Уряд Української Народної Республіки в екзилі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Уряд Української Народної Республіки (УНР) в екзилі в 1920 — 18 pp., держ. центр, який у наслідок больш. окупації України перебував спершу частково (кін. 1919), а з кін. 1920 весь — поза межами України, яа території Польщі в Тарнові (деякі установи в Ченстохові); згодом осередками держ. установ та їх дії були: Варшава, а також Париж і Прага.

Правною основою У. УНР були «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР» і «Закон про Держ. Нар. Раду», затверджені 12. 11. 1920 Директорією на Україні. Ці акти, базуючися на законах Трудового Конґресу, передали Держ. Нар. Раді законодавчі функції та контроль над У. УНР. Однак, до скликання цієї Ради її функції покладалися на Раду Нар.-Мін., а Директорія (властиво її гол.) виконувала функції гол. держави; затверджувала закони, договори, призначення, представництво перед ін. державами. Гол. Директорії, на випадок неможливости йому виконувати обов'язки, заступала колегія, а в разі неможливости її скликати — гол. Ради Нар. Мін.

В екзилі держ. центр існував без законодавчого органу, тільки короткотривало 1921 діяла в Тарнові Рада Республіки, представницький орган УНР у складі делегатів партій, проф. і культ. організацій. Щойно з 1948 створено Укр. Нац. Раду, як екзильний парлямент.

Гол. Директорії (гол. держави) до 25. 5. 1926 був С. Петлюра, згодом А. Лівицький; 1939 — 40 цю функцію виконував В. Прокопович. Виконавчим органом держ. центру була Рада. Нар. Мін. УНР, яку очолювали А. Лівицький (1920 — 21 і 1922 — 26), П. Пилипчук (1921 — 22), В. Прокопович (1926 — 39), О. Шульгин (1939 — 40), по другій світовій війні К. Паньківський (1945 — 48). Під час другої світової війни У. УНР не діяв, але А. Лівицький підписував різні звернення до нім. уряду як гол. Директорії. По закінченні війни реформовано склад уряду, до якого увійшли діячі деяких партій з Зах. України й організованої громадськості з підсов. України.

У. УНР в екзилі діяв через різяі мін-ва й установи. На внутр. відтинку через опозицію деяких партій до політики екзильного У. УНР йому не вдалося створити координаційного політ. осередку, а держ. центр часто трактовано як окрему партію («уенерівці»). Труднощі середовища УНР почалися з підписання Варшавського договору (справа Галичини), згодом дійшла орієнтація на Польщу (чл. уряду вважали це за «орієнтацію на Зах. Европу»). Критиковано також ставлення У. УНР до боротьби українців під Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною, бо він толерував окупацію й обмежувався вимогами задоволення «потреб укр. меншости». Внутр. ресортом керували О. Саліковський, О. Лотоцький, по другій світовій війні — М. Ветухів (1945 — 48). Підпорою екзильного У. УНР була Укр. Радикально-Дем. Партія (кол. есефи), яка давала більшість чл. уряду. УСДРП до У. УНР не входила, але льояльно ставилася до нього. Натомість УПСР під проводом М. Шаповала була рішуче проти екзильного У. УНР. Те саме робили й гетьманці (Укр. Союз Хліборобів-Державників) та націоналісти (ОУН). Постава політ. угруповань Галичини, насамперед УНДО, зазнала еволюції від неґування (через Варшавський договір) до своєрідного толерування і навіть співпраці в конкретних політ.-гром. акціях.

Зовн. діяльність провадили А. Ніковський, згодом О. Шульгин (до 1946). Спершу існували укр. дипломатичні місії УНР в поодиноких країнах: К. Мацієвич у Румунії, А. Лівицький у -Польщі, М. Словінський у Чехо-Словаччині, Р. СмальСтоцький у Німеччині, М. Василько в Швейцарії, В. Мурський у Туреччині, О. Шульгин у Франції та ін. Остання проіснувала найдовше, ін. були ліквідовані на поч. 1920-их pp. О. Шульгин, як гол. місії УНР у Парижі, пізніше як мін. закордонних справ, утримував зв'язок з Ліґою Націй, протестуючи проти больш. окупації України і проти виступів сов. дипломатії чи проти терору та голоду на Україні. Деяку міжнар. діяльність виявляв У. УНР через Укр. Т-во для Ліґи Націй. Окремою ділянкою праці закордонної політики У. УНР була організація співробітництва поневолених Москвою народів — Прометейський рух, в якому, крім українців, брали участь представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану.

Спеціальну увагу У. УНР звертав на військ. ресорт (який очолювали ген. М. Безручко, В. Петрів, В. Сальський, М. Олелянович-Павленко), керуючи вишколом військ. кадрів та організацією кол. комбатантів. Деяке ч. старшин УНР працювали як контрактові офіцери в поль. армії. Для популяризації військ. справи У. УНР організував Укр. Военно-Іст. Т-во, видавав ж. «Табор», «За Державність» та ін. літературу.

Гром.-культ. діяльність екзильний У. УНР налагоджував через співзвучні гром. формації, що існували в різних країнах: Союз Укр. Еміґраційних Орг-цій у Франції, Укр. Центр. Комітет у Польщі, Громадсько-Допомоговий Комітет Укр. Еміґрантів у Румунії, Укр. Об'єднання в Чехо-Словаччині та ін., працю яких координувала Гол. Еміґраційна Рада (гол. О. Шульгин). У Парижі засновано 1926 Бібліотеку ім. С. Петлюри, яка зберігала архівні матеріали УНР. 1938 У. УНР заснував Укр. Могилянсько-Мазепинську Академію Наук. Заходами У. УНР поль. уряд заснував Укр. Наук. Ін-т у Варшаві. Неофіц. органом У. УНР був тижневик «Тризуб» у Парижі (1925 — 40).

По другій світовій війні гол. Директорії А. Лівицький вирішив реорганізувати У. УНР. Для цього створено 1947 Укр. Нац. Раду як передпарлямент держ. центру УНР в екзилі, що мав продовжувати ідейно і леґально традиції УНР з міжвоєнного часу.

Література: Яковлів А. Основи конституції УНР. ж. Тризуб, ч. 114 — 115, 1928; Шульгин О. Державність чи Гайдамаччина? Париж 1931; Шаповал М. Ляхоманія. ж. Наша Доба. Прага 1931; Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. Париж 1934; Сальський В. Шляхи боротьби. Ж. Тризуб, ЧЧ. 174 — 177. 1940.