Історія Бразилії
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 Ця стяття є частиною серії Історія Бразилії |
| До відкриття європейцями |
| Колоніальна Бразилія |
| Бразильська імперія |
| Стара республіка |
| Ера Варгаса |
| 1945—1964 |
| 1964—1985 |
| після 1985 |
| Бразилія |
Зміст |
[ред.] Період до відкриття Америки європейцями
- Основна стаття: Бразилія до відкриття європейцями
[ред.] Заселення території
Походження американських індіанців все ще є предметом суперечок серед археологів. Традиційний погляд, який засновується на міграції з Сибіру до Америки в кінці останнього крижаного віку, все більш і більш підвергається сумніву, особливо південноамериканськими археологами.
Гіпотеза пізнього заселення. Антропологічні та генетичні дані вказують, що американські індіанці походять з народів Північної Азії (Сибір), які увійшли до Америки через Берингову протоку як мінімум трьома окремими хвилями. Жителі Бразилії 1500 року вважаються нащадками першої хвилі переселенців, які перетнули так званий Берингов перешийок в кінці останнього крижаного віку, близько 9000 до н.е. Хвиля мігрантів досягла Бразилії близько 6000 до н.е., ймовірно через північний захід басейну Амазонки.
Гіпотеза раннього заселення. Традиційний погляд приведений вище був недавно підвернутий сумніву після отримання нових даних. Одна зі знахідок – залишки людиноподібної істоти, «людини Лагоа-Санта», що мають дещо більший вік, від 10 до 20 тис років, та які, що найбільш важливо, не відповідають рисам переселенців з Азії, а більш схожі до рис аборигенів Африки та Австралії. Інший доказ гіпотези – археологічні знахідки у Сeрра-ді-Каптіва, де знайдені наскальні малюнки, вік яких оцінюється до 50 тис. років. Тим не менш, навіть у цієї гіпотезі, переселення з Азії мале місце, а сучасні індіанці є сумішшю двох хвиль переселення. Тільки після 6000 р. до н.е., вже після азіатської хвилі міграції, населення стало значним. Майже всі археологічні свідоцтва що дійшли до нас належать до цього періоду.
[ред.] Суспільство на час прибуття європейців
![Ваза в стилі Маражоара. Острів Маражо, штат Пара, 600-1200 р. [1]](../../../upload/thumb/a/a7/Marajoara_vase.jpg/170px-Marajoara_vase.jpg)
На час прибуття європейців бразильські індіанці народи використовували кістяні та стругані кам'яні інструменти і зброю, подібні тим, що були знайдені у більшій частині Америки в ті часи. В Бразилії дуже рано з’явилася кераміка. Бразильські гончарі використовували складні матеріали, виробляючи прекрасні утилітарні і церемоніальні сосуди із заплутаною різною та фарбованою декорацією, проте їм не були відомі гончарне коло та склоподібна глазур.
Здається, перші індіанські народи Бразилії існували за рахунок полювання, лову риби і збору плодів. У деяким місцях вони розвили технологію сільського господарства таких культур як кукурудза та маніока, але тваринництво біло їи невідомо.
[ред.] Колоніальний період
- Основна стаття: Колоніальна Бразилія
[ред.] Відкриття португальцями (1500-1530)
Тордесільяський договір 1494 року визначив кордони володінь між Іспанією і Португалією по меридіану 370 легуа на захід від Островів Зеленого Мису, території на схід від нього відходили Португалії, а землі на захід - Іспанії. Ця уявна лінія, перетинала Латинську Америку на сході і стала першим кордоном ще не відкритої Бразилії. Бразилія була відкрита 22 квітня 1500 Педру Алваресом Кабралом на шляху навколо Африки. Але інтереси Португалії були повернути на Азію та Африку, тому протягом 30 років систематичних дій по організації колонії на цій території не проводилося.
