Ера Варгаса
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 Ця стяття є частиною серії Історія Бразилії |
| До відкриття європейцями |
| Колоніальна Бразилія |
| Бразильська імперія |
| Стара республіка |
| Ера Варгаса |
| 1945—1964 |
| 1964—1985 |
| після 1985 |
| Бразилія |
Ера Варгаса (порт. Era Vargas) — період в історії Бразилії, коли у влади знаходився Жетуліо Варгас, який правив країною як диктатор з 1930 по 1945 роки. Інколи до цього періоду додають 1951—1954 роки, коли Варгас був обраний на піст президента Бразилії в результаті демократичних виборів. Ця епоха стала поворотною точкою в історії країни через численні нововведення Варгаса, як економічні, так і соціальні.
Зміст |
[ред.] Передумови
[ред.] Велика депресія у Бразилії
Повстання лейтенантів, яке пройшло у 1922 році під час періоду Олігархічної республіки, не привело до значних змін соціальної структури Бразилії. Але правляча паулістська кавова олігархія не зуміла витримати гостру кризу світового капіталізму в 1929 році. Уразливість Бразилії до Великої депресії мала своє коріння у життевій залежності економіки від іноземних ринків і позик. Не дивлячись на обмежений індустріальний розвиток в Сан-Паулу, експорт кави та іншої первинної продукції все ще залишався опорою економіки. Після того, як фондові біржи США потерпіли крах 29 жовтня 1929 року (Чорний вівторок), ціни на каву негайно впали на 30 %. Подальше зниження було навіть гострішим. Між 1929 і 1931 роками ціни на каву впали з 22,5 до 8 центів за фунт. Оскільки світова торгівля різко зменьшилася, експортери кави понесли значні втрати доходів в іноземних валютах. Велика депресія можливо мала сильніший ефект на Бразилію, ніж на Сполучені Штати.
Крах центрального уряду був тісно пов'язаним з крахом бразильської програми валоризації (підтримки цін), оскіьки ця програма лежала в основі підтримки олігархії. Кавові плантатори стали небезпечно залежними від урядової валоризації. Наприклад, в наслідок спаду, що наступив після Першої Світової Війни, уряд не втратив гроші, потрібні для підтримки кавової промисловості. Але у період 1929—1930 років світовий запит на бразильську первинну продукцію впав набагато значніше, не залишаючи можливості підтримати урядові доходи. В кінці 1930 року золоті запаси Бразилії були виснажувані, штовхаючи обмінний курс вниз. В результаті програма утримання цін на каву шляхом зкупування надлишків повностю зруйнувалася.
Уряд Вашингтона Луїса Перейри ді Соза був не в змозу найти вихід з кризи, пов'язаної з порушенням платіжного балансу, і виробники кави наштовхнулися на неможливість продати врожай. Через те, що влада засновувалася на патронажі, широкомасштабне порушення делікатного балансу регіональних інтересів залишило режим Вашингтона Луїса дуже уразливим. Урядова політика захищала іноземні інтереси, що також постражджали від кризи, провокуючи ворожість майже від всіх шарів бразильського супільства. Слід за панікою на Уолл-стріт, уряд спробував задовольнити іноземних кредиторів підтримкою конвертуємості грошей, що пропонувалося іноземними банкірами і економістами, не дивлячись на відсутність підтримки усередині бразильського суспільства. Не дивлячись на втечу капіталу, Вашингтон Луїс дотримувався політики твердого обмінного курсу, гарантуючи конвертованість бразильської валюти золотом, але як тільки золотий запас був виснажений, уряд був вимушений тимчасово припинити конвертованість валюти, що привело до повного припинення іноземного кредитування.
[ред.] Причини революції 1930 року
Крім депресії і появи буржуазії, історична динаміка міжрегіональної політики була істотним політичним чинником. Саме порушення балансу привіло до утворення альянсу, який Жетуліо Варгас уклав між новою міською буржуазією і землевласниками, ворожими до уряду в усіх штатах крім Сан-Паулу в 1930 році.
