Федералізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Федералізм, держ.-правна думка і система, також рух, спрямований на утворення союзних держав — федерацій (ф.), які е формою інтеґрації близьких геогр., споріднених іст. й культ. та зв'язаних ін. інтересами країн в одне ціле при збереженні самоуправління й держ. статусу складових частин. Деякі унітарні, зокрема багатонац. держави намагаються через ф. уникнути фрагментації і зберегти єдність, при чому творяться самоуправні складові держ. одиниці за нац. ознаками.

Модерні ф. датуються з часу утворення США (1787); найстаршою з існуючих ф. є Швайцарія, яка виникла за середньовіччя з окремих держав-кантонів, через кон-федеральний союз до сучасної федеральної держави. Держави-члени ф. об'єднуються на рівних правах, а прероґативи і влада надрядної (спільної) держави та її чл. визначені та гарантовані конституцією. Функцією ф. є децентралізація політ. системи й деконцентрація влади. Ф. становить вищу форму автономії (автономізму) і є вислідом змагання до самоуправління. Самодерж. структури та імперські концепції заперечують Ф., а дем. системи, зокрема респ. та ліберально-конституційні доктрини, сприяють йому.

Ф. на Україні до 19 в. Федеральні ознаки і тенденцію до союзної держави виявляла, за істориком М. Костомаровим, Київ. Русь, що була союзом земель (князівств), Одначе цей процес не вивершився достатньо через тат. завоювання та перевагу на півн. ін. держ. ладу: централізації влади й унітарної держави. Рос. історик П. Данилевський вбачав у Київ. Державі «самодержавно-слов. ф.». В. Ключевський визначав Київ. Русь не як політ. ф., а як генеалогічну, побудовану на спорідненні правителів. Нім. історик Ґеорґ фон Равх називає її «Furstenfoederation». З укр. істориків права Р. Лащенко і М. Чубатий погоджуються з Костомаровим, що київ. союз князівств виявляв федеративні тенденції. У Моск. Державі федеративного принципу не було, бо навіть коли Москва приєднувала здебільша силою ін. князівства й нерос. держ. формації та залишала їм тимчасово якийсь ступінь автономії (Гетьманщина, В. Військо Донське, Грузія), це будувалося на васальній основі.

Статус укр. земель у Поль. чи Лит. державах так само не можна вважати федеративним з тієї причини, що «руський» їх компонент там ніколи не набрав рівнорядного статусу, а Річ Посполита не була надрядною державою. Могли бути зародки Ф. у концепції І. Виговського і Гадяцькій угоді (1658), але це не вийшло поза початкову стадію планування.

Ф. у 19 в. Модерна федералістична думка розвивається на Україні і в Росії щойно з 19 в. Серед декабристів лише Т-во З'єднаних Слов'ян підносило ідею ф. для слов. народів, однак без надання федеральних прав Україні. Рос. слов'янофіли в принципі відкидали ф., бо їхнім ідеалом була сильна влада рос. «земсько-нар. царя-самодержця» як запорука захисту усіх слов'ян проти неслов. світу.

На противагу до рос. концепції укр. слов'янофільство, репрезентоване Кирило-Методіївським Братством, висунуло на чоло своєї програми ідею ф. слов. народів, рівних і вільних, з респ. і дем. ладом. Братство передбачало для України центр. місце у слов. ф. («Книги битія укр. народу»). Серед кирило-методіївців найвиразнішим представником Ф. був М. Костомаров. На свій час ці ідеї не мали значного поширення, але згодом вони інспірували ін. політ. мислителів і діячів.

Деякі рос. ліберальні і рев. кола сер. 19 в. так само бачили у ф. розв'язку багатьох проблем царської самодерж. Росії. Зокрема проголошував ідеї Ф., включно з правом України на автономію у новій рос. ф. чи навіть на відокремлення, О. Герцен (статті в ж. «Колокол»). Федералістами були проф. Казанського Ун-ту А. Щапов, письм. і публіцисти М. Огарьов та М. Чернишевський; останній розглядав ф. як союз рівних «державплемен», базований на самоуправлінні. Анархічний Ф. відстоював серед росіян М. Бакунін.