У 1530 році з Португалії стали прибувати перші поселенці, які привозили з собою худобу, саджанці і сім'я з метою заснувати тут колонії. На північному сході країни були засновані укріплені поселення, першим з яких став Сан-Вісенте, що знаходиться у прибережній частині сучасного штату Сан-Пауло, заснований у 1532 році, та столиця колонії Салвадор у штаті Баїя, заснований у 1549 році. На території Бразилії біли створені 14 спадкових феодальних володінь – капітаний, причому деякі з них за розміром більші аніж сама Португалія. Власники капітаний, так звані donatarios, тобто ті, які "приймають дар", відповідали за їхню безпеку і розвиток. Система капітаний значно вплинула на кордони і політику сучасної Бразилії.
Важливий вклад до розвитку та прогресу колонії внесли єзуїти, які зайнялися захистом і конвертацією індіанців у християнство, як і значною роботою по підйому морального рівня колоністів. Індіанці, конвертовані у християнство, селилися в організованих єзуїтами поселеннях «алдеї» (aldeias), які був похожі жа структурою до місій у іспанської Америці.
Вологе і родюче узбережжя штату Пернамбуку було придатне для вирощування цукрової тростини. Крім цього, таке місцеположення робило його зручним портом для суден, які відправлялися з Португалії на африканський захід і на схід. Цукрова тростина і техніка для її вирощування були завезені у Бразилію з острова Мадейра. Незабаром стала процвітати тристороння торгівля. В її основі лежала праця на плантаціях цукрової тростини завезених із західної Африки негрів-рабів. Цукор постачався на європейський ринок, зростаючі потреби якого вже не могли задовольнятися за рахунок традиційних джерел.
[ред.] Союз Іспанії та Португалії та територіальна експансія (1580 - 1690)
З 1580 по 1640 обидва королівства Іспанія і Португалія були об'єднані іспанською короною. У цей період, завдяки об'єднанню двох країн, уся Південна Америка стала частиною іспанських володінь. На Бразилію почалися напади ворогів іспанської корони, зокрема Нідерландами, які контролювали значну частину північної Бразилії протягом чверті століття.
Парадоксальним чином шістдесятирічний союз Португалії й Іспанії дав несподівані переваги заморській колонії Португалії. Скориставшись відсутністю кордонів, португальці і бразильці здійснили походи углиб країни. Першою на їхньому шляху стала капітанія Сан-Вісенте, і саме починаючи з цієї опорної точки у Сан-Паулу, першопроходці відсунули кордон від побережжя углиб континенту. Експедиції (bandeiras) за рабами-індіанцями прокладали дорогу через ліси, долали гірські хребти, просуваючись весь час уперед. Експедиціонери (bandeirantes) прославилися тим, що захоплювали індіанців і в єзуїтських місіях, і тих, які розгулювали на свободі, і поверталися разом з ними додому. Завдяки bandeirantes кордони майбутньої незалежної Бразилії розширялися.
У 1640 португальці на чолі з королем Жуаном IV повернули незалежність від Іспанії і відмовилися залишити окуповані і колонізовані території на захід від первинної лінії, встановленої Тордесільясським договором.
[ред.] Відкриття золота (1690 - 1808)
Найважливішим відкриттям, зробленим під час цих експедицій, стало відкриття золота. У погоню за золотом були залучені не лише жителі прибережних районів, але і нові партії іммігрантів, що прибували з Португалії. Золота лихоманка мала величезне значення для бразильської економіки, привела к значному зростанню населення південних районів Бразилії (провінції Мінас-Жерайс і Сан-Пауло) та переносу столиці до Ріо-де-Жанейро, ближче до нового економічного центру. Гроші від продажу золота, тим не менш, не затримувалися у Бразилії, поступаючи прямо до Португалії, а економічному розвитку самої Бразилії заважала монополія португальських і англійських промислових товарів.
Англія залишалася основним торговельним партнером Португалії на цьому етапі. Між двома урядами були підписані різні угоди (1642, 1654, 1661, 1703, 1810, 1826), завжди більш вигідні для англійської сторони. Монополізувавши усю торгівлю з Бразилією, Португалія утримувала в руках істотну частину прибутків, отриманих від колонії, що призводило до зростання невдоволення серед колоністів. Починаючи з голландського і французького нашестя у райони північного сходу на початку ХVII століття, національна самосвідомість бразильців постійно зростала і міцніла у боротьбі із загарбниками.
