Спадкове право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Спадкове право, ділянка цивільного права, що визначає порядок переходу майна померлої особи до її спадкоємців. У Київ. Русі за «Руською Правдою» спадкування було тісно пов'язане з родиною; спадкоємцями могли бути тільки її чл. Спадкодавець міг дещо впливати на розподіл спадщини (С.), але не міг призначити її стороннім особам. Якщо він не мав дітей, майно ставало виморочним і переходило у власність кн. Форма заповіту (див. Духівниця) була звич. усна в присутності чл. родини. Досить докладні правила С. п. «Руської Правди» відрізняли С. смердів від боярської; реґулювали права вдови, відмовляли С. незаконним дітям (від рабині). Спадкування батьків по дітях не допускалося.

За Лит. Статутом спадкування ґрунтувалося, як і давніше, на родинних підставах. Спадкодавець міг записати рухоме, а також нерухоме (ним набуте) майно також. стороннім особам. Деякі категорії людей не мали права складати заповіти. Лише правоздатні особи могли діставати С. за заповітом. Існували обмеження заповітних прав жінок, слуг і деяких селян.

Незначними були зміни С. п. в Гетьманщині; його дечим доповнював і модифікував кодекс 1734 (докладніше про історію укр. С. п. див. в ЕУ 1, стор. 655, 659).

По скасуванні гетьманату рос. влада ввела в Україні рос. С. п. зі збереженням деяких засад давнішого цивільного права в Чернігівській і Полтавській губ. 1835 впроваджено в усій підрос. Україні С. п. «Свода законов Российской Империи». Воно було побудоване на основі черговости спадкування, при чому діти, дружина, батьки були спадкоємцями першої, а за їх відсутности — брати й сестри спадкоємцями другої черги. У Галичині й на Буковині за австр. і пізніше за поль. влади був чинний австр. цивільний кодекс 1811, згідно з яким, спадкодавець міг призначити одного або більше правоздатних спадкоємців, які входили в цілість його прав (засада універсальности), при збереженні прав родини; визначені законом чл. родини мусіли одержати певну частину С., незалежно від волі спадкоємця.

У роки державности України діяло попереднє (рос. і австр.) законодавство про С. п. Зате з встановленням сов. влади скасовано рос. С. п. (в УРСР декретом Совнаркому 11. 3. 1919). Однак С. вартістю до 10 000 карб., що складалася з сел. двору, хатнього устаткування і предметів споживання, не переходила у власність держави, а залишалася власністю близької родини. За НЕП повернено у 1922 попереднє С. п. в обмеженому вигляді.

Цивільний кодекс УРСР 16. 12. 1922 допускав спадкування за законом і заповітом. Коло осіб, що допускалося до спадкування, обмежувалося прямими нащадками (дітьми, внуками та правнуками), дружиною померлого, а також непрацездатними і бідними особами, що перебували на утриманні померлого не менше року до його смерти. При спадкоємстві С. ділилася на рівні частини поміж усіма названими особами. Спадкодавець мав право розподілити інакше майно заповітом або позбавити права С. законних спадкоємців, але не призначати майно незаконним спадкоємцям.

1926 скасовано межу 10 000 карб. і впроваджено проґресивний спадковий податок; 1928 введено обов'язкову частину для дітей спадкодавця до 18 pp. (3/4 законної частини). Спадкодавець мав право заповідати майно — також на користь держави, партії та гром. (але не церк.) організацій. Конституція 1936 зробила С. п. конституційним правом громадян. 1945 поширено коло законних спадкоємців на братів і сестер спадкодавця. Законних спадкоємців поділено на З групи, при чому до С. допускалися чергові особи ближчої групи. Змінено принцип рівного поділу; внуки померлого спадкоємця ділилися тільки частиною, належною їхньому родителю. За відсутністю законних спадкоємців спадкодавець мав право вільно диспонувати майном.

У ділянці С. п. обов'язкові основи цивільного законодавства СРСР і союзних респ. та Цивільний кодекс УРСР 18. 7. 1963 (Розділ VII, статті 524 — 564). Законними спадкоємцями першої черги є (в рівних частках) діти, дружина і батьки померлого. Внуки і правнуки можуть бути спадкоємцями, якщо на час поділу С. не живуть їх батьки. У випадку відсутности спадкоємців першої черги ними стають у рівних частинах брати і сестри померлого, а також дід і баба. Кожний громадянин може залишити заповітом (у нотаріяльній формі) своє майно або його частину одній чи кільком особам. Обов'язкова частка С. становить нині 2/3; вона належить неповнолітнім або непрацездатним дітям, а також непрацездатним дружині, батькам і утриманцям. За відсутности спадкоємців майно переходить у власність держави. Спадкоємець, який прийняв С., відповідає за борги спадкодавця. У випадку смерти чл. колгоспного двору спадкоємство в майні двору переходить до спадкоємців на заг. підставах. Окремі правила реґулюють порядок розподілу вкладів у держ. ощадних касах. Спадкові оплати в УРСР становлять тепер до 10% вартости С.

Якщо спадкодавець і спадкоємці перебувають у різних країнах, то С. п. визначається за законами країни місця перебування спадкоємця. Спадкове майно поза СРСР передається нині без перешкод спадкоємцям, що проживають в СРСР і навпаки.

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства
Антимонов В. і Граве К., Советское наследственное право. М. 1955; Гордон М. Радянське цивільне право. X. 1966; Гордон М. Наследование по закону и по завещанию. М. 1967; Цивільний Кодекс Укр. РСР. Наук.-практичний коментарій. За ред. О. Якименка (гол. ред.), М. Вару і М. Гордона. К. 1971; Никитюк П. Наследственное право и наследственный процес, Кишинев 1973.