На передового теоретика Ф. на Україні й у Росії взагалі вибився М. Драгоманов, що органічно продовжував гол. ідеї Кирило-Методіївського Братства. Він перегукувався з рос. лібералами-федералістами, але його концепція ф. була глибша і краще наук. обґрунтована. У політ. Ф. (на противагу до екон. ф. П. Прудона) Драгоманов бачив найкращу розв'язку нац. питання Росії й Австрії, як також найкращу форму демократії. В основу ф. Драгоманов ставив самоврядування громад і ширших обл. (земель), які об'єднуються у «вільний союз-спілку» на основі сучасних принципів конституціоналізму і представницьких органів на різних щаблях, а централізм, навіть респ. й парляментарний, на його думку, чужий справжньому Ф. Ідеал політ. ф. Драгоманова реалізується у висліді децентралізації і відбюрократизування держави «знизу вгору» при повному визнанні самоуправних одиниць. Спільним держ. органом ф. має бути двопалатна дума, що репрезентує все населення та нац. держави. Практично на сучасному йому етапі Драгоманов сприяв земському рухові і міському самоуправлінню (автономія міст), що мало привести рос. політ. життя до ф.

В основу Ф. Драгоманова покладена «вільна громада» (звідси назва — громадівство) і вільні договірні взаємини між громадами і землями. В одному зі своїх проектів, беручи до уваги екон.-геогр. критерій, він поділив Росію на 20 складових автономних земель, у тому ч. 4 на укр. землях (поліська, київ., одеська, харківська). Драгоманов суґерував для Галичини федералістичну концепцію, яка базувалася б на коронних краях Австрії.

У женевській «Громаді» з'ясовував свої федералістичні погляди, виходячи з драгоманівської «громади», яка представляє найповнішу демократію, також С. Подолинський. Україна, за Подолинським, мала становити федеративну республіку вільно об'єднаних громад, яка своєю чергою може увійти до світової ф. Складові частини держави (громади) ухвалюють самі для себе у всіх справах обов'язкові норми, а спільна «рада громад» є радше арбітром у випадку конфліктів між ними. Не тільки законодавча і виконавча влада мали бути децентралізовані, а й судівництво. Спільними органами ф. мали бути федеральна поліція, військ. штаб, статистичне управління і деякі відомства спільного екон. планування й управління.

Ф. у 20 в. Погляди Драгоманова і Подолинського поділяла політ. активніша частина діячів на Придніпрянщині в кін. 19 в., зокрема коли з поч. 20 в. почали виникати політ. партії. Тільки Рев. Укр. Партія (на поч.) та Укр. Нар. Партія були самостійницькими. Ін. (соц.дем., радикально-дем., Т-во Укр. Поступовців) висували ще програму автономії й евентуально ф. Перев., такою була програма й ін. нерос. фракцій у Держ. Думі (див. Союз Автономістів); також на першій стадії революції 1917 З'їзд народів Росії, що зібрався у вересні 1917 під проводом М. Грушевського, поставив вимогу перебудови держави за федеративним принципом. З рос. партій лише соц.-революціонери були готові прийняти для респ. Росії ф. Меншовики і большевики були централістами, такими ж були й октябристи, а кадети погоджувалися на обмежену автономію для нерос. народів. Соц. партії нерос. народів, включно з єврейським «Бундом», виступали за ф. Проголошена 14. 9. 1917 за А. Корейського Рос. Республіка свого політ. устрою не визначала взагалі. Більшість ін. народів, зокрема окраїнних, швидко стали на позицію самостійности. Больш. переворот прискорив серед них еволюцію від автономії до самостійности. Це ілюструють універсали Укр. Центр. Ради. Хоч 3 Універсал ще декляративно відстоював ф., але фактично вже не було з ким федеруватися. Бувши послідовно вірними «самовизначенню» й дем. ідеям «нар/ волевиявлення», творці 4 Універсалу залишили можливість установчим зборам вирішувати питання про можливий федеративний зв'язок, УНР з ін. частинами Росії. З поч. 1918 практично всі укр. партії стояли за самостійність України. Рос. партії на Україні ще теоретично наполягали на ф., хоч переконаних федералістів у рос. антибольш. русі було мало. Коли шанси Укр. Держ. у альянтській дипломатії були майже жадні, гетьман П. Скоропадський, під впливом свого рос. оточення, оголосив 14. 11. 1918 ф. України з Росією, однак і ті росіяни, які співдіяли з ним, радше вважали її тактичним маневром для відновлення рос. централізованої держави. Після рев. подій 1917 — 20 й короткотривалого існування укр. держави вже не було поважнішої укр. групи, що підтримувала б ф. Помітний виняток становив гал. політик В. Панейко, який 1922 представив план конфедерації з Росією як альтернативу до поль. панування над зах.-укр. землями.

