Говір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

ГОВІР — одиниця територіальної диференціації діалектичної мови, що становить об’єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентними, граматичними та лексичними ознаками. Структурно близькі говори входять до ширшого мовного утворення — наріччя, набором диференційних ознак на різних структурних рівнях вони протиставляються іншім говорам і літературній мові. Східнополіський говір (лівобережнополіський), середньополіський говір (правобережнополіський), західнополіський говір входять до північного наріччя (поліського); середньонаддніпрянський говір, слобожанський говір, степовий говір — до південно-східного наріччя; лемківський говір, надсянський говір (долівський), закарпатський говір, покутсько-буковинський говір, гуцульський говір, бойківський говір, наддністрянський говір, волинський говір, подільський говір — до південно-західного наріччя. Притаманний говірний ареал поширення визначається шляхом лінгвістичного картографування (див. Лінгвістична географія). Зовнішні межі Говору окреслюються пасмами ізоглос найважливіших у структурому відношенні явищ. У територіальному плані говір не є чітко відмежованим, замкнутим утворенням. Ізоглоси окреслюють ядро і периферію говору: у ядрі зосереджуються його основні структурні особливості; окраїнні говірки у своїй структурі можуть поєднувати риси сусідніх говірок, витворювати ознаки перехідного діалектичного типу. Риси, що визначають специфіку говору, можуть виявлятися лише у частині говірок, спричиняти його внутрішню диференціацію. Межі говору історично рухомі, їх зміна може зумовлюватися як зміщенням ізоглос визначальних рис у процесі міждіалектичної взаємодії (т. з. мовна експансія, напр., переміщення на північ меж поширення дифтонгів), так і колонізацією носіями говору нових територій (напр., поширення гуцульського говору на Мараморощині і Буковині в 17 — 19 ст.).

Кількість українських говорів, їх межі, глибина протиставності іншим говорам, а також їх внутрішне членування на групи говірок можуть бути як наслідком племінної диференціації з доісторичніх часів, так і пізніших різночасових політико-адмінистративних об’єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку адмінистративних, культурних, релігійних і освітніх центрів. Тому межі говору,лише зрідка можуть бути надійно пов’язані з конкретними кордонами між державами, феодальними землями, племенами, що існували в минулому.

Центральний об’єкт при дослідженні говору — сукупність визначальних, інтегральних рис у структурі говірок, які входять до складу говору, географічний розподіл цих рис.На противагу говірці говір не є реально функціонуючою системою, тому представлення його лексики, фонетики чи граматики як цілісних підсистем має умовний характер. Описи говору переважно виглядають як перелік основних рис його структури.Поняття говору має не лише мовний, а й історично-культурний зміст: часто співвідноситься з регіональними типами матеріальної і духовної культури, окремими етнографічними групами у межах цілісного етносу (як бойки, гуцули, лемки). Для позначення говору також використовується термін «діалект».
ДЖЕРЕЛА:
П. Ю. Гриценко.ЕНЦИКЛОПЕДІЯ "УКРАЇНСЬКА МОВА"КИЇВ 2000