Разом з міськими буржуазними групами, північно-східні цукрові барони протягом довгого часу терпіли образи під кавової олігархії Півдня. Північно-східні землевласники гостро опонували припиненню Вашингтоном Луїсом у 1930 році протизасухових програм його попередника. Ця напруга, проте, може бути просліджена далеко раніше. Занепад цукрової олігархії північного сходу почався з лютої засухи 1877 року. Швидке зростання виробництва кави у Сан-Паулу було зворотною стороною тієї ж монети. Після відміни рабства в 1880-х роках (Золотий Закон), у Бразилія відбулася масова міграція емансипованих рабів і селян з північного сходу до південного сходу, гарантуючи стійке постачання дешевої робочої сили для кавових плантаторів.
Політика Старої Республіки, що жартливо називалася «кава з молоком» (café com leite), засновувалася на перевазі у політиці південно-східних штатів Сан-Паулу і Мінас-Жерайс, які були найбагатішими і найбільшими за населенням штатами Бразилії. Протягом більшої частини Старої Республіки на посту президента країни чергувалися губернатори двох лідируючих штатів.
Через незадоволення правлячим режимом на північному сході та в Ріу-Гранді-ду-Сул, кандидат у президенти 1930 року і лідер опозиційного Ліберального Альянсу Жетуліо Варгас вибрав своїм кандидатом у віце-президенти 1930 Жуана Песоа з північно-східного штату Параїба. Розуміючи, що в такому разі у випадку перемоги Ліберального Альянсу влада землевласників в сільських областях стане абсолютною, північно-східні олігархи об'єдналися під керівництвом Варгаса у нову політичну партію, PSD.
[ред.] Піднесення Жетуліо Варгаса
Губернатор Ріу-Гранді-ду-Сул, найбільш південного штату Бразилії, Варгас був гаучо (власником ранчо великої рогатої худоби), та мав докторський ступень з юрідичної спеціальності. В 1930 році він став кандидатим у президенти від Ліберального Альянсу.
Варгас був представником олігархії землевласників, і піднявся висого у політиці завдяки системі патронажу, але він мав свіже бачення того, як повинна розвиватися бразильська політика, щоб підтримувати національний розвиток. Він був економічним націоналістом, який підримував розвиток промисловості та ліберальні реформи.
Окрім того, Варгас розумів, що з поломкою прямих відносин між працівниками і власниками бразильських підприємств, що розширюювалися, працівники могли стати основою для нової форми політичної влади — популізму. Саме використовуючи такий підхід, він поступово встановив таку владу над політикою країни, що досволила йому залишатися диктатором протягом п'ятнадцяти років. Через придушення сільськогосподарської кававої олігархії, нові власники промислових підприємств набули більше впливу на політику Бразилії, навіть середній клас почав показувати деяку силу. Хоча протягом ранніх років Варгас залежав від підтримки Повстання лейтенантів 1922 року, пізніще від придбав значну підтримку міського населення.
[ред.] Революція 1930 року
Криза влади виникла на початку 1930 року, коли президент Вашингтон Луїс оголосив свїм наступником губернатора штату Сан-Паулу Жуліо Престеса, що суперечило політиці «кави з молоком», згідно якій президентом повинен був стати губернат штату Мінас-Жерайс Антоніу Карлос Рібейра-ді-Андрада. Таким чином Антоніу Карлос, якого називають архітектором революції, приєднався до опозиційного Ліберального Альянсу Жетуліо Варгаса. Вибори, які відбулися 1 березня 1930 року, пройшли легко для влади, кандидат від влади Жуліо Престес перемог з 1091 тис. голосів проти 742 тис. у Жетуліо Варгаса.
Ця перемога не була визнана опозиційним Ліберальним Альянсом, який звитуватив уряд у фальсифікації результатів. Альянс також проголосив свою перемогу та почав приготування до збройного протистояння з урядом, спираючись на лояльних губернаторів та молодших офіцерів армії. Ситуація у країні значно погіршилася, коли 26 липня у Ресіфі (штат Пернамбуку) був вбитий кандидат у віце-президенти Жуан Пессоа. Хоча причини вбивства так і не були з'ясовані, це привело до масових виступів протесту проти уряду. Почалася мобілізація лояльних Альянсу сил, здебільшого під керівництвом молодших офіцерів.