Об'єднання УНР і ЗУНР не відбувалося на плятформі ф., скорше зарисовувалося після 21. 1. 1919 злиття двох держав при тимчасовому залишенні двох окремих політ. і військ. структур. Внутр. укр. Ф. для майбутньої України пропонували два правники в окремих проектах конституції УНР — С. Дністрянський та О. Ейхельман.

На шляху федеративного перетворення була в 1938 — 39 pp. Чехо-Словацька Республіка, у складі якої мала бути Карпато-укр. Держава.

Сов. Ф. в теорії і на практиці. Рос. марксисти, йдучи слідом за К. Марксом і Ф. Енґельсом, відкидали Ф. (Г. Плеханов, В. Ленін), бо він підважував їх центр. ідею — концентрацію влади в руках роб. класи, на ділі ж — партії, та засади марксівського соціалізму взагалі. Ленін і большевики були також проти федеральної структури Рос. Соціал-Дем. Роб. Партії (конфлікт з укр. «Спілкою» і єврейським «Бундом»). В антифедералістичному наставленні большевики зустріли рос. революцію й готували свій переворот, хоч критикували Тимчасовий уряд за антинац. політику супроти окраїнних народів. Коли ці останні вже були на шляху до усамостійнення, 3 Всерос. з'їзд совєтів ухвалив 25. 1. 1918 постанову, за якою «сов. Рос. Республіка засновується на засадах вільного союзу вільних націй, як федерація сов. нац. республік». 1920 Комінтерн підтвердив ф. як переходову форму сов. державности до цілковитої єдности. Утворена 1917 Рос. Cos. Федеративна Соціалістична Республіка уважалася скорше ф. автономних «народів», а не «держав». Ще до того, створивши в грудні 1917 для України сов. уряд у Харкові, большевики проголосили, що Україна перебуває у федеративному зв'язку з Росією. Після вимушеного зірвання цього зв'язку (Берестейський мир між центр. державами і Росією) та оголошення сов. України «самостійною», як також у відповідь на намагання большевиків у центрі розбити єдність України творенням окремих сов. респ. (Донецько-криворізької, Таврії, Криму й Одеської), укр. націонал-комуністи і прихильні їм ліві есдеки та есери планували в лютому-квітні 1918 оформити УНР як «самостійну федеративну сов. республіку».

Тимчасовий роб.-сел. уряд України 25.1. 1919 знову схвалив об'єднання України з РСФСР «на засадах сов. ф.». Це підтверджено окремим договором та ін. законодавчими актами в червні 1919 й пізніше. Не зважаючи на «федеративний зв'язок» сов. республік, Рос. Ком. Партія (большевиків) залишилася централізованою з одним ЦК, а партії окремих респ. діяли на правах обл. організацій.

Офіц. визначалися взаємини між PC ФСР й ін. респ., в тому ч. й УССР, в 1918 — 23 як федеративні, базовані на політ., екон., військ. і дипломатичному союзі, проте в дійсності їх можна уважати лише як квазіфедеративні. Ролю спільних федеральних органів виконували держ. органи однієї держави (несиметричні відносини між членами ф.); не було жадних гарантій для «суверенних» прав складових республік; їх взаємини базувалися то на договірних засадах, то на де факто втручанні РСФСР у справи ін. сов. республік. Сучасні соз. правники кваліфікують взаємини між РСФСР й ін. сов. республіками як «федеративні», однак цей погляд не був загальноприйнятий у 1920-их pp. M. Рейхель, А. Малицький, Н. Палієнко, Д. Магеровський, Є. Коровін взаємини між сов. республіками в 1919 — 23 pp. вважали конфедеральними. Дехто з зах. авторів також поділяє цей погляд (В. Ґсовскі), у тому ч. й деякі укр. правники на еміґрації (Б. Галайчук, О. Юрченко, Р. Якемчук).

