Рима окситонна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Оксито́нна ри́ма (грец. oxýtonos — слово з наголосом на останньому складі) — співзвуччя слів у вірші, в яких наголос падає на останній склад.
Термін увів І. Качуровський, посилаючись на органічну властивість української мови замість вживаної у віршознавстві «чоловічої рими» (оскільки нерідко слова жіночого роду — вода, біда, орда і т.п. або середнього — чоло, село, крило тощо — відносилися до категорії «чоловічих рим»). В українській поезії силабо-тонічного гатунку окситонна рима чергується здебільшого з парокситонною римою, хоча трапляються випадки із суцільним окситонним римуванням:

Вже красується, мов жито, світлий сум,

Вколосилася зерном моя печаль…

Бо навік відбила сонячну красу

Молодих очей душі холодна сталь… (Лада Могилянська).

Окситонне римування співпадає не лише з окситонною клаузулою, а й із внутрішнім римуванням, де активізується цезура («Вбираються в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто». — Б.-І. Антонич), або внутрішнім і зовнішнім, як у леонінському вірші («Зеленіють жита, і любов одцвіта». — В. Сосюра; «Не сон, а сміх, і / не сміх, а осміх — / Сніг!» — М. Йогансен і т.п.).

[ред.] Література

• Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 518