Приблизно за два місяця до закінчення повноважень Вашингтона Луїса (15 листопада) масові антиурядові виступи значно посилилися, із вбитими на північному сході країни. До 3 жовтня були скинуті вже 8 лояльних уряду губернаторів штатів. 10 жовтня Жетуліо Варгас на чолі своїх прихільників виїхав поїздом до Ріо-де-Жанейро, столиці країни на той час. У спробі зупинити його, урядові війська спробували перекрити дороги, в результаті 12-13 жовтня в Кватігві (Quatiguá), на межі штатів Сан-Паулу і Парана, відбулася озброєна сутички з революційними військами. Велика битва майже трапилася в Ітараре (Itararé), але її зупинило фактичне падіння уряду, коли 24 жовтня генерали Тассу Фрагосу і Менна Баррету та адмірал Ізіас ді Норонья утворили військову хунту. Жетуліо Варгас прибув до столиці через тиждень після цих подій та офіційно зайняв посаду президента (спочатку як виконуючий обов'язки) 3 листопада 1930 року.
[ред.] Ера бразильського популізму
[ред.] Перший президентський піст Варгаса
Революція 1930 року стала результатом коаліції бразильських промислових магнатів, міського населення, частини землевлесників та армії Протягом 1930—1934 років Варгас намагався примирити дуже різні інтереси цих груп за допомогою соціального реформізму і впровадження програми соціального забезпечення. Його реформи дуже нагадували «Новий курс» американського перзидента Франкліна Рузвельта, так що той навіть з гордістю називав Варгаса «одним з двох винахідників Нового курсу». Варгас прагнув вивести Бразилію з Великої депресії за рахунок політики державної інтервенції. Він привертав прихільність нової міської буржуазії за допомогою нових для Бразилії масових ідеологій популізму та націоналізму. Подібно до Франкліна Рузвельта, його перші кроки зосередилися на економічному стимулювання, програми, з якою були згодні всі фракції коаліції.
Від проводив політику державної інтервенції в економіку, використовуючи податкові пільги, зниженя вимог до виробників і квоти на імпорт для розширення місцевого промислового вивробництва. Він публічно ідеалізував середній клас та переконував населення у «непатріотичності використання іноземних товарів». Протягом найранішого періоду Варгас сильно залежав від підтримки армійських низів. Його політика дещо нагадувала політику Муссоліні у фашистськії Італії, із збільшеною долею популізму. Варгас прагнів бути посередником у суперечці між робочою силою і капіталом. Наприклад, президент подавив страйк жінок-працівників у Сан-Паулу затвердив багато з їх вимог у законі та вимагаючи від «фабричних комісій» звертатися за урядовим посередництвом в майбутньому.
Опозиція існувала перш за все серед могутньої паулістської кавової олігархії, яка виступала різко проти політики державної інтервенції в економіку та збільшення централізації уряду, проти його популістської і профашистської позиції, протекціоналізму (захисту політично лояльних виробників за рахунок інших) і підсилання диктаторської позиції самого Варгаса. Його політика часто не була цілісною, різні заходу об'єднувалися лише загальною та погано визначаною ідеєю «модернізації». Спроби балансувати між занадто різними групами за своїми соціальними, політичними та економічними інтересами пояснюють постійні зміни альянсів та ідеологій Варгаса. Різам з ліберальними коріннями цого режиму, вони пояснюють і його поступовий перехід до диктатури, побудованої по зразку європейського фашизму.
[ред.] Відношення з цукровими баронами
Задоволення землевласнического крила коаліції скоро виявило реакційну уряду, особливо після 1934 року. Заради підтримки дружніх латифундистів, держава не тільки не втручалася у справи сільських олігархів, але навіть допомогла цукровим баронам закріпити контроль над сільською Бразилією.
Консерватизм Варгаса у справах сільсткого господарства поширював розкол між збіднілим напів-феодальним Північним заходом та динамічним урбанізованим південним сходом. У відповідь на підтримку цукрових баронів, держава подавила хвилю селянських повстань на Північному сході, відомих як канґасу (cangaço), що привело до відновлення латифундій, що поступово зникали починаючи з 1870-х років. Протягом Старої республіки, латифундії руйнувався зсередини через відток населення та сілянські повстання. У минулому, протягом царювання Педру II (1831—1889), селянство залишилося абсолютно підпорядкованим землевласникам. Кожний плантатор мав власну міліцію, що відповідала за підтримання порядку в межах його території, та контролювала селян.
Але селянства не було підлеглим, а напівбандитські формування були загальною формою протесту. Серед селян були поширені анархічні повстання і ухилення від податків, що були загальною практикою до 1930 року. З включеннм північно-східної олігархії до правлячій коаліції, уряд зосередився на реструктуризації сільського господарства. Фактично, держава все більш і більш жорстко боролася з канґасьєрами, відновлюючи порядок та владу плантаторів.