Під час творення СССР була тенденція включити досі формально «незалежні» сов. республіки до РСФСР шляхом т. зв. автономії (Й. Сталін та ін.). Представники деяких соз. республік (України та Грузії), зокрема X. Раковський, М Скрипник, В. Затонський, Мдівані, Цівцівадзе й ін., воліли конфедеративний зв'язок із залишенням найширших прав нац. республікам. Між двома крайностями Ленін своїм авторитетом вирішив дискусію на користь ф., яку утворено у майже класичній формі щодо структури (див. Союз Сов. Соціалістичних Республік). Нову ф. створено на підставі союзного договору 30. 12. 1922, згодом конституції, за ячою об'єднувалися складові держави (РСФСР й деякі ін.) та унітарні. У зв'язку з цим, деякі сов. автори розглядають два типи сов. Ф.: держ. з'єднання вищого типу (СССР) і нижчого (РСФСР та деякі ін. республіки) — тільки з автономними формаціями. До цих належала в 1924 — 40 й УССР, маючи у своєму складі Молд. АССР (див. політ.-держ. устрій у ст. Укр. Сов. Соц Республіка).

Конституції СССР (1924, 1936) та УССР (1925, 1929 і 1937) були побудовані на принципі формальної ф., а фактично СССР став централізованою державою. Цей останній аспект сов. державности зміцнює факт, що ніде немає ґарантії республіканських прав, які поступово і без формального конституційного процесу узурпувалися центр. органами. Через постійну тенденцію до централізації влади й довільну заміну респ. органів союзними деякі зах. дослідники заперечують федеративну природу СССР (Лівінґстон, Маврах, Файнер, Аспатурян). Більшість авторів, у тому числі й укр., погоджуються, що йдеться тут про спеціальний тип ф. (сов. ф.) з тенденцією до де факто унітарної держави при збереженні інституційно-функційних федеральних форм. Цього заг. процесу не змінили дві спроби поширення прав союзних респ. (1944 — надання республікам зовн.-політ. компетенцій і деяких прероґатив у військ. ділянці, а 1956 — 59 — поширення екон. прав), бо їх фактично не здійснено. Останніми часами триває далі процес «відфедералізування» СССР, хоч номінально конституція 1977 підтвердила принцип й інституції ф. Під час обговорення проекту нової конституції СССР дехто висловлювався за поступове відживання ф. (П. Семьонов, Д. Златопольський), що узгоджується з ідеєю «злиття націй». Разом з тим за тривалість федеративного принципу висловлювалися Куличенко, С. Якубовська, Г. Александренко та ін. На характер цієї дискусії й майбутнє сов. ф. мають вплив еволюція нац. політики КПСС, а також після 22 з'їзду концепція т. зв. «сов. народу».

[ред.] Федералізм на Україні XXI сторіччя

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.
Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства
Костомаров Н. Мысли о федеративном начале в древней Руси. ж. Основа, ч. 1. П. 1861;
Drahomanov M. Essai d'un programme politique et social ukrainien. Женева 1884;
Zasztowt-Sukiennlcka H. Federalisme en Europe orientale. Париж 1926;
Рейхель М. Советский федерализм. М — Л. 1930;
Ladreit de Lacharriere G. L'idee federale en Russie de Riourik a Staline (862—1945). Париж 1944;
Rudnytsky I. L. Mykhailo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings. The Annals of Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the USA, vol. II, ч. 1 (3). Нью-Йорк 1952;
Krupnytsky В. Federalism and Russian Empire, ibid., vol. II, ч. 2. Нью-Йорк 1952;
Von Rauch G. Russland; Staatliche Einheit und nationale Vielfalt. Мюнхен 1953;
Чистяков О. Взаимоотношения советских республик до образования СССР. М. 1955;
Pipes R. The Formation of the Soviet Union. Кембрідж 1964;
Юрченко О. Природа і функція сов. федеративних форм. Мюнхен 1956;
Якубовская С. Строительство союзного советского социалистического государства 1922 — 25. М. 1960;
McNeal R. Stalin's Conception of Soviet Federalism (1918 — 23); The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the USA, vol. IX, ч. 1 — 2. Нью-Йорк 1961;
Віlinsky A. Die Entwicklung des sowjetischen Foederalismus. Jahrbuch fur Ostrecht. vol. Ill, ч. 2. 1962;
Сокуренко В. Демократические учения о государстве и праве на Украине во второй половине XIX в. Л. 1966;
Златопольский Д. СССР — федеративное государство. М. 1967;
Kis T. Le federalisme sovietique. Оттава 1973