Спроба державного перевороту в СРСР (1991)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Зміст |
[ред.] 18 серпня 1991
Увечері 18 серпня на дачі в Криму був блокований президент СРСР Михайло Горбачов. Його дачу в Форосі відвідали члени ДКНС і запропонували добровільно скласти із себе повноваження. Горбачов відмовився це зробити.
[ред.] 19 серпня 1991
О 6 годині ранку 19 серпня 1991 року теле- і радіоканали передали повідомлення з Москви про створення Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС) (російською – Государственный комитет по чрезвычайному положению, ГКЧП) і звернення ДКНС до радянського народу. До складу комітету (незаконного, бо його створення не було передбачено тодішньою Конституцією Радянського Союзу) увійшли віце-президент СРСР Геннадій Янаєв, прем’єр-міністр СРСР Валентин Павлов, голова КДБ СРСР Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов, президент Асоціації державних підприємств та об’єднань промисловості, транспорту та зв’язку Олександр Тізяков, голова Селянської спілки СРСР Василь Стародубцев.
В зверненні путчисти оголосили про ведення надзвичайного стану в деяких районах СРСР, припинення випуску більшості ЗМІ. Віце-президент СРСР Янаєв, нібито через хворобу Горбачова, бере на себе обов'язки глави держави.
У “Постанові № 1 ДКНС” було перераховано перелік заходів, якими буде порятовано країну. По-перше, оголошувалися недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це був сигнал Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Молдові та й Україні, котрі вже ухвалили декларації про державний суверенітет. По-друге, призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, “що чинять перешкоди нормалізації ситуації”. Це був “привіт” народним фронтам та рухам, зокрема, й Народному Руху України.
Реакція на з’яву ДКНС в різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він не відповідає радянському Основному Закону, але й тому, що більше не вважали себе частиною СРСР.
Керівники Російської Радянської Федеративної соціалістичної республіки Борис Єльцин (Президент РРФСР), Руслан Хасбулатов (в.о. голови Верховної Ради СРСР) та Іван Сілаєв (голова Ради Міністрів СРСР ) відразу зайняли чітку позицію – це “правий, реакційний, антиконституційний заколот”. У зверненні “До громадян Росії” (19 серпня 1991 р., 9 година ранку, тобто через три години після проголошення ДКНС) вони закликали громадян Росії дати гідну відповідь путчистам, неухильно виконувати закони і указ Президента Росії, а також терміново скликати надзвичайний З’їзд народних депутатів СРСР і надати на ньому слово Михайлу Горбачову.
Героїчний спротив десятків тисяч москвичів, які відгукнулися на заклик дати відсіч ДКНС, уже став історією. Наполегливість і сміливість Бориса Єльцина не дозволили заколотникам взяти ситуацію під контроль. Вже на другий день путчу почалося братання військ з народом. Але були й жертви – троє юнаків загинули неподалік від Білого Дому (уряду Росії). На третій день – 21 серпня стало ясно, що змова ДКНС провалилася. Михайло Горбачов повернувся в Москву, яка вже стала столицею нової Росії.
В Москву були введені війська і бойова техніка. Близько 12 години кілька десятків танків наблизилися до Білого дому (уряду РРФСР).
О 11.45 перші колони демонстрантів вступили на Манежну площу. Вони несуть гасла: "Фашизм не пройде!", "Волю!", "Язова, Пуго, Крючкова - під суд!". Демонстранти з криками "Фашист!" вигнали з площі лідера Ліберально-демократичної партії СРСР Володимира Жириновського. Далі демонстранти рушили до Білого дому.
О 12:00 біля Білого Дому (уряду Росії) почався санкціонований мітинг в якому взяло участь не менше 100 тисяч людей. Там до них вийшов президент РРФСР Борис Єльцин і з танка зачитав звертання до росіян. Створення ДКНС називалося державним переворотом, а його члени - державними злочинцями.
Близько 14:00 ті, що зібралися біля Білого дому почали спорудження барикад. Моссовєт був узятий під охорону військ, що потім, на настійну вимогу депутатів, були евакуйовані. Увечері пройшли студентські демонстрації в центрі Москви.
Ввечері в програмі "Час" повідомили про введення в столиці комендантської години з 23.00 до 5.00. Люди чекали штурму Моссовєта, якого так і не відбулося.
[ред.] 20 серпня 1991
20 серпня в 0.00 почався політичний страйк протесту на 5 з 13 шахт об'єднання "Воркутавугілля", до 12 годин 20 серпня припинили роботу ще 3 шахти, до кінця дня до страйку приєдналися ще 5 шахт.