За селян, більшість яких були індіанського походження, Варгас не тільки на стримав свої передвиборни обіцянки реформувати сільське господарство, він повністю відняв у селян можливість отримати права робочого класу, східно до політики Муссоліні, Франко, Салазара чи Сталіна.
Таким чином, заспокоєння землевласників привело до змін у правлячій коаліції, відкидаючи інтереси її лівого крила. Після середини 1932 року вплив молодших офіцерів на Варгаса швидко ослабів, хоча деякі представники групи все ще займали важливі урядові посади. З цього часу стає помітним зсув коаліції праворуч.
[ред.] Повстання у Сан-Паулу
Важливу роль у зміні урядового курсу зіграло повстання 1932 року у Сан-Паулу, так звана «Конситуціоналістська революція», за яким стояла кавова олігархія, що намагалася повернути владу. Поводом для повстання стало призначення Варгасом офіцера з лівими поглядами, Жуана Альберту, тимчасовим губернатором (так званим інтервентором, interventor ) Сан-Паулу, замість вибраного губернатора. Кавові магнати не могли змиритися з кандидатурою Альберту, не сприймаючи його зусилля по централізації і проведенню економічних реформ, такі як збільшення податків на 5 відсотків і роздачу деякої частини землі учасникам революції. Під загрозою повстання Варгас замінив Жуана Альберту цивільним паулістой, призначив міністром фінансів банкіра з Сан-Паулу та оголосив дату проведення засновницьких зборів. Але це пільки підбадьорило кавових олігархів, які продовжувати підготовку повстання.
Серед цивільного населення Сан-Паулу не існувало одностайної думки щодо повстання, і на вулицях міст проходили численні митинги як у підтримку, так і проти Варгаса. Під час одного такого мітінгу у місті Сан-Паулу 23 травня 1932 року п'ять молодих паулістів були вбиті прихільниками уряду, що раптово викликало хвилю протестів. Вже 9 липня почалися озброєні сутички загонів добровольців з урядовими військами, на допомогу паулістам прийшли загони з Мінас-Жерайс, Мату-Гросу та інших штатів. Паулістська армія нараховувала біля 3 тис. солдат, 10 тис. поліцейських і біля 20 тис. добровольців, в її плани входило захоплення Ріо-де-Жанейро. Але повстання не протрималося довго, півстаньська армія була зупинена у долині Параїба і до 2 жовтня повстання було придушене.
[ред.] Наслідки повстання
До 1934 року Варгас розвинув ражим, що був гібридом між фашистським режимом Муссоліні в Італії та «Новою державою» Салазара в Португалії. Поступово Варгас залишив ідеї «тимчасового ураду», відмовився від ліберального капіталізму та соціального реформізму, які були основою лівого крила (крила молодших офіцерів) Ліберального Альянсу. Відторгнення лівого крила коаліції у найбільшій мірі проявилося у відмові провести обіцяну земельну реформу.
Варгас у найбільшій мірі підтримував плантатарське крило коаліції та, не дивлячись на спробу повстання, був настроєний на укладення нового альянсу з кавовою олагірхією Сан-Паулу. Варгас звільнив кавових плантаторів, які все ще мали істотний вплив на виборчому машину держави, від значної частини банківських боргів, що допомогло їм оправитися від від краху програми валоризації. Щоб задобрити своїх супротивників після невдалого повстання, він навіть наказав Банку Бразилії прийняти боргові зобов'язання, випущені урядом повстанців.
[ред.] Конституція 1934 року
Президентський термін Варгаса повинен був закінчитися у листопаді 1934 року, а поточна бразильська конституція не дозволяла перевиборів. Для продовження свого терміну Ваграс погодися на прийняття нової конституції, сподіваючись отримати таким чином можливість балотоватися знову. Ця конституція було прийнята на всенародному голосуванні 16 липня 1934 року. Як стало видно вже кількома роками пізніше, Варгас просто збирав сили щоб знищити демократичні установи і встановити фашистський диктаторський режим.
