богові, лагідність, сми­ренність, скромність, постійне заглиблення, молитовна зібранність і умиленність духу.

Коли йому сповнилось 12 років мати з благо­словення правлячого архиєпископа віддала юно­го Петра до молодшого відділення славної Києво-Могилянської Академії. В стінах цієї духовної школи Петро подружився із однодумцями і вони, збираючись де-небудь в тихому куточку Братського монастиря цілі ночі проводили в задушевних розмовах про монашество, пустинножительство і давали один одному обіцянки і навіть клятви не постригатися і не жити в бага­тих монастирях, де не можна уподібнюватись "нищеті Христовій". Крім того Петро став відвідувати дуже багато київських святинь, особ­ливо Печерську Лавру і так, що ледь не занеха­яв богословської науки в Академії. В Братсько­му монастирі одухотворений Петро знайшов собі і свого першого духовного керівника ієросхимонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу і за розповідями старця все більше і більше побуджував в собі жагу до чернечого подвигу. Одного разу він був викликаний до Академічного священноначалія, яке повідомило йому про те, що за неуспішність і пропуски занять він не може навчатися. Петро по­вертається додому в свою рідню Полтаву, де на колі­нах перед своєю матір'ю він просить прощення за те, що не став богословом і про­сить її відпустити його в монастир.

Так промислом Божим Петро дістався Любецького монатиря. Мудрий і досвід­чений ігумен Никифор прийняв його до числа бра­тії. Саме тут вперше Петро став із жадобою перепису­вати знамениту працю пре­подобного Іоана Ліствичника. Але через проблемне існування монастиря і ско­ру зміну ігумена Петро опи­нився в наступному не менш славному українсь­кому монастирі Свято-Миколаївському Медведівському. Там вперше Петро сподобився постригу в чернецтво з іменем Платон. В скорому часі і цей давній козацький мо­настир був закритий і монах Платон опинився в Києво-Печерській Лаврі. Замість бідного пус­тинного перебування, якого з дитинства праг­нула його душа, він поселився в самому багато­му і шумному монастирі України. Монаху Платону дали послух гравера і різчика в май­стерні. Але й тут Платон довго не затримався. Зустрівши свого давнього знайомого по Академії Платон разом з ним вирушає на пошуки одино­кого, спокійного життя і проживши деякий час в Молдововлахійському Трейстенському скиту, а потім в скиту Керкул 24 річний монах Платон Величковський влітку 1746 року прибув на Афонську гору. Він обійшов її всю, але не знай­шов для себе наставника і зразку і став подви­затися сам. Це був найтяжчий період в його чернечому житті. Він боровся з гріховними по­мислами і страстями, молився зі слізьми. їв тільки раз в два дні і то тільки сухий хліб і воду. День і ніч читав Святе Писання і твори святих отців, достаючи їх в навколишніх бол­гарських і сербських афонських монастирях. На четвертий рік подвиг до Афону приїхав мол­давський старець Василій. На прохання Плато­на старець Василій постриг його в схиму з іме­нем Паїсій і напоумив його до того, щоби створити біля себе монастир. Так і сталось. До Паїсія стали приходити нові подвижники брат­тя. Поступово вони всі разом стали відправляти служби. Браття просили Паїсія, щоб він в них був священиком і духівни­ком, але категорично відповідав — ні. Бо він для того, щоб знайти наставни­ка прийшов на Святу Афонську гору. Але до про­хань братії приєдналися і сусідні монастирі, оскіль­ки про подвиги Паїсія вони дізналися ще раніше. І ось в 1758 році після 12 літньо­го перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи. Кількість на­сельників монастиря збільшувалась. В основно­му вони були виходцями із Молдавії, Волощини і Ук­раїни. Ієромонах Паїсій випросив в ігумена монас­тиря Пантократор стару церкву і пусту келію і при­ступив до формування ски­та. Так росло і міцніло біля старця Паїсія чернече брат­ство, слава про яке швид­ко розійшлася по Святій Горі Афон.

