Слобожанський говір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

СЛОБОЖАНСЬКИЙ ГОВІР — один з новожитніх говорів південно-східного наріччя української мови. Поширений у півд.-східних районах Сумської і Харківської, півн. районах Луганської, а також на суміжних землях Росії (півд. райони Курської, Бєлгородської, Воронезької та півн.-захід. райони Ростовської областей Росії). Слобожанський говір значною мірою накладається на історичну територію Слобідської України; межує на сході з південноросійськими говірками, на півдні — зі степовим говором, на заході — з середньонаддніпрянським говором. Сформувався в основному у 16 — 17 ст. внаслідок взаємодії і дальшого розвитку переселенських середньонаддніпрянських, східнополіських, частково поділських та південноросійських говірок, структурний зв’язок з якими простежується досі. Слобожанський говір внутрішньо здиференційований мінімально.

Фонетичну систему слобожанського говору характеризують такі основні риси:
1) наголошений вокалізм шестифонемний, варіативний; 2) ненаголошений вокалізм варіюється залежно від ступеня збереження основних виявів фонем; Зрідка у північних говірках слобожанського говору визначається нейтралізація "а" : "о" — акання (малакó); 3) зміна "о" > "оу", "у" — укання помірне — переважно перед складом з наголошеним í, и́, ý, зрідка — ó, á (cуобí, боули́т’, пужáр, хоумýт); як протилежне до укання виникло вторинне гіперичне окання — зміна "у" > "уо", "о" (одовá, кор’íн’ ‘курінь’); 4) непослідовні зміни давніх фонем: "ě" > "і", "и", "е", "о" (хр’ін і хрон, хр’ен, ц’ілувáти і цилувáти, целувáти); "ę" > "а", "і" (колóд’аз’ і колóд’із’); 5) нерегулярний розвиток окремих сполук, зокрема губний приголосний + j: а) збереження даної сполуки (ви́мйа), б) втрата j з наступним пом’якшенням губного приголосного (ви́м’а), в) поява на місці j епентетичного "н’" (ви́мн’а), нерегулярні зміни звукосполук в окремих словоформах (чети́ргі, чоти́р’і, чгіти́р’і, ч’ти́р’і; тоб’í, тиб’í, теб’í, т’іб’і); 6) переважно знівельована вимова пом’якшених приголосних перед "і", що походить з "ě", "о", "е" (ст’іл, д’ід), у пiвн. говірках зберігається протиставлення пом’якшеної вимови перед "і", що походить з "ě", і непом’якшеної — перед "і" з "о" (тік, лій і д’ід, с’іно); 7) паралельний вияв "л." і "л" (л’óжка, мал.éн’ка і лóжка); 8) посилення функц. навантаження "р’" (р’áма, комóр’а); 9) пом’якшена вимова окремих шиплячих: "ч." у позиції перед наголошеним голосним (ч.ýдо, ч.и́стий), у півн. говірках "ш." (лош.á); 10) спорадична відсутність протетичного приголосного "в" (уж, ýхо, од:áти); 11) поширення на місці давньої фонеми "м’" сполуки "ми’" перед а з "ę" (пóлумн’а, сімн’á); 12) в окремих словах поширена заміна "т’" на "к’" (к’íсто, к’існи́й), "д’" на "й" (йáтеил’ ‘дятел’, свáйба) і "й" на "д’" (с’ід’бá); "л." на "н" (манéн’кий); 13) дзвінкі і глухі приголосні здебільшого протиставляються, зрідка відзначається оглушення дзвінких перед глухими і в кінці слова.

Наголос у слобожанського говору динамічний; особливістю окремих говірок є пересунення наголосу в поодиноких словоформах (грáбки, хворóст, жайворóнок, шчáвел’, цéбер, к’íс’:а, за н’огó).

Словозміні слобожанського говору притаманні:
1) протиставлення твердого і м’якого різновидів відмінювання іменників, проте спостерігається уніфікація за твердим різновидом (кон’óм, долóн’ойу); 2) наявність паралельних закінчень у род. в. одн. іменників с. р. колишніх n- і t-основ (ви́мйа і ви́меин’і, ви́меини, теил’á і теил’áти, теил’áт’і); 3) паралельні закінчення у род. в. множинних іменників (грóшей і грóш’ій); в дав. в. мн. (кóн’ам і кóн’ім); в ор. в. одн. іменників с. р. колишніх t-основ (тел’áм, тел’óм, тел’áтом), ж. р. (рукóйу і рукóй); в ор. в. мн. іменників ч. р. (дубáми і дубáм); у місц. в. мн. (на кóн’ах і на кóн’іх); 4) у півн. говірках наз. в. мн. прикметників — стягнена форма (чужи́, дóбри); 5) у цих же говірках у непрямих відмінках займенників — форми без приставного "н" (за йóго, йéйу); 6) паралельні форми род. в. займенника та (тійéйі і тийéйі, т’íйі, тóйі, той, тей); 7) форма інфінітива на -ти, -т’, зрідка — -т (ходи́ти, ходи́т’, ходи́т); 8) поширення форми 1-ї ос. одн. дієслів теп. ч. без чергування кінцевого приголосного основи (вóз’у, нóс’у, хóд’у; кінцевий приголосний "д" може зберігатися або ж змінюватися на "дж", "ж" (вóд’у, вóджу, вóжу); 9) результати взаємодії І і II дієвідмін (3-ї ос. одн. хóдит’ і хóде; 3-ї ос. мн. нóс’ат’ і нóс’ут’).

Виразною синтаксичною особливістю слобожанського говору є паралельне вживання конструкцій типу пасý конéй і пасý кóн’і, іти́ за водóйу і іти́ води́ та ін.

У словотворі наявні локальні суфіксальні утворення (лівýша, ліўшáк ‘лівша’, глушпéй, глушпéт ‘глухий’), морфемно видозмінені лексеми (огýд ‘гудиння’).

Лексикові особливості слобожанського говору представлені локальними словами, як напр.: лáманка ‘бительня’, кобýшка ‘глечик’, ри́га ‘клуня’, хоб’íт’:а ‘відходи після молотьби колосків’, степ, неудóбиц’а ‘цілина’, кóбеиц’, р’áбеиц’ ‘яструб’, в’ідволож ‘відлига’, с’івеирко ‘холодно’, полов’ід’:а ‘повінь’, наки́дка, наст’íл’ник ‘скатерка’, звід ‘криничний журавель’, хáлаш ‘будівля для реманенту’ та ін.

Слобожанський говір досліджували О. Безкровний, О. Вєтухов, К. Глуховцева, Н. Гринкова, Г. Денисевич, А. Дульзон, Л. Лисиченко, О. Миртов, А. Сагаровський, В. Собинникова, Г. Солонська, Б. Шарпило.

Джерела:
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ "УКРАЇНСЬКА МОВА"П. Ю. Гриценко.Київ 2000