Це може показатися дивним, але голосування за цю конституцію було найбільш демократичним за всю ранню бразильську історію. Не дивлячись свою недовговічність, ця конституція у перший раз була написана на порожньому місці вибраними представниками народу на майже справедливих бгатопартійних виборах. У наслідок цього вона містила ряд удосконалень політичного, соціального і економічного життя, наприклад надання незалежності судовій владі, надання виборчих прав жінкам, створення гілок судової влади для контролю над виборами та трудовими відносинами, надання свободи слова, релігії, пересування і митингів. Проте, слід відмітити що конституція містила й деякі елементи європейського фашизму, вона надавала Варгасу контроль над робочими союзами та віднимала деякі права молодших офіцерів.
Багато з положень нової конституції так ніколи й не здійснилися на практиці. Після 1934 роки режим став дуже реакційним та характеризувався майже повним придушенням опозиції, що не давало можливості виконати багато з вимог конституції.
[ред.] Трудові відносини та перехід до диктатури
Проте, режиму Варгаса все більше загрожували про-комуністичні групи, які шукали альянсу з селянською більшістю багатьох штатів, підтримуючи земельну реформу. Не дивлячись на популістське прізвисько «батько бідних», Жетуліо Варгас віддав всю владу у периферійних штатах земельній олігархії, на відповідаючи народним вимогам.
Його подальше просування у напрямку задоволення вимог латифундистів привело Варгаса до альянсу з інтегралістами (Ação Integralista Brasileira, скорочено AIB), напів-військовим фашистським рухом. Цей альянс сприяв помітному зростанню ролі руху, який швидко перетворився на важливу політичну силу у Бразилії. Після 1934 року також починається підконтролення громадських організації та профспілок за допомогою створення фіктивних організацій такого роду, державне посередництво та об'єднання організації.
Проте, незважаючи на силове придущення будь-яких організацій сільської бідноти, вимоги земельної реформи становилися все голосніше. Нові прокомуністичні альянси між селянами, молодщими офіцерами, та поки що малим шаром міського пролетаріату набирали силу. Оскільки вони потенційно могли привернути переважну більшіть населення країни, такі союзи серьйозно загрожували режиму Варгаса.
[ред.] Комуністично-фашистське протистояння
Тривалі тенденції пропонували сприятливу до ідеологічного екстремізму атсмосферу, особливо на південному сході Бразилії. В основі цієї тенденції лежали швидкий розвиток промисловості на Південному сході та постійні класові конфлікти, що створювало середовище для зростання масових рухів європейсткого типу. Комуністична партія Бразилії була заснована в 1922 році та протягом 20-х років зростає число страйків, організовиних нею. Та ж Велика Депресія, яка супроводжувала прихід Варгаса до влади на хвилі розчарування консервативним строє попереднього часу, значно підсилила лефтистскі партії та провокувала заклики до соціальних реформ.
З подавленням реакційного паулістського повстання і поступовій мобілізацієй нового потенційного ворога — міського пролетаріату — основним напрямком політики Варгаса стало підконтролення робочого класу. Прихільники Варгаса як у міський, так і сільській Бразилії, як і у європейських фашистських країнах, почали бачити у зростаючій організачії робочого класу загрозу своїм інтересам. З повним знищенням канґасу на північному сході, всі сегменти правлясого класу — як нової буржуазії, так і земельних олігархів — почали бачити почали бачити в ролі головного ворога зростання профсоюзного руху на більш урбанізованим та більш європейському (як за походженням, так і за ідеологією) Південному сході.
К 1934 року у Бразилії сформувалися два надзвичайно ідеологізованих масових рухи європейського типу, що охоплювали всю країну: один профашистський, пов'язаний з ідеологією Риму і Берліну, інший — прокомуністичний, пов'язаний з Москвою. Перший рух був представлений перш за все вже згаданим інтегралістським рухом (AIB), а другий складав лівий популярний фронт Aliança Nacional Libertadora (ANL). Слід за розпадом альянсу Варгаса з робочою силою, головні міста Бразилії перетворилися на поля битви між комуністичними та фашистськими силами, що нагадували Берлін 1932-33 років. До середини 1935 року це привело до значної дестабілізації всього політичного життя у країні.