На засіданні президії міської Ради Новосибірську було прийняте рішення не визнавати ДКНС і підкорятися указам Президента Росії.
Біля полудня біля Будинку Рад Російської Федерації почався мітинг громадськості столиці, дозволений віце-мером Москви Юрієм Лужковим і організований рухом "Демократична Росія", радами трудових колективів Москви й області.
Президент Росії Борис Єльцин узяв на себе виконання обов'язків Головнокомандуючого збройними силами на всій території Російської Федерації.
З 10 до 13 годин тривав мітинг протесту на Палацевій площі Ленінграда, в ньому приймало участь більше 300 тисяч демонстрантів (самий масовий в історії міста). Мітинг одноголосно прийняв декларацію про підтримку указів російського парламенту, рішень міськради і мерії Ленінграда.
[ред.] 21 серпня 1991
[[21 серпня] близько 1:00 у Москві, в тунелі на перетині вулиці Чайковського і Нового Арбата, юрба блокувала вісім БМП Таманської дивізії. При нервово-хаотичному маневруванні БМП загинули три особи: Дмитро Комарь, Володимир Усов, Ілля Кричевський. До цього часу підкорятися указам ДКНС відмовилося більшість місцевих влад. Провал путчу став очевидним.
У 18.00 включені засоби зв'язку Михайла Горбачова. Літак президента СРСР, на борту якого були Крючков, Язов, Бакланов і Тізяков вилетів у Форос. З "Внуково-2" в той же день у Форос вилетів інший літак. На його борту були Сілаєв, Бакатін, Руцькой, Примаков і 10 народних депутатів ВР РРФСР.
[ред.] 22 серпня 1991
У ніч на 22 серпня на літаку російської делегації, що літала в Крим, повернувся Горбачов з сім'єю. Ще до відльоту він заявив, що повністю контролює ситуацію.
Після цього були арештовані Крючков, потім Язов і Тізяков. Ранком у Кремлі був арештований Янаєв. Пуго знайшли мертвим з вогнепальним пораненням у своїй квартирі (офіційна версія: застрелився). О 12:00 біля Білого дому відбувся мітинг переможців.
[ред.] Україна
Ранком 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу, яку підписав перший віце-прем’єр Костянтин Масик, - “Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям”. Її очолив державний міністр УРСР з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуації Євген Марчук. За регіонами були закріплені “відповідальні”. Наприклад, тодішній міністр сільського господарства Олександр Ткаченко став курувати Вінниччину, Житомирщину, Черкащину та Закарпаття, а міністр юстиції Віталій Бойко – Київщиною, Херсонщиною та Хмельниччиною. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. Не було жодним словом сказано на неконституційність ДКНС, навпаки – йшлося про наведення дисципліни, посилену охорону режимних об’єктів, а також посилений контроль за діяльністю ЗМІ та використанням копіювальної техніки! (Цього якраз і вимагав ДКНС).
Як справу першочергової державної ваги планувалося якомога швидше відправити студентів на сільгоспроботи ( ізолювати найактивнішу частину молоді, спогади влади про переможне жовтневе (1990 р.) політичне голодування студентів на Майдані Незалежності були ще зовсім свіжими). У всіх виступах найвищих державних посадовців України 19-20 серпня 1991 р. проходила турбота “про врожай”. На цьому, зокрема, наголошував у виступі по республіканському телебаченню тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук.
Однозначно і негайно засудили московських заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, “Меморіал”, Товариство Лева, СНУМ. Учасники подій з радістю згадують момент, коли донецькі шахтарі теж постановили не визнавати розпорядження ДКНС, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та її бойового загону в Україні – КПУ.
Партійні функціонери ЦК КПУ повністю підтримали путчистів. Масові видання “Радянська Україна”, “Робітнича газета”, “Сільські вісті”, “Правда Украины” три дні друкували матеріали ДКНС у повному обсязі. Свої ж коментарі та інтерв’ю мали лояльно-пафосний характер: “Країна живе надією і тривогами”. Навіть 22 серпня (коли в Москві другу добу святкували перемогу) українські партійні журналісти не знайшли сил, щоб засудити ДКНС.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР...”. За це проголосували майже всі депутати – від націонал-радикалів до комуністів-ортодоксів. 25 серпня Президія Верховної Ради України прийняла постанову про тимчасове припинення діяльності КПУ. 26 серпня Верховна Рада України створила тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади та управління, об’єднань і організацій в зв’язку з державним заколотом 19-21 серпня 1991 р. Виявлені документи довели безумовну причетність керівництва КПУ до безпосередньої підтримки ДКНС.
