Руська держава

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Руська (Київська) держава — велика сх.-евр. імперія з столицею у Києві, що в часи свого найбільшого розквіту на початку 12 в. сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтицького м. Сприятливі геогр. умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох м.) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки раз-у-раз наступали кочові орди, були однією з причин її занепаду.

Р. д. генетично була пов'язана з антами (4 — 6 вв.), що були безпосередніми предками укр. народу. Напад аварів у 6 в. розбив державу антів. На її місці створилося кілька менших племінних союзів, між якими найбільше значення мали поляни. На їхній землі, на зламі 6 — 7 в. виник город Київ, який став столицею полян, а згодом всієї Руси та осідком кн., нащадків напівлеґендарного Кия. На думку деяких істориків, полянських кн. усунули з Києва пришельці варяги Аскольд і Дир; ін. твердять, що Аскольд і Дир були останніми з династії Кия, що їх у 880-их pp. усунув з Києва Олег, опікун Ігоря, посадивши на Київ. престол династію Рюриковичів. Перті Рюриковичі, Ігор і Святослав, варяги з походження, за допомогою варязьких дружин приєднали до Києва укр. племена (деревлян, сіверян, уличів та тиверців), білор. племена дреговичів, радимичів і кривичів, а також півн. вятичів, які, змішавшися з угро-фінськими племенами (чудь, мурома, меря, мордва та ін.), дали поч. рос. народові. Велике значення у розвитку Р. д. мало прийняття християнства Володимиром В. бл. 988. Нова релігія не тільки спричинилася до піднесення культури населення, але також здобула Русі належне місце серед евр. держав. Другим важливим чинником у держ. будівництві Р. д. була розпочата за Ярослава Мудрого кодифікація права, що пізніше знайшла остаточне оформлення у «Руській Правді» (див. ЕУ 1, 411-19 стор.).

Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Р. д. поміж своїх синів, передавши зверхню владу найстаршому з них і передбачаючи т. зв. сеньйоральне (старшинне) спадкоємство київ. престола. Але поділ Р. д. викликав тривалі княжі усобиці, що разом з нападами половців спричинилися до занепаду могутности Руси. Любецький з'їзд укр. князів (1097) перетворив Р. д. на своєрідну федерацію князівств, ввівши, замість сеньйорату, засаду вотчинности (дідичности). У межах Р. д. створилися фактично незалежні князівства: Київ., Чернігіво-Сіверське, Переяславське, Володимирське (Волинське), Гал., Турово-Пинське, Полоцьке, Суздальське та Новгородське. Але попри цей поділ Київ залишився аж до нападу татар у 1240 гол. політ., екон., церк. і культ. центром Р. д. й далі уважався «матір'ю руських городів». Об'єднуючими чинниками Руси були: спільна династія Рюриковичів, однакові форми політ. устрою князівства, право, релігія й церква, врешті, літ. мова, що великою мірою нівелювало й послаблювало ті відосередні сили, які випливали з різниць розмовних мав, побуту та екон. умов поодиноких частий Р. д.

Гол. зайняттям населення Р. д. було хліборобство, при чому в півд. її частинах (у степ. і лісостеп. смугах) воно мало форми орного, у півн.-ліс. смузі — підсічного (вирубного) рільництва. Також були розвинені скотарство, мисливство, рибальство та бджільництво; на високому ступені розвитку стояло ремесло, що постачало металеві знаряддя, кераміку й скло, зброю, ювелірні вироби, тощо. Важливим джерелом доходів Р. д. була торгівля, яка використовувала міжнар. водний «шлях з варяг у греки», а також сухопутні шляхи зі Сходу на Зах. Розвиток ремесла і торгівлі, адміністративні та оборонні потреби сприяли утворенню нових та зростанню старих городів і міст. Основну верству населення Р. д. становили вільні селяни-смерди й напіввільні закупи, які змушені були відробляти свої борги, але не втрачали громадських прав; позбавлені тих прав були раби, холопи (челядь), яких в Р. д. було небагато. Міщани займалися гол. торгівлею і ремісництвом. Упривілейовану вищу верству населення творили бояри, звич. власники більших зем. маєтків, і княжа дружина.