Лівацький блок ANL був створений на початку 1935 року з соціалістів, комуністів та інших прогресивних діячів, під керівництвом Комуністичної партій та її лідера Луїса Сарлоса Престеса, відомого як «вершник надії» повстання лейтенантів (хоча від ще не був комуністом на той час). Передвісник Че Гевари, Престес провів легендарний, але даремний «Довгий марш» через бразильську провінцію під час участі у невдалому повстанні лейтенантів 1922 року проти кавових олігархів. Цей досвід, проте, залишив Престеса скептичним щодо революційних політичних методів боротьби, та пізніше привів до видхилення маоїстсьої частини партії, настроєної на боротьбу, від її консервативної марксистсько-ленінської частини.
Фашистський інтегралістський рух AIB був заснований на початку 1933 року його незмінним лідером Плініо Салгадо. З самого початку інтегралісти використовували нацистську символіку, латинське вітання та всі інші видимі елементи європейського фашизму. AIB була воєнізованою організацією, що була відома вуличними демонстраціями та агресивною риторика та безпосередньо фінансувалася італійським посольством. Інтегралісти запозичували пропагандистські лозунги безпосередньо з нацистської літератури, включаючи нападки на комуністів, лібералів і євреїв та підтримку фанатичного націоналізму (що не існував в різнорідній і терпимій країні) і «християнських чеснот». Подібно до європейських фашистів, це по суті буа дрібнобуржуазна організація. Зокрема, вони мали підтримку від військових офіцерів, особливо у флоті.
Протистояння закінчилося через активне втручання уряду, який повністю підтримав фашистську сторону у конфликті. У так званому «Акті державної безпеки», прийнятому в березні 1935 року, федеральний парламент заклеймив всю лівацьку опозицію як «руйнівну», що дозволило Варгасу заборонити ANL. В результаті цього в листопаді того ж року, хоча і дуже неохоче, альянс почав озброєне повстання. Авторитарний режим, подібно до фашистських режимів Європи, відповів ув'язненням і тортурами лівацьких лідерів та державним терором.
До кінця року альянс та комуністична партія були повністю розгромлені, а інтегралісти зайняли лідируючі позиції у державній політиці. AIB почала швидко нарощувати число членів по всій Бразилії, особливо на Півдні, де було значне число бразильців німецького похождення.
[ред.] Централізація та корпоралізм
Починаючи з 1935 року політика профашистського уряду країни слідувала двом головним цілям: стимулювання промислового росту (під лозунгами націоналізму) і пригнічення робочого класу. Згідно уряду корпоралістські ідеї, закладені у конституції 1934 року, ровинні були об'єднати всі шари населення, як у фашистській Італії. На практиці, це означало ослаблення організованої робочої сили і підконтролення робочого класу. При цьому, ріст промисловості та урбанізація збільшуваль роль робочого класу, приводячи до необхідності об'єдняння його до деякого альянсу. Варгас, як і трохи пізніше Хуан Перон у сусідній Аргентині, слідували стратегії Муссоліні, об'єднуючи робочий клас під гаслами націоналізму.
Згідно конституції 1934 року підвищилися зусилля по централізації влади у країні в Ріо-де-Жанейро і рішучому обмеженню автономії штатів. По суті, центральна роль паулістської кавової олігархії була замінена системою, де інтереси землевласників все ще поважалися, але була створена економічна основа, необхідна для розвитку нового промислового сектора.
Конституція також надавала Палаті Депутатів право контроля над приватною економікою, яке використовивалося для індустріалізації країни та сколочення іноземної залежності. Промисловість країни була організована у державні синдикати, які складалися з бізнес-структур, що знаходилися у приватній власності бразильців. Таким чином держава забезпечувала прямий механізм планування і прямих інвестицій у важливі галузі промисловості. Державні та частково державні компанії домінували у важкій та інфраструктурній промисловості, а приватний бразильський капітал переважал у виробництві, але протягом 1930-х років також зросли і прямі іноземні інвестицій, оскільки іноземні корпорації прагнули збільшити свою частку внутрішнього ринку і подолати тарифні бар'єри і проблеми обміну валют шлахом перенесення частини виробництва у Бразилію. Держава таким чином робила наголос на основних секторах економіки, зіткнувшись з нелегким завданням створення життєздатної фінансової бази для майбутнього зростання стратегічних галузей: гірської промисловості, переробки нафти, сталі, важкому машинобудуванні та хімічній промисловості.
