Фонетичний символізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Фонети́чний символі́зм — символіка окремих звуків мовлення, звукосполучень.

У староіндійській міфології існувала богиня мовлення Вач, яка нібито "охоплювала всі світи", була "вища неба і ширша землі". Саме звукове мовлення, як і слово /див. Слово/ у давнину обожнювалося, мало глибоку символіку.

Зокрема піфагорійці створили ціле вчення про музичне звучання планет. Душу вони мислили як гармонію Космосу. Музичний інструмент - ліру - вважали точним відображенням небесної ліри. Гру на ній - "приєднанням до гармонії Всесвіту і підготовкою до повернення на астральну батьківщину /Роль людського фактора у мові. - М., 1988. - С. 53/.

На думку Платона, звуки мають глибоке символічне значення. Він вважав, що у мові є звуки "швидкі", "тонкі", "величезні", "круглі" тощо. І є предмети швидкі, тонкі, великі. Швидкі предмети і одержують назву, яка складається із "швидких" звуків, великі - назву із "великих" звуків і т.д. Напр., при вимові звуку р язик швидко вібрує, тому р - швидкий. І слова, які означають швидкі рухи, предмети, як правило, містять р: струмок, тріпотіти, дробити, кришити, рвати і т.п. Зауважимо, що, як не дивно, але приклади Платона і в перекладі на українську мову містять звук р /!!/ /Журавльов А.П. Звук и смысл. - М., 1981. - С. 6-7/.

Довгий час радянське мовознавство категорично заперечувало фонетичну значеннєвість звуків. І лише в останнє десятиліття стала розвиватися фоносемантика. Вчені Калінінградського університету на чолі з О.П.Журавльовим експериментальним шляхом "з'ясували, що навіть ізольовані звуки мають певні значення. Наприклад: такі з них як в, а, р, о - одностайно визначені як сильні; х, п, ю - послаблені, маленькі. К, ш, ж, с, ф - здаються людям шерехатими; а, о, л, у - гладенькими. На думку опитаних, звукам притаманні такі якості як хоробрість, печаль, доброта. Наприклад, д, н, л, м, - добрі звуки; ж, с, ф, з, - злі; а, я - хоробрі; с, х - боягузливі; а, р, я - радісні; с, к, т - печальні /Потапенко О.І. Гурткова робота з української мови в 4-8 класах. - К., 1989. - С. 88/. На думку вчених, глибоким звуковим символізмом сповнені твори Едгара По, Бодлера, Бальмонта, Брюсова. Майстерно використовували звукову значеннєвість П.Куліш, Т.Шевченко.

Цікавим фактом є те, що сум за рідним краєм усимволізовує звук у в поезії Б.Лепкого "Журавлі":

"Чути: кру! кру! кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру".

В одній з поезій С.Єсеніна читаємо:

Помолись перед ликом Спасителя

За погибшую душу мою ...

Тут "у" /в супроводі "ш"/ виступає як символ зла в людині, а йому протистоїть молитовне "і" в супроводі палатального "ль" /Качуровський І. Фоніка. - С. 142/.

Звуки "р", "г", їх поєднання символізують у багатьох творах щось зле, грізне, демонічне. Наприклад у Т.Шевченка: "Гармидер, галас, гам у гаї". "З" у творах Великого Кобзаря є "символом чогось злого і згубного":

А неофітів в Сіракузи,

В підземнії страшнії узи

В кайданах одвезли...

Навпаки звук "л", "л'" передає щось легке, світле, плавне, мелодійне /зверніть увагу на таку цікаву деталь - у всіх цих словах теж є звук "л"/:

Лине легіт, легко-легко

Гладить липи, Літо мріє,

Нахилив головку глеком

Цвіт лілеї в літургії.

/Г.Чорнобицька/.

Цікаву гіпотезу про символічний звук "л" висловив Б.Чепурко: "Все на світі лине /плине, минає/. Але життєва імпровізація безсмертна. Українське "ле" - ледве, тільки, тобто "частка". "Л-л-л" - часточки світлолетючості, але й світлотекучості. Індоєвропейське "ла-ле" - звуконаслідувальне воді, що лине. Одночасно це - скалки сонячного проміння, летюче лебедіння ... Українське "леління" - тиха течія, а "леліти" - означає блищати, сяяти, переливатись світлом... З первісного "л" пішли: граціозний "лелека", чиста "лінія", а також "лілія-лілея- лелія", струнка "лань", неповторна пара лебедя і лебідки..." /Чепурко Б. Українці. - С. 103/.