[ред.] Бразильське королівство та імперія
- Основна стаття: Бразильська імперія
[ред.] Перехід до назалежності (1808 - 1822)
У 1808 році, коли армія Наполеона почала війну проти Португалії, було прийняте рішення перевезти короля і його двір до Ріо-де-Жанейро, де вони залишалися до 1821 року. У цьому переїзді пряму участь узяв британський уряд. Він скористався важким положенням Португалії і, маючи намір отримати ще більші привілеї в торгівлі, надав необхідні для переїзду королівської сім'ї кораблі.
Дон Жуан VI переніс до Ріо-де-Жанейро португальські державні уствнови, заснував королівську бібліотеку, військову академію, медичні і правові школи. Своїм декретом 16 грудня 1815 року він надав португальським володінням статус Об'єднаного королівства Португалії, Бразилії і Альгарви, таким чином роблячи Бразилію рівною Португалії.
У 1821 році, король Жуан VI був вимушений поступитися політичному тиску Португалії та повернутися у Ліссабон, залишивши у Ріо свого спадкоємця Педро і наділивши його титулом віце-короля регента.
У вересні 1821, португальський парламент, проголосував за розпуск королівства Бразилії і королівських установ в Ріо-де-Жанейро, тим самим підпорядковувавши всі провінції Бразилії безпосередньо Лісабону. В той же час до Бразилії були відправлені військові загони, а всі бразильські військові одиниці були переведені під португальську команду. Відмовившись виконувани наказ, 7 вересня 1822 року дон Педро проголосив незалежность Бразилії і 12 жовтня 1822 був коронований як її перший імператор Педро I.
[ред.] Педро I (1822 - 1831)
Перший правитель незалежної Бразилії був сильною особистістю, і його внесок у соціально-політичний розвиток суспільства ХIХ ст. важко переоцінити. Так, завдяки Педро I, спочатку у 1824 році у Бразилії, а через 2 роки у Португалії, були прийняті винятково передові для свого часу Конституції, у яких вже не було слів про божественне походження королів. Після смерті Жоау VI у 1826 році Дон Педро успадкував його корону. Однак, він відмовився від португальського трону на користь своєї доньки, у той час ще маленької дівчинки, Марії да Глорії, яка зійшла на престол під ім'ям королеви Марії II. У 1831 році Педро I відрікся від престолу на користь свого сина Дона Педро II, який на той час був ще неповнолітнім. Це рішення було прийняте частково через розбіжності з бразильським парламентом, частково завдяки його любові до ризику, яка примусила колишнього короля повернутися у Португалію, щоб скинути з престолу свого брата Мігеля, який узурпував трон малолітньої королеви Марії.
[ред.] Педро II (1831 - 1889)
На відміну від свого батька, Педро II був суворим, урівноваженим і поінформованим монархом. За час його півстолітнього правління Бразилія досягла політичної і культурної зрілості, а єдність її території була твердо гарантована. Соціальні і політичні інститути перебували в стадії спокійного розвитку і стабільності. Він створив компетентну адміністрацію, і рабство в країні поступово зживалося, аж до повного знищення у 1888 році. Продовжувалася притік імігрантів з Європи, програми зростання добробуту і охорони здоров'я приймалися у загальнонаціональному масштабі. Завдяки впливу, яким імператор користувався в народі й у "верхах", перехід країни від монархії до республіки стався пізніше і безкровно.
[ред.] Скасування рабства і кінець Імперії (1888 - 1889)
Скасування рабства часто називають головною причиною падіння монархії. За відсутность імператора, який знаходився в Європі, його дочка, принцеса Ізабела, стала регентом. У країні сталася остаточна криза системи рабоволодіння, і під натиском аболіціоністів 13 травня 1888 року Ізабела підписала так званий "Золотий закон", за яким рабство у Бразилії відмінялося. Насправді, скасування рабства стало результатом постійного тиску Великобританії на бразильський уряд з метою покласти кінець работоргівлі.
