Атональність

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Атона́льність, В музиці — термін, що означає відсутність тональної системи (див. тональність). Основні принципи атональної музики — повна рівноправність всіх тонів, відсутність функціональної гармонії або функційно-впорядкованої інтонаційної системи, відсутність принципу розв'язання дисонансу в консонанс. Появі атональної музики передувало поступове ускладнення класичної гармонії, зокрема інтенсивний розвиток хроматики, поява акордів нетерцової будови, послаблення ладофункціональної системи. На початку ХХ століття в творчості А.Шенберга та його послідовників відмова від тональної системи набуває принципового значення. Шенберг висуває вимогу відмови від консонантних акордів та ствердження диссонансу, як важливішого елементу музичної мови (т.зв. емансипація дисонансу). Першим атональним твором вважається — «Три фортепіанні п'єси» ор. 11 (1909).

Пошуки структурної організації, приводять на початку 1920-х років до появи додекафонії, що початково поєднувалась із уникненням тональних співзвуч. Першим твором, написаним у цій техніці вважається сюїта для фортепіано ор.25 Шенберга. Естетичні засади атональної музики, на цьому етапі, були тісно пов'язані з мистецтвом експрессіонізму, що відрізнялось гостротою засобів виразності та припускало алогічну розірваність художнього мислення. Одночасно з представниками нововіденської школи значні фрагменти атональної музики характерні творчості Ч.Айвза, Б.Барток, Д.Шостаковича (напр. симфонія №2). З іншого боку ряд композиторів (напр. С.Прокоф'єв, П.Хіндеміт, А.Онеггер) категорично не сприймають принципів атоналізму та продовжують працювати в тональній системі.

В 1930-х роках атоналізм, і зокрема додекафонія наражаються на категоричне неприйняття в тоталітарних режимах. Парадоксально, але якщо в СРСР атональна музика критикувалася, як прояв «формалізму», та пов'язувалась з «дрібнобуржуазною» естетикою (див. наприклад статтю "Сумбур вместо музыки" (1936р.)), то в фашистській Німеччині музика цього напрямку переслідувалася як «більшовицька» та «дегенеративна» (Entartete Musik, див. Atonality, Degenerate art).

Новий етап розвитку атональної музики починається в повоєнний період і пов'язаний з різними авангардними течіями. Більшою частиною атональною є серійна та серіальна музика, сонористична музика, алеаторична музика, стохастична музика (Я.Ксенакіс).

З 1960-тих років зі зміною політичної ситуації в СРСР, атональна музика активно проникає в творчість радянських композиторів нового покоління — «композиторів-шестидесятників», зокрема А.Шнітке, С.Губайдуліної, Е.Денисова, а також українських композиторів — В.Сильвестрова, Л.Грабовського, В.Годзяцького та інших.

З 1980-х років атональність поступово проникає і до неакадемічних музичних жанрів, перш за все авангард-джазу (напр. творчість Ami Denio).