Судочинство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Судочинство, встановлений законом або звичаєм порядок і форма вчинення суд. дій у межах завдань судів у здійсненні правосуддя.

За княжої держави процес, цивільний і карний, вже дійшов форм прилюдного С. і відбувався в упорядкованій суд. системі. У С. як цивільному, так і карному процес починався на домагання покривдженого, а в справах про важкі злочини появляється згодом офіц. обвинувачення. Поч. процесу базувався інколи на договорі зацікавлених сторін про віддачу справи до суду. У карних справах часом процесові передувало слідство — «свод» і «гонення слідом». Суд був усний і прилюдний при участі громади («луччих людей»). Після доказового справування суддя (кн. або його урядовець, «судні люди» в гром. суді і т. д.) ухвалював вирок. Карні вироки виконував звич. кн. або його урядовці.

За лит.-поль. доби, як і за попередньої, діяло тільки матеріальне право, яке не розрізняло процесуального права. Процесом, як раніше, диспонували сторони, хоч роля у ньому СУДУ посилилась. Процес звався «поступком правним»: йому звич., особливо у карних справах, передувало слідство, на підставі якого суд видавав позов. Розправа звалася «розсудком» і мала на меті «доводження справедливости». Процес був явний і усний, тільки вирок, званий «декретом», вирішував суд на закритому засіданні. Вирок можна було оскаржити або апелювати. Існувало особливе карне С., зване «скрутинією», яке було подібне до зах.-евр. інквізиційного процесу, хоч у лагіднішій формі. Скрутатори допитували свідків на місці злочину в неприсутності обвинуваченого, а запис такого слідства був підставою для вироку як єдиний доказ. У Галичині С. спершу зберігало традиційні форми, але згодом, зокрема по реформі 1434, було замінене поль.

За Гетьманщини процес став більше формальним, гол. під рос. впливом і в наслідок реформ 18 в. Поєднання суд. і адміністративної влади в руках коз. старшини, як і велике ч. апеляційних інстанцій, мало неґативний вплив на С. Процес починався скаргою позовника. Позваний вносив одвід (або отпор), «ізвиненія» і «збивання позову». Після доказової процедури перед явним судом, суд на закритому засіданні ухвалював вирок. Апеляційний суд розглядав справу на підставі актів. На Запоріжжі процесові форми були вільніші, але виразно панував принцип прилюдности. Інколи самі козаки брали участь у виконанні вироку.

Під Росією ще деякий час діяли процесові норми Лит. Статуту, але незабаром (Указ «О форме суда» -1723) на укр. землях уведено рос. карний процес, типовий інквізиційний процес з функцією досліджування, обвинувачення і судження в одних руках. Закон 1832 не змінив цього процесу по суті, хоч вже 1801 скасовано формально (але не фактично) тортури як процесовий доказовий засіб. Щойно «Устав уголовного судопроизводства» (1864) скасував інквізиційну форму, увів гласність і усність і взагалі віддзеркалював частково ліберальні течії Зах. Європи (напр., суди присяжних), але закон 1887 увів знову обмеження (скасував суди присяжних, гласність тощо). Також цивільний процес був змінений новим кодексом 1864, який ґрунтувався на зразках франц. кодексу з засадами диспозиційности, усности, гласности і вільної оцінки доказового матеріалу; матеріальне право було вже цілком відокремлене від процесового (формального).

Під Австрією на укр. землях процесуальне право розвивалося під зах.-евр. впливом. Модерний кодекс цивільного права запроваджено 1895; він базувався на засадах усности, гласности і права апеляції до двох інстанцій та ревізії Найвищого Суду у Відні. Кодекс карного процесу 1873 відокремлював функції обвинувачення і судження; суд був усний, безпосередній і гласний та спрямований до виявлення матеріальної правди.

Період укр. державности 1917 — 20 не приніс практично ніяких нововведень у ділянці С.; діяли далі закони кол. Росії та Австрії з конечними змінами.

На укр. землях під Польщею діяли спершу, закони попередніх режимів. Тільки 1928 уніфіковано поль. карний процес із збереженням засад гласности, усности і матеріальної правди як підстави вироку та суворого розрізнення між обвинуваченням, що було в руках прокурора, і судженням у руках суду як незалежного органу. Кодекс цивільного процесу видано 1930 на засадах, які не відрізнялися від попередніх законів, що діяли на території Польщі.