[ред.] Естадо Ново
[ред.] Конституція 1937 року
Подібно до європейських фашистів, Варгас використовував загрозу комунізму для виправдання особистої диктатури. Фашистька диктатура «Естадо Ново» (Нова держава) була сформувана по образу номінально нейтральної та по суті фашистської «Нової держави» Салазара у Португалії. Ця диктатура остаточно матеріалізувалася в 1937, коли передбачалося, що Варгас залишить піст президента у січні 1938 року, як те вимагалося конституцією 1934 року. Але 29 вересня 1937 року генерал Дутра представив «План Коена» (названо на честь угорського комуністичного лідера, Бели Куна), що описував детальний план для комуністичної революції. «План Коена» був лише фальсифікацією, складеною інтегралістами, але Варгас використував його щоб прийняти запропонований Дутрой стан надзвичайного становища у державі, так саме, як Гітлер кількома роками раніше використав пожежу у Рейхстазі для звинувачення коммуністів і виправдання диктатури. 10 листопада Варгас у радіозверненні до народу заявив про прийняття на себе диктаторських повноважень, які затверджувалися новою конституцією (другою за часи його режиму), повністю переписаної з конституцій європейських фашистських держав, таким чином припинивши президентські вибори та розпускаючи конгрес. Варгас, подібно до Гітлера і Муссоліні, укріплював свою владу поступово в межах встановленого державного строю, а не шляхом однієї революції.
Хоча режим «Естадо Ново» і був відверто тоталітарним, він був м'якішим порівняно з режимом Нацистської Німеччини. Подібно до європейських фашистів, Варгас відмінив опозиційні політичні партії, наклав жорстку цензуру, встановив централізовану поліцію і наповнив в'язниці політичними дисидентами, пропагандуючи націоналізм і встановлюючи повний контроль над державною політикою.
Хоча конституція Естадо Ново і заборонила воєнізовані групи, включаючи інтегралістів, які загрожували особистій владі Варгаса, політична і економічна політика держави мала багато спільного з політикою Муссоліні. Варгас заборонив страйки і відняв у працівників право організувати незалежні від уряду профсоюзи. Подібно до Муссоліні, він використовував уряд в якості посередника між класами, встановлюючи, наприклад, мінімальну заробітну плату для промислових робочих, але не для селян, точно так же, як Муссоліні підтримував міський пролетаріат, але ігнорував селянство. Його політика індустріалізації за допомогою центрального планування при збереженні приватної власності була іншою спільною рисою.
[ред.] Індустріалізація
Протягом Естадо Ново держава анонсувала амбіціозний П'ятирічний план, ціллю якого були розвиток важкої промисловості, створення нових джерел гідроелектроенергії, розширення залізничної мережі та розвивиток фінансової бази Бразилії. Ці дії без сумніву вели до буржуазної революції, як мінімум частково. У 1940 році виробництво електроенергії в Бразилії досяло 1 мільйона кіловат, з яких 60 відсотків вироблялися в районі штату Сан-Паулу, перш за все завдяки спорудженню гідроелектростанцій. Виробництво цемента зросло з 87 тис. тонн в 1930 році до 700 тис. тонн в 1940. Виробництво заліза і сталі зросло з 90 тис. тонн в 1929 році до 150 тис. тонн в 1939. Число виробничих підприємств було більш ніж подвоєно протягом десятиліття, досягаючи 50 тис. в 1940 році. Фабрики в штаті Сан-Паулу використовували 35 відсотків індустріальної робочої сили і виробляли 43 відсотків вартості промислової продукції. За винятком експорту тканин, бразильська промисловість майже виключно обслуговувала місцевий ринок.
До 1941 року Бразилія мала 44 100 заводів, де працювало 944 тис. працівників (для порівняння у 1920 році ці цифри складали 13 336 заводів та близько 300 тис. працівників). У 1942 році уряд заснував Комнанію Долини Ріу-Досі (Companhia Vale do Rio Doce) для розроблення багатих залізнякових покладів Ітабіри, у 1944 він заснував компанію для добичи і первинної переробки матеріалів, потрібних хімічній промисловісті, в 1946 році Національна Моторна Компанія почала виробництво вантажівок. У тому ж році здійснилася одна з мрій Варгаса — Національна Сталелитейна Компанія почала виробництво на заводі у Вольта-Редонда між Ріо-де-Жанейро і Сан-Паулу. Передбачаючи потрібність палива для сучасної промисловості, Варгас в 1938 році створив Національну Нафтову Компанію, яка почала пошук нафти. До 1940 року бразильське промислове виробництво зросло дуже істотно, але виробництво кави знизилося. В результаті, для задоволення старої олігархії, уряд інвестував значні суми у виробництво кави, яка продовжувала бути головним експортним продуктом Бразилії.