Р. д. була монархією. На чолі її стояв В. князь. В його руках була зосереджена найвища законодавча, виконавча, суд. і військ. влада. Дорадчим органом кн. була боярська рада. У виняткових випадках велике значення мали постанови віча, зборів вільних горожан, які часто не погоджувалися з княжими директивами. Виконавчими службовцями, що діяли ід імени кн., були намісники, посадники, воєводи, тисяцькі, тіуни, митники та ін.

Постання Р. д. ще й досі не має одностайного відображення у працях істориків. Найстаріша, йорданська теорія постання Р. д. опирається на. дослівну інтерпретацію «Повісти временних літ» та на деякі лінґвістичні досліди і твердить, що засновниками Р. д. були норманські дружинники, які на чолі з своїми князями прибули спершу до Новгорода В., а звідти поширили своє панування на Київ. землю. Між прихильниками норманської теорії (Г. З. Баєр, Г. Ф. Міллер, А. Шлецер, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Поґодін, А. Кунік та ін.) і її противниками (М. Ломоносов, С. Ґедеонов, В. Васильєвський, Д. Іловайський та ін.) розгорнулася завзята полеміка, яка чимало захитала основні тези норманської теорії. Укр. історіографія, почавши від М. Максимовича (далі М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, М. Чубатий та ін.), відкидає вирішальну ролю норманів у заснуванні Р. д., не заперечуючи проте певного впливу їх на держ. будівництво. Сучасна сов. історіографія рішуче заперечує норманську теорію, вважаючи її за антинаук. і «буржуазну». Але в різних модифікаціях вона й досі знаходить у зах. наук. світі поважних прихильників. (Див. Норманська теорія, а також Русь).

Справа нац. приналежности населення в Р. д. була і є досі контроверсійною темою сх.-евр. істориків. Дискусію на цю тему розпочав рос. історик М. Поґодін, який гадав, що первісним населенням теперішньої України були великороси, які під натиском татар виеміґрували на півн., а на їхнє місце згодом прийшли «від Карп. гір» українці. Погляди Поґодіна розвинув філолог О. Соболевський. Ця теорія викликала заперечення укр. вчених (М. Максимович, М. Дашкевич, П. Житецький, А. Кримський та ін.). М. Грушевський своєю ст. «Звичайна схема ,русскої’ історії й справа раціонального укладу історії сх. слов'янства» (1904) й капітальним твором «Історія України-Руси» довів, що українці є автохтонами на своїй землі, що продовженням Р. д. була Гал.-Волинська держава і що рос. історія починається не з Києва, але з Володимира над Клязьмою у 12 в. Схему Грушевського, яка була прийнята укр. історіографією, визнали й деякі рос. вчені (О. Прєсняков, М. Любавський та н.). Тому що схема не відповідала політ. планам сов. керівництва, за директивою ком. партії сов. історики створили у 1930-их pp. нову схему історії Сх. Європи, підставою якої є теза, що творцем Р. д. була, мовляв, «єдина древньоруська народність», з якої щойно пізніше, десь у 14 — 15 вв., відокремилися укр., рос. і білор. народи. Новітня укр. наука, спираючися й далі на схему М. Грушевського, розбудувала її в іст. (М. Чубатий, Н. Полонська-Василенко та ін.), археологічній (Я. Пастернак) та лінґвістичній (С. Смаль-Стоцький, Ю. Шевельов й ін.) площинах.

[ред.] Див. також

Київська Русь

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства (Докладніше див. ЕУ 1, стор. 408-426; ЕУ 2, стор. 1792-1793 і англомовна ЕУ, т. І, стор. 577-618; там же і докладна бібліографія).
Література: Грушевський М. Історія України-Руси. І — III тт. Л. 1898 — 99; Vernadsky G. Kievan Russia. Нью-Гавен 1951; Греков Б. Киевская Русь. П. 1953; Łowmiańskі Н. Zagadnienie roli normanów w genezie państw słowiańskich. В. 1957; Вопросы формирования русской народности и нации. М. — П. 1958; Paszkiewicz H. The Making of Russian Nation. Лондон 1963; Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. М. 1963; Полонська-Василснко Н. Дві концепції історії України і Росії. Мюнхен 1964; Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох сх.-слов. націй. ЗНТШ, т. 178. Нью-Йорк — Париж 1964; Древнерусское государство и его международное значение. М. 1965; Пашуто В. Внешняя политика Древней Руси. М. 1968.