На укр. землях у складі СРСР . Декрет про суд ч. 1, схвалений Радою Народився Комісарів РСФСР 24. 11. 1917, скасував С. царської Росії і почав творити нову, сов. систему. На декреті про суд ч. 1 майже повністю взорувалася постанова Нар. Секретаріяту УРСР від 4. 1. 1918 «Про запровадження народився суду» і Декрет Ради Народився Комісарів України від 14. 2. 1919 про «Тимчасове положення про народився суди та Рев. Трибунали». Ці декрети про суди обіймали також процедуральні постанови. (Про ранній розвиток див. Судоустрій). З деякою відмінністю взорувалися на рос. кодексах перші укр. процесові кодекси: цивільні з чинністю з 31. 10. 1924 і з 1. 12. 1929, та карні з чинністю з 13. 9. 1922 і з 15. 9. 1927. Конституція СРСР 1936 увела засаду, що карні й цивільні матеріальні й формальні закони (а також закони про судоустрій) кожної респ. повинні базуватися на принципах, встановлених для усього Союзу. Вони є підставою для нині обов'язкових законів УРСР про карне й цивільне С. п. н. «Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік» від 25. 12. 1958 та «Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік» від 8. 12. 1961. Відповідно до цих «Основ...» Верховна Рада УРСР затвердила 28. 12. 1960 «Кримінальпо-процесуальний Кодекс УРСР», a 18. 7. 1963 і «Цивільний Процесуальний Кодекс УРСР».

Кримінально-процесуальний кодекс містить деякі поступові й досить ліберальні принципи, подібні до тих, які у зах. країнах уважаються ґарантіями гром. прав і справедливого суду. Але сов. практика іґнорує їх, особливо в політ. процесах, хоч кодекс визнає прилюдність («гласність») карного процесу, і то в усіх його стадіях, проте політ. справи, як правило, розглядаються з виключенням гласности, не зважаючи на протести підсудних з посиланням на закон і конституцію. С. в УРСР за законом повинне вестися українською мовою, але здебільше ведеться рос. Кодекс ґарантуе підсудному право на захист, тобто на оборонця, але не в стадії попереднього слідства, коли його допитують безконтрольно органи міліції, держ. безпеки, начальники виправно-трудових установ та ін. (тоді, коли видобувають найбільше «визнань»). Зах. ідея, що підсудного слід уважати невинним, поки йому не доведено вини, відкинена в сов. карному процесі, як застаріла догма буржуазного права. У ньому гол. ролю відограє прокурор, який представляє в суді партійну політику. Він єдиний відповідає за підготовну стадію процесу (див. Попереднє слідство). Його позиція значно сильніша, ніж позиція підсудного під час розгляду справи, і його вплив на вирок СУДУ — Дуже значний. Він також наглядає за його виконанням. Карний процес має три основні стадії: 1) попереднє слідство, дізнання і, у важливіших справах, слідство; 2) суд. розгляд справи; 3) виконання вироку. Кодекс допускає оскарження суд. вироку або рішення (скарга касаційна) до другої суд. інстанції.

Цивільний процесуальний кодекс УР СР 1963 реґулює процедуру суд. розгляду цивільних справ, спірних і неспірних, у яких хоч однією стороною є фізична особа або колгосп. Усі суперечки між держ. підприємствами або гром. організаціями розглядає і вирішує держ. арбітраж. Деякі цивільні суперечки між громадянами, чл. підприємства й ін. установ, розглядають також товариські суди.

Цивільний процес побудований на засаді диспозитивности, яка дозволяє сторонам вільно диспонувати своїми матеріалами і процесуальними правами. Але це право сторін обмежене тим, що прокурор та ін. гром. установи можуть, закладати позов незалежно від безпосередньо зацікавлених осіб й інтервеніювати та вносити протести у кожній стадії процесу, коли цього вимагають інтереси держави. Суд може вирішувати справу незалежно від домагання сторін (гол. позовника) і може брати до уваги навіть такі докази, яких сторони не пропонували, якщо вважає, що т. ч. захищає держ. або гром. інтереси. Рішення і вироки цивільного суду можна оскаржувати до суду вищої інстанції, який шляхом т. зв. касації може скасувати, відкинути або змінити рішення нижчого суду (див. також «ЕУ 1», стор. 677 — 82).

[ред.] Література

ЕУ
Дювернуа Н. Источники права и суд в древней России. М. 1866: Демченко Г. Наказание по Литовському Статуту. К. 1894; Белаев П. Очерк права и процесса в єпоху Русской Правды. М. 1895; Случевскій В. Учебникъ русскаго уголовнаго процесса — судоустройство-судопроизводство. П. 1910; Розинь Н. Уголовное судопроизводство, 2 изд. П. 1916; Слабченко М. СУДІвництво на Україні XVII — XVIII ст. X. 1919; Мірза-Авак'янц Н. Нариси з історії суду на Лівобережжі до пол. XVII ст. Записки Харківської Дослідчої Катедри, П — III, VI. X. 1926; Падох Я. Ґрунтовий процес Гетьманщини. Л. 1938; Михайленко П. Нариси з історії кримінального законодавства Укр. РСР. К. 1959; Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1967; До сов. карно-процесової практики. Українські юристи під судом КҐБ. Сучасність. Мюнхен 1968; Галаган, Сусло Д. С. Кримінальний процес Укр. РСР. К. 1978; Український Вісник, вип. І — II. Париж — Балтімор, 1971. Див. ще літературу до Судоустрою.