Середньополіський говір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

СЕРЕДНЬОПОЛІСЬКИЙ ГОВІР, правобережнополіський говір — один з трьох говорів північного наріччя. Поширений на півночі Київської,Житомирської та Рівненської областей. Відокремлюється від волинських говірок умовною лінією, що проходить на північ від Рівного, Новограда-Волинського, по верхів’ю р. Уборті — на північ від Житомира — по правому березі р. Ірші — на північ від Київа до злиття р. Остра з Десною на лівобережжі Дніпра. Західна межа, що розділяє волинське(західне) і середнє Полісся, проходить по лівобережжю Горині, відступаючи від річки на захід, і вздовж Горині піднімається до Прип’яті.Східною межею служить Дніпро.Північна окраїна середньополіського говору простягається вздовж українсько-білоруського кордону.

[ред.] Фонологічні особливості

Фонологічна різноманітність середньополіського говору,на відміну від південних говірок,стосується головним чином вокалізму, який має переважно семiчленну структуру:

з невеликими острівними ареалами, де залишилися дифтонги, та шестичленну структуру:

в якій ê розвинулося на місці о в новозакритих складах після зміни першого компонента дифтонга: порвêг (поріг), стêл і ствêл (стіл), лопухвêв (лопухів), а також з е: с’êм (сім). Закриті голосні ô та ê мають фонологічний статус і протиставляються відкритим голосним як самостійні фонеми: д’êн’ ‘подінь, сховай’ — д’ен’ ‘день’, пôл’шча ‘розвідувальні бджоли’ — Пóл’шча ‘Польща’.

[ред.] Фонетичні особливості

Середньополіському говору властиві такі фонетичні особливості: послідовна нейтралізація в ненаголош. позиції протиставлень ě, є — е: с’êн’і — сенéй, ос’êн’н’і — óсені; ä (із ę), e — е: с’йáто — свети; сéла — селó; ô (із ō) — ō (із о та ъ): сôк — сóк’і, сом’і — сом; перехід а в є після й: йáловка — йеловчýк ‘підросле теля’.

[ред.] Морфологічні особливості

Морфологічні особливості середньополіського говору: у родильному і місцевому відміннику однини та в названному відміннику множини іменників І відміни м’якої і мішаної груп під наголосом виступають континуанти Ђ-закінчення (багáто головн’ê, поломáл’іса тройн’ê), а в ненаголошеній позиції рефлекс -и (немá дóл’і, вôн на пóл’і, мéж’і). Та сама закономірність і названному відміннику множини іменників чоловічого роду II відміни м’якої і мішаної груп: драгл’ê ‘холодець’, драбцê ‘драбина’, ковал’ê ‘ковалі’ — оплéн’і ‘частина повозки’, дрéгл’і, хлóпціи.

До розмежувальних північних-південних ізоморф належать стягнені форми прикметників чоловічого роду: дóбр’і, си́н’і; форми 2-ї особи однини дієслів наказного способу без -й: б’і ‘бий’; архаїчні форми вищого ступеня прикметників: с’іл’н’êйш’і; відсутність закінчення -ов’і, -ев’і в іменниках чоловічого роду II відміни; відсутність приставного н- в займенниках 3-ї особи. (до йогó, у йейê).

Діалектна лексика формує острівні ареали, що членують середньополіський говір на кілька говіркових груп: верхньославечанську: мармýл’ ‘наріст на дереві, на тілі’, нáмозкол’ ‘деревна заболонь’; середньоушанську: сýмеж ‘злиття річок’, óкорок ‘відземок деревного стовбура’; верхньоушанську: грýшина ‘крушина’, чередá ‘черінь грибів’; говіркову групу біля злиття річок Уші, Норині і Жерева: кул’бáка ‘наріст на дереві’, гнилýша ‘трясовина’; жеревську: шалгýн ‘плетена корзина’, сýноздка ‘поперечна глиця борони’, середньоубортську: брикýн ‘пуголовок’, бамбул’áка ‘наріст на дереві’; іршанську: чвáковина ‘драговина’, лути́ц’а ‘сосна, багата смолою’ та ін. Ця лексика найчастіше відома на невеликій території.