Чурай Маруся

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Маруся Чурай

Чурай (Чураївна) Маруся (бл. 1625 — 50), леґендарна нар. співачка, що за переказами жила в Полтаві; їй приписують авторство низки пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та ін. Сюжет пісні «Ой не ходи, Грицю» ліг в основу близько десяти повістей, романів, кількох драм і поем (найбільше відома повість О. Кобилянської «В неділю рано зілля копала» та іст. роман у віршах «Маруся Чурай» Л. Костенко (1979, 1983), а саму пісню на поч. 19 в. перекладено нім. та франц. мовами. Її теж використано в низці творів світової музики в тому ч. і композитором Ф. Лістом. Зб. пісень Ч. і біографічний нарис про неї Л. Кавфмана видано під назвою «Дівчина з леґенди — Маруся Чурай» (К. 1967 і 1974).


ГРИЦЮ, ГРИЦЮ, ДО РОБОТИ — Грицю, Грицю, до роботи! - В Гриця порвані чоботи… — Грицю, Грицю, до телят! - В Гриця ніженьки болять… — Грицю, Грицю, молотити! - Гриць нездужає робити… — Грицю, Грицю, врубай дров! — Кахи-кахи! Нездоров… — Грицю, Грицю, роби хліб! — Кахи-кахи! Щось охрип… — Грицю, Грицю, до Марусі! — Зараз, зараз, уберуся! — Грицю, Грицю, хоч жениться? — Не можу одговориться! — Грицю, Грицю, кого взяти? — Краще Галі не зіскати! — Галю, серденько моє, Чи підеш ти за мене? Стидкий, бридкий, не люблю І за тебе не піду!	ІШОВ МИЛИЙ ГОРОНЬКОЮ Ішов милий горонькою, Мила — під горою, Зацвів милий роженькою, Мила — калиною. Ой ти живеш на гороньці, А я під горою. Чи ти тужиш так за мною, Як я за тобою? Ой коли б ти так нудився, Як я за тобою, Жили б, жили, моє серце, Як риба з водою! Рибалочка по бережку Та рибоньку вудить, А милая по милому Білим світом нудить. Рибалочка на човнику Все рибоньку ловить, А милая по милому Білі руки ломить. Рибалочка по бережку, Як горлиця, б'ється. А милая по милому, Як ластівка, в'ється.	ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі. Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися Та за свого миленького Богу помолися. Стоїть місяць над горою, Та сонця немає, Мати сина в доріженьку Сльозно проводжає. — Прощай, милий мій синочку, Та не забувайся, За чотири неділеньки Додому вертайся! — Ой рад би я, матусенько, Скоріше вернуться, Та щось кінь мій вороненький В воротях спіткнувся. Ой Бог знає, коли вернусь, У яку годину. Прийми ж мою Марусеньку, Як рідну дитину. Прийми ж її, матусеньку, Бо все в божій волі, Бо хто знає, чи жив вернусь, Чи ляжу у полі! — Яка ж бо то, мій синочку, Година настала, Щоб чужая дитиночка За рідную стала? Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі…	КОТИЛИСЯ ВОЗИ З ГОРИ Котилися вози з гори, та в долині стали, Любилися, кохалися, та вже перестали. Любилися, кохалися, щоб мати не знала, Не дай Боже розійтися, як та чорна хмара. Чорна хмара розійдеться, і дощу не буде, Ми з тобою розійдемось — любощів не буде. Ой у полі конопелька, верхи зелененькі. Покидає милий милу — вороги раденькі. Не тіштеся, воріженьки, не тіштеся з того, Коли буде Божа воля, то буду я його!	ОЙ НЕ ХОДИ, ГРИЦЮ Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на вечорницях дівки — чарівниці. Котра дівчина чари добре знала, Вона ж того Гриця та й причарувала. Інша дівчина чорнобровая, Та чарівниченька справедливая. У неділю рано зіллячко копала, А у понеділок переполоскала, Як прийшов вівторок — зілля ізварила, У середу рано Гриця отруїла. У четвер надвечір Гриценько помер, А прийла п'ятниця — поховали Гриця. — Нащо ж ти, доню, Гриця отруїла? — Ой мати, мати, жаль ваги не має: Нехай же Грицько двоїх не кохає! Нехай він не буде ні тій, ні мені, Нехай дістанеться сирій землині. Оце тобі, Грицю, за теє заплата - З чотирьох дощок темная хата…

