Залізняк Максим

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Максим Залізняк (бл. 1740 — після 1768) — керівник гайдамацького повстання (1768-1769 рр.), відомого під назвою Коліївщина, козацький отаман, гетьман України.

Нар. в с. Медведівка (за ін. даними в с. Івківці) Чигиринського району Черкаської обл. в селянській родині. Після смерті батька, у віці 13-ти років, З. пішов на Запорізьку Січ, де був приписаний до Тимошівського куреня. З 1762 р. працював на рибних промислах на Дніпрі. Наймитував в Очакові. В 1767 р. став послушником Онуфріївського монастиря, що на Київщині. На поч. 1768 р. перейшов до Мотронинського монастиря, поблизу Чигирина. В 20-х числах березня до З. прибув козацький отаман Юхим Шелест, що нібито показав лист від запорізького кошового отамана, в якому той закликав до повстання проти Польщі. Незабаром Шелеста було вбито, а лист зникнув. До кінця квітня З. зібрав в Холодному Яру, поблизу Мотронинського монастиря, загін запорожців, козаків надвірної міліції та селян чисельністю до тисячі чоловік. Повстанці проголосили З. отаманом, хоча сам він називав себе полковником Низового Війська Запорозького. Основною причиною повстання був жорсткий релігійний та соціально-економічний гніт українського селянства Речі Посполитої, що особливо посилився в середині XVIII ст., ворожі дії щодо православних українців з боку шляхетської барської конфедерації тощо. Значну роль зіграли також провокаційні дії російських властей, що поширювали серед українців чутки про т. зв. “золоту грамоту”, якою російська імператриця нібито давала право З. та його прибічникам винищувати поляків та євреїв. В своїх проповідях до повстання проти релігійного гноблення закликав також о. Мельхіседек Значко-Яворський, ігумен Мотронинського монастиря в якому З. був послушником.

В другій половні травня загін З., чисельність якого постійно зростала, вирушив з Холодного Яру. Протягом трьох тижнів повсталі, користуючись повною підтримкою православних українських селян, захопили Жаботин, Смілу, Богуслав, Канів, Черкаси, Корсунь, Лебедин, Лисянку, Звенигородку. Гайдамаки жорстоко розправлялися з місцевим польським та єврейським населенням, що було санкціоновано відповідним універсалом З., виданим на поч. червня 1768 р.

20-21.06 (н. ст..) повсталі оточили Умань і протягом кількох годин зайняли добре укріплене місто, чому значно сприяв перехід на бік гайдамаків Івана Гонти, сотника надвірної міліції Потоцьких, що мав відповідати за оборону міста. В Умані гайдамаками було винищено за різними даними від 2 до 20 тис. поляків, євреїв та українців-уніатів.

Повстанська Рада проголосила З. гетьманом і князем смілянським, а сам він заявив про відновлення Гетьманщини. Чисельність гайдамацьких військ весь час збільшувалася, повстання поширилося на Київщину, Брацлавщину, Волинь, Полісся, Галичину. На поч. липня діяло близько 30 гайдамацьких загонів. На землях охоплених повстанням почали запроваджуватися елементи козацького адміністративного устрою.

На той час барська конфедерація вже була розгромлена і розмах повстання почав турбувати російський уряд, якому гайдамаки, як військова сила, вже стали непотрібні. Російські війська надали допомогу польській армії у придушенні повстання. Для арешту З. та І. Гонти генералом М. Кречетніковим до Умані був посланий полковник Гур’єв з військом. 27.06 росіяни оточили табір гайдамаків, в якому перебувало на той час близько тисячі вояків. Останні, вважаючи російське військо своїм союзником, не чинили опору при арешті. Більшість гайдамаків разом із І. Гонтою, як піддані Речі Посполитої, були передані полякам і страчені. 8.07.1768 З. разом з 73 гайдамаками, що вважалися царськими підданими, було ув’язнено в Києво-Печерській фортеці. Наприкінці липня їх було засуджено на побиття батогами, таврування, виривання ніздрів і довічне заслання до копалин Нерчинську. 1.11.1768 по дорозі до Білгороду, в слободі Котельні (нині Котелевського району Полтавської обл.) З. разом з близько півсотнею ув’язнених роззброїли конвой і втекли, однак невдовзі були спіймані і відправлені на каторгу, де ймовірно З. помер. За деякими даними З. втік з каторги і прийняв участь в селянській війні під приводом О. Пугачова.

[ред.] Джерела

• Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII ст. К.: Генеза, 1997. – С. 270-276.
• Залізняк Максим / Довідник з історії України. К.: Генеза, 2002. – С. 249-250.
• Провідники духовності в Україні: Довідник /За ред. І. Ф. Кураса. – К.: Вища школа, 2003. – С. 42.