Проте, "Золотий закон" викликав негативну реакцію рабовласників, яка підточила політичні основи монархії. Через кілька місяців після парламентської кризи, 15 листопада 1889 року військові позбавили імператора влади і проголосили кінець монархії та встановлення республіки. Зміна ладу відбулася безкровно. До імператора і його сім'ї поставилися із заслуженою повагою, але запропонували їм покинути країну. У супроводі декількох найдовіреніших осіб вони відправилися у вислання до Франції. Допомогу і підтримку новому режиму запропонували такі видатні державні діячі країни, як барон де Ріо Бранку. Його знання і дипломатична спритність допомогли Бразилії покласти кінець усім розбіжностям з приводу кордонів шляхом мирних переговорів.
[ред.] Часи республіки
[ред.] Стара республіка (1889 - 1930)
Новостворена республіка прийняла федеративну систему правління, основні риси якої залишилися незмінними до сьогоднішнього дня. Відповідно до федерального устрою, провінції колишньої імперії були перетворені у штати. На зміну конституційній монархії прийшла президентська система правління. Був створений двопалатний Конгрес, що складається з Палати Депутатів і Сенату, а також незалежний Верховний Федеральний Суд. На рівні штатів діяла аналогічна система.
Протягом останніх років 19 століття кава поступово почала витісняти цукор в якості основного експортного товару. Таким чином і центр економічної і політичної влади перемістився до південного сходу Бразилії. За виключенням короткого періоду так званої «шабельної республіки», у країні складається «олігархічна республіка», коли вся влада у країні перейшла до кавової олігархії. Протягом цього періоду «політика кави з молоком» забезпечувала чергування на посаді президента губернаторів найбагатіших штатів Сан-Паулу і Мінас-Жерайс. У свою чергу, губернатори забезпечували обрання у Конгрес депутатів, згідних проводити політику центрального уряду.
[ред.] Ера Варгаса (1930 - 1945)
Так звана «Стара республіка» проіснувала до 1930 року, коли уряд був зміщений внаслідок економічної кризи та політичного конфлікту. Країна відчувала на собі наслідки Великої депресії, внаслідок якої різко впали ціни на каву та майже припинилася світово торгівля. Головною метою революційного руху, очолюваного Жетуліо Варгасом, була зміна виборчої і політичної системи та розділення влади між більш широкими політичними колами. Проте, перші роки перебування Варгаса на посаді президента супроводжувалися підсиленням класової боротьби. Країну потрясали постійні сутичками між вороже налаштованими угрупуваннями, що керувалися або ідеями, які прийшли з нацистської Німеччини і фашистської Італії, або комуністичною ідеологією, завезеною з Радянського Союзу.
У 1934 році Жетуліо Варгас відмовився залишити президентський піст та провів вибори, на яких була прийнята нова Конституція, що розширила право голосу і дозволила голосувати жінкам. Ця ж конституція дозволила Варгасу залишитися на посаді президента ще на 4 роки. У кінці 1937 року, напередодні нових президентських виборів, гаряча політична ситуація та діяльність розкольницьких груп були використані Жетуліо Варгасом для оголошення надзвичайного стану в країні. За цим оголошенням пішло прийняття нової конституції, майже повністю переписаною з конституцій європейських фашистських режимів, що утворювала так звану «Естадо Ново» (Нову державу). Згідно ній розпускався Конгрес, відмінялися президентські вибори, а самому Варгасу наділялися надзвичайні повноваження для керівництва країною.
Подібно до фашистської Італії, уряд став посередником між робочим класом та підприємствами. Для промислових робочих були прийняті мінімальна заробітна плата, максимальні часи роботи, створена прогресивна система соціального забезпечення, намічена реформа системи освіти. Були здійснені заходи, які привели до істотних змін в індустріалізації країни, зокрема активно розвивалися важке машинобудування, прокладивализя залізниці, зростали добича заліза та нафти, був побудований перший у Бразилії сталеварний завод. Проте, трудове загонодавство не торкалося сілянства, яке все ще складало більшість населення, та яке було поставлене у майже феодальну залежність від землевласників. У країні дуже жорстко пересікалася будь-яка опозиція правлячому режиму, тюрьми були переповнені політичними ув'язненими.