У ХІХ столітті постать Марусі — талановитої складачки пісень, — що отруїла зрадливого коханого, хвилювала багатьох діячів української культури. Так, тему отруєння невірного коханця обігрують Левко Боровиковський в баладі «Чарівниця» (1834) та Степан Руданський — балада «Розмай» (1854). Марусі Чурай присвячено оперету «Ой не ходи, Грицю…» (1876) харківського драматурга В. С. Александрова та драму М. П. Старицького з такою ж назвою. Проте це твори, в основу яких покладено пісню Марусі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», й тому в них велика доля вимислу. Перша ж спроба показати справжні події з життя Марусі Чурай належить письменникові Г. Бораковському (1846—1890), який, використавши розповіді старого козака з Полтавщини, створив драму «Маруся Чурай, українська піснетворка». Через вісім років В. Cамійленко написав віршовану драму «Маруся Чураївна», в якій, проте, дійсні факти щедро пересипані авторськими домислами.

У 1839 році в книзі «Сто русских литераторов» надрукована історична повість О. Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо», на початку якої автор вказав, що «зміст повісті заснований на історичних фактах». О. Шаховський не був фольклористом і відомості про героїню одержав від Г. Квітки-Основ'яненка, що цікавився розповідями про Марусю Чурай і зібрав про неї велику кількість матеріалів, на жаль, загублених разом з архівом письменника.

Ще один біографічний нарис «Маруся Чурай, малоросійська співачка», друкований упродовж 1877—1879 рр. петербурзьким журналом «Пчела», належить О. А. Шкляревському. Автор зазначає, що пісні Марусі Чурай найчастіше пов'язані з її особистим життям, і наводить багато зібраних фольклорних матеріалів про неї.

Багато довідкових та наукових праць ХІХ століття містять матеріали, присвячені Марусі Чурай. Наприклад, у багатотомному виданні «Русский биографический словарь» є стаття В. Гарьського «Маруся Чурай», де зазначено: "З пісень, що безумовно належать Марусі, найбільш відомі «Віють вітри», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори» та ін." У статті М. Голіцина про Марусю Чурай сказано, що вона була «імпровізаторкою українських пісень і однією з кращих співачок свого часу». Ще варто згадати статтю професора Київського університету П. Владимирова «Участь російської жінки в розвитку народної словесності й перші російські письменниці XVIII віку», де він зазначає: "Пісні Марусі Чурай відносяться до першої половини XVII століття. Ми не знаємо, наскільки обґрунтовано приписуються їй відомі малоросійські пісні «Віють вітри, віють буйні» або «Ой не ходи, Грицю» та ін., але? безперечно, Маруся Чурай була імпровізаторкою деяких малоросійськихпісень " [5, 91]. Отже, П. Владимиров цілком погоджується з думкою, що Маруся Чурай — історична особа.

Але, наприклад, професор М. Возняк вважає, що "лише на фантазії побудована пісенна творчість Марусі Чураївни, якій поприписувано кілька пісень («Ой не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Грицю, Грицю, до роботи» й ін.). Сталося це, правдоподібно, з легкої руки недосвідченого знавця України кн. Шаховського, що в повісті «Маруся, малороссийская Сафо» підсунув героїні з часів Хмельниччини цілком довільно написання згаданих пісень".

Отже, записи переказів про Марусю Чурай до нас не дійшли й, певно, загубилися в архівах, але згадані художні, довідкові й наукові праці свідчать про існування такого фольклору, а, відповідно, й про існування Марусі Чурай. Ще одним підтвердженням цього є такий цікавий факт, поданий у «Післямові» Л. Кауфмана:

"Український радянський поет Іван Хоменко, збираючи матеріали для своєї драматичної поеми «Марина Чурай», знайшов у матеріалах козацького законодавства XV—XVII століть текст вироку полтавській піснетворці. Цей цікавий і, поки що, єдиний документ, що доводить історичність особи Марусі Чурай. Зміст вироку, стиль і мовні особливості дають підставу вважати його справжнім історичним документом".