[ред.] Міське планування
Естадо Ново мала значний ефект на розвиток бразильській архітектури, перш за все тому що держава мала достатні повноваження для здійснення амбіціозних планів міського планування. Хоча для здійснення всіх цих планів і не вистачало коштів, ці проекти мали значний і тривалий ефект на організацію міст. Одне з накраще всього спланових міст в світі, Куритиба, було вперше сплановано протягом Естадо Ново. Нійвідомішим архітектором міського планування цього періоду вважався Альфред Агачі.
[ред.] Друга світова війна
Не дивлячись на фашистську природу Естадо Ново, Бразилія кінець кінцем виступила на стороні Союзників у Другій світовій війні. Проте, спочатку, ще до проголошення Естадо Ново, здавалося що Бразилія схилялася до підтримки країн осі. Між 1933 і 1938 роками Німеччина стала головним ринком для бразильської бавовни і другим найбільшим імпортером бразильської кави і какао. Німецький Банк Південної Америки навіть відкрив триста філіалів на території Бразилії. Кінець кінцем прагматичний бразильський уряд прийняв сторону Союзників, хоча і після довгого періоду виторговивання для себе найвигідніших торгових умов. Навіть у травні 1941 року, вже після вторгнення Німеччини до Польщі, Варгас направив Гітлеру вітальну телеграму на його день народження, передаючи «кращі побажання вашого особистого щастя і процвітання Німецької нації», таким чином все ще намагаючисть грати подвійну гру. Така подвійна гра, разом з швидким збільшенням цивільної та військової торговлі між Бразилією і Нацистською Німеччиною, викликала постійне занепокоєння посадових особ Союзників, які продовжували задаватися питанням «хто такий Варгас і чого він хоче».
Бразильська правляча коаліція також розривалася між про-союзницькими і про-німецькими крилами. Бразильські генерали, наприклад найближчі до Варгаса Педру Гоез Монтейро і Еуріко Дутра, захоплювалися німецьким військово-індустріальним комплексом і горіли бажанням укласти угоду з Німіччиною. Про-німецька фракція режиму Варгаса була найсильнішою у армії, тоді як його помічники з олігархії були більш прихільними до Союзників, завдяки встановленим економічним зв'язкам з США і Британією. Тому що Союзники були життєздатнішими торговими партнерами, Варгас кінець кінцем і прийняв їх сторону, оголосивши війну Німеччині та Італії в 1942 році та посилавши 25-тисячний Бразильський Експедиційний Корпус в Європу на допомогу Союзникам. Бразилія понесла досить помітні втрати від війни, коли у серпні 1942 року німецькі подводні човні почали постійні напади на бразильські торгові судна.
[ред.] Кінець Естадо Ново
Угода з антифашистськими Союзниками створила непорозуміння серед бразильського середнього класу, якого, наприклад, Салазар і Франко уникнули підтриманням номінального нейтралітету, що дозволило їм не првокувати антифашистських настроїв у суспільстві та уникнути озброєного протистояння з Союзниками. Чере ці антифашистські настрої Варгас був вимушений пійти на деяку лібералізацію свого режиму, в сіспільстві яке більше не боялося безладу у країні та комінстичного реваншу. Він проголосив «нову післявоєнну еру свободи», що включала амністію для політичних увязнених, повернення президентських виборів і легалізацію опозиційних партій, включаючи безнадійно ослаблену Компартію.
Проте, саме незадоволення цією лібералізацією і привело до нового державного перевороту. 29 жовтня 1945 року найбільш праві члени уряду Варгаса, генерали Педру Монтейро і Еуріко Дутра, зкинули його з президентської посади та назначили тимчасовим президентом голову Верховного суду Бразилії Жозе Ліньяреса. Хоча Варгас ще повернувся на президентську посаду в 1950 році, ця дата вважається кінцем Естадо Ново.
[ред.] Література
- Ready, Lee J. Forgotten Allies: The European Theater. Vol. I.
- Jefferson, McFarland, 1985.
[ред.] Ресурси Інтернет
- Ера Варгаса на сайті FGV (порт. мовою)
- Бункер: Бразильський фашизм (стаття з фокусом на інтегралістській партії Бразилії)