Коли почалася Друга світова війна, уряд Варгаса не міг залишатися байдужим. Під тиском з обох боків президент був змушений прийняти стратегічне рішення щодо міжнародної позиції Бразилії. Армія та профашистське настроєна буржуазія штовхали його на альянс з Німеччиною, а олігархія, через тісні торгаві контакти з США та Великою Британією, на альянс з Союзниками. Після довгого періоду коливань прагматичний підхід переміг, Варгас офіційно підтримав Союзників та у серпні 1942 року оголосив війну країнам Осі. Бразилія спорядила 25-тисячний експедиційний корпус, який разом з 5-ою армією США бився в Італії. Бразилія була єдиною латиноамериканською країною, яка відправила своїх солдат на війну в Європу.
[ред.] Період відносної демократизації (1945 - 1964)
Проте, саме непослідовність фашистській позиції Варгаса і привела до політичної кризи. Народ вже не вірив у загрозу анархії та комуністичної революції, якими Варгас виправдував свою диктатуру, що змусило його пійти на деяку лібералізацію режиму. Слід за закінченням війни в Європі, Варгас був вимушений відмовитися від своєї посади, призначивши вибори нового президента. Проте, праве профашистське крило його власного уряду зкинуло Варгаса з посади незадовго до виборів для заберпечення обрання «потрібної» людини. Як і передбачалося, виборці віддали більшість голосів генералу Еуріку Гаспару Дутре, міністру оборони в уряді Варгаса під час війни, який найбільш активно виступав за підтримку країн Осі. Нова Конституція була прийнята Засновницькою Асамблеєю у 1946 році та діяла до 1967 року. Термін повноважень Дутре закінчився у 1951 році. У цей період Варгас, що знаходився у вигнанні на своїй фазенді в Ріу-Гранді-ду-Сул, готувався до виборів. Після закінчення президентського терміну Дутре Варгас був новообраний президентом республіки, але у 1954 році, у розпал важкої політичної кризи, він покінчив життя самогубством.
Під час правління Жуселіну Кубичека (1956—1961), засновника сучасної столиці - Бразиліа, країна переживала швидке економічне зростання.
Після нього президентом став Жаніу Квадрус, який подав у відставку менш, ніж за рік після виборів, і тоді обов'язки президента перейшли до віце-президента Жоау Гуларту. Гуларт дав президентську присягу після того, як Конгресом терміново була прийнята парламентська система правління, у відповідності, з якою серйозно обмежувалися президентські повноваження. Результат плебісциту, проведеного через чотири місяці, показав, що народ обирає стару систему президентського правління. Високий рівень інфляції і політична поляризація лівих і правих сил привели країну до соціально-політичної нестабільності, що продовжилася два з половиною роки і призвела до економічної кризи. 31 березня 1964 року військові скинули Жоау Гуларта і захопили владу.
[ред.] Революція 1964 року
Політичний режим 1964—1985 років відрізнявся авторитарністю, що дещо пом'якшилася починаючи з 1979 року. За цей період змінилося п'ять президентів: всі вони були військовими генералами. Перший з них, Кастеллу Бранку прийшов до влади при підтримці великої частини населення, особливо середнього класу, що стояв на антикомуністичних позиціях. Його основною задачею була стабілізація політичної й економічної ситуації в країні. З цією метою, за допомогою додаткових поправок до конституції, уряд розширив свої повноваження і залучив додаткові механізми. У подальші 15 років, з 1968 по 1983, уряд випустив декілька Інстітуційних актів, які насправді були президентськими декретами. Багато колективних й індивідуальних прав тимчасово обмежувалися. Суворі заходи позначилися на політичному та економічному житті нації. Були відмінені колективні договори, право на страйк і заборонені демонстрації.