Однак безперервне розширення обителі і різноманітні неприємності зовнішнього поряд­ку заставили отця Паїсія подумати про те, щоб покинути Святу Гору. І ось 1763 року о. Паїсій з братією в числі 64 монахів покидає Афон і знаходить пристановище в Буковині, поблизу Драгомирни, в монастирі Святого Духа. Отри­мавши дозвіл від митрополита Молдавського на поселення старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя святителя Василія Великого і Федора Студита. На першому місці завжди стояло богослужін­ня. Братія співала на два кліроси - правий на слов'янській мові, лівий - на молдавській. Бра­тія мала і своє господарство, працювала на полі. Кожний вечір отець Паїсій відвідував келії братії, спостерігав за тим, як вона провадить своє духовне життя. Якщо хто із братії гнівався один на одного, то старець заставляв читати "Отче наш" допоки гнів не припиниться. "Сон­це нехай не зайде в гніві вашому", — постійно повторював отець Паїсій слова богоглаголивого апостола Павла. В келіях завжди чинилось бра­тією помірковане читання Святого Писання, спів псалмів, правило. Особливо звертав увагу ченців старець на мислену молитву. Коли наставала зима отець Паїсій збирав братію довгими вечо­рами на духовні бесіди, причому і тут зберіга­лася двомовність. Читались повчання на слов'­янській і на молдавській мовах.

Ще на Афоні старець Паїсій почав збирати старовинні рукописи слов'янських книг. Але помічав в них неточності і помилки, які справ­ляв і навчав до цього братію. Крім того він мав чималу бібліотеку книг на грецькій мові, серед яких була знаменита "Філокалія" - збірник древніх отців Церкви - під назвою "Добротолюбіє", яку переклав старець на церковно-слов­'янську мову. Саме можливо тому в першій по­ловині XIX століття, разом з Святим Писанням Старого та Нового Завіту і Четьями-Мінеями святителя Димитрія Ростовського Добротолюбіє стало найулюбленішим духовним читанням се­ред ченців і мирян.

Старця Паїсія по праву можна назвати спів­цем Ісусової Молитви, як найпалкішого звер­нення до Ісуса Христа. Він розрізняв дві сту­пені цієї молитви. В першій переважає відчуття особистої хворобливої напруги: це для по­чатківців, молитва, яка відповідає діланню. Молитва діяльна веде того, хто молиться повз пустелю, де віра, як зірка, що вказує шлях, освітлює один лише образ, на який покладає уповання розум: Найсолодше Ім'я Ісусове. Дру­га ступінь - молитва благодатна, яка преображає, діє надприродньо і межує з видінням.

Наслідком Російської-Турецької війни для отця Паїсія було вимушене переселення його монастиря із Драгомирни в Секуль. Але життя в монастирі на новому місці анітрохи не зміни­лось. Життя із-за тісноти (триста монахів) ста­ло дещо шумним, неспокійним. Старець Паїсій взявся влаштовувати при монастирі школу пе­рекладацької літератури. Однак згідно указу митрополита отець Паїсій змушений був перей­ти на настоятельство в сусідній і великий Ня-мецький монастир, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. Тут в Нямецькому монастирі розпочався останній період жит­тя старця, самий найтяжчий, але й самий плідний. Він тривав 15 років. Число братії в цей період збільшувалось, так що в Нямецькому її було 700, а в Секулі 300. Книжні зайняття були поставлені на широкі рейки. Тут працювала ціла школа перекладачів і переписувачів книг. Пра­цював день і ніч сам старець, не помічаючи своїх тяжких хвороб і болі та ран в правому боці.

Слух про отця Паїсія і його Лавру розши­рився далеко серед монастирів і православних країв. Усіх сторін сюди стікались прочани. Ми­лосердю старця не було меж. В своєму монас­тирі він влаштував лікарню-шпиталь, притулок.

Так проходили роки в трудах, молитві і в милосерді. Підійшов 1794 рік - останній в житті старця. Він перестав особисто займатися пере­кладами. Старець прийняв причастя і не вказав на свого приемника, віддаючи все волі Божій, спочив у Бозі 15 листопада 1794 року на 72 році життя.

Про старця Паїсія слід говорити не просто як про відновителя чернечого духу, але як про відновителя тієї справжньої, істинної святості, яка існувала в домоногольській Русі-Україні. Життя старця багато в чому нагадує труди і подвиги преподобного Антонія Києво-Печерсь­кого, який подвизався на Афонській Горі. Шу­кав на рідній землі справжнього монастиря і бажав усамітнення, заснувавши "Сонце землі руської". Цієї святості духу чернецтва добився старець Паїсій. Перший в XI столітті - інший у XVIII. Обидва мали коріння зміцнене на украї­нському чорноземі, святістю ж, як орли ширя­ючи попід небесами.

Православна Церква за труди і подвиги старця Паїсія Величковського змогла канонізувати лише в 1988 році і пам’ять його ми святкуємо 28 листопада за новим стилем (15 листопада за старим стилем).

Джерело: Архиєпископ Димитрій (Рудюк), Київські єпархіальні відомості