До 1968 року, періоду правління президента Артура да Кости і Сілви, стало видно, що плоди економічної стратегії військових виправдали її. З іншого боку, політична система в країні набувала все більш репресивного характеру. Генерал Еміліу Гаррастазу Медіси у 1969 році змінив президента Коста і Сілву. 1967—1974 роки характеризуються найвищим показником економічного зростання у світі з внутрішнім валовим продуктом (ВВП) — 14 % в 1973.
В області політики з середини 70-х років при президентові Ернесту Гейзеле почався процес лібералізації режиму, який з 1979 року, коли президентом став генерал Жоау Батисту Фігейреду, поступово набирав силу. Під час цього процесу відновлювалися політичні права, було дозволено повернення в країну політичних засланих. Цей період характеризувався також посиленням тиску з боку народу, який вимагав відновлення демократії. У 1982 році, уперше після 1965 року, губернатори штатів були вибрані прямим голосуванням.
[ред.] Період демократизації суспільства (1985—1989)
У 1984 році по всій країні прокотилися демонстрації на користь проведення прямих президентських виборів. У січні 1985 року Колегією виборців президентом був обраний Танкреду ді Алмейда Невіс. Його обрання стало знаменним фактом не лише тому, що він став першим цивільним президентом країни протягом 21 року, а також тому, що він був кандидатом від опозиційної коаліції в уряді. Напередодні урочистої дати вступу в посаду Танкреду Невіс був доставлений в лікарню з важким захворюванням. Після його смерті обов'язки президента перейшли до віце-президента Жозе Сарнею. Як пріоритет президент Жозе Сарней встановив скликання Національної Засновницької Асамблеї для розробки нової Конституції. У роботі над основним законом країни взяла участь велика частина населення, і, нарешті, через 18 місяців, 5 жовтня 1988 вона була проголошена.
[ред.] Уряд Коллора і процес імпічменту (1989—1992)
У листопаді 1989 року на перших прямих виборах, оголошених у країні після 1960 року, президентом республіки був обраний Фернандо Коллор ді Меллу. 29 вересня 1992 року, звинувачений у корупції, за рішенням Палати депутатів Коллор був усунений з посади на 180 днів. Згодом, після схвалення Сенатом «імпічменту» президента, він був остаточно зміщений зі своєї посади. 29 грудня 1992 року за кілька хвилин до винесення офіційного обвинувачення у корупції Коллор подав у відставку. Однак, більшістю голосів Сенат вирішив настояти на «імпічменті». Віце-президент Ітамар Франку виконував обов'язки президента країни протягом 2 років, які залишилися з п'ятирічного президентського терміну Коллора. «Імпічмент» Коллора, схвалений Палатою депутатів, суд Сената і сама відставка ознаменували новий розділ в політичній історії Бразилії. Організоване цивільне суспільство, частина середнього класу і студенти зіграли вирішальну роль в процесі «імпічменту», що внесло живий струмінь в життя країни.
У населення з'явилася надія на те, що політика і влада можуть бути етичними.
[ред.] Правління президента Фернанду Енріке Кардозу (1994—2003)
1994—2003 — посаду президента республіки займав Фернанду Енріке Кардозу, який був обраний в ході першого туру прямих виборів 3 жовтня 1994 року, отримавши 53 % голосів. У центрі його виборчої кампанії стояв план стабілізації економіки, а програма засновувалася на ряді заходів, направлених на поліпшення ситуації в охороні здоров'я, освіті, економіці, інфраструктурі і сільському господарстві. У передвиборній програмі він також обіцяв укріпити роль держави як координуючої, регулюючої і плануючої сили в процесі розвитку суспільства, а також обіцяв провести реформу державного сектора.
З 2003 посаду президента республіки займає Луїс Інасіу Лула да Сільва.
Залежні території: Французька Гвіана • Гваделупа • Мартініка • Пуерто-Ріко
Історичні країни і території: Ріо-де-ла-Плата • Нова Іспанія • Перу • Нова Гранада • Велика Колумбия
