Тиф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Тифи, група інфекційних захворювань, викликуваних різними збудниками: висипний тиф, поворотний, черевний і паратифи. Назва цих захворювань походить від грец. — тифос, тобто дим, туман, чад, бо вони перебігають з гарячкою і затьмареною свідомістю.

Висипний тиф (Typhus exanthematicus), синоніми: голодний, військ., іст., евр. Т.; викликається риккетсіями Провачека, які передаються від хворих до здорових гол. вошами, а іноді блохами і кліщами. Хвороба відома здавна, але в самостійну нозологічну одиницю її виділив 1856 Ґрізенґер. На Україні В. т. був ендемічним захворюванням, яке час від часу залежно від різних обставин (голод, війни) набувало характеру епідемій. А що Україна лежала на півд.-зах. периферії кол. Рос. Імперії, вона за воєн, що їх провадила Росія на Зах., завжди перша підпадала під загрозу епідемічних вибухів В. т. Даних про захворювання В. т. в Україні за часів поль-рос. воєн та за швед. війни на Полтавщині (1703) немає, відомо лише, що тифозні захворювання були так у військах держав, які між собою воювали, як і серед цивільного населення, яке перебувало в місцях військ. подій та поблизу від них. На поч. 19 в. В. т. був поширений в наполеонівській армії, яка розповсюдила його по всій Европі та занесла й в Україну. Значні епідемії В. т. спалахували в Україні за Крим. кампанії (1854 — 56), рос.-тур. війни (1877 — 78) і в pp. голоду в Европі (1846 — 49, 1865 — 70 і 1881 — 88). Особливо важка була епідемія за Крим. кампанії, коли у півд. і зах. арміях на В. т. захворіло 79 533 солдатів, з них померло 15 571. За тур.-рос. війни захворіло 48 011, померло 16 587. Серед цивільного населення ч. захворювань на В. т. на Наддніпрянській Україні відповідали приблизно сер. показникам по всій кол. Рос. Імперії і становили за pp. (число захворювань на 10 000 меш.): 1881 — 85 — 5,4; 1886 — 90 — 5,5; 1891 — 95 — 8,5; 1896 — 1900 — 3,5; 1900 — 05 — 4,5; 1908 — 10 — 6,8; 1911 — 13 — 7,0.

Поширення В. т. по окремих укр. губ. було різне: на Київщині випадків В. т. у 1911 — 13 було від 1,0 до 3,9 на 10 000 меш., у Криму й Таврії — 4,0 — 6,9, на Катеринославщині, Чернігівщині, Поділлі, Харківщині та Херсонщині до 10,0 і більше. На Зах. Укр. Землях В. т. особливо на селі, був ендемічним захворюванням. Найбільше розповсюджений він був у горах, зокрема на Гуцульщині, там була і найвища смертність від цієї хвороби: 1933 26% від ч. хворих. У першу світову війну Рос. Імперія вступила з досить високими показниками захворювань на В. т. Так, 1914 ч. захворювань в армії дорівнювало 11,3 на 10 000, а 1915 — 22,3. З зах. фронту в Україну весь час просочувалися захворювання через біженців з прифронтової смуги, хворих, поранених і полонених. 1916 сер. показник захворювань по Рос. Імперії збільшився до 8,3 на 10000 меш. На Україні він був значно вищий. Після революції 1917 цей показник зріс до 21,9. Громадянська війна та заг. руїна 1919 — 20 викликала важку епідемію В. т. Ч. захворювань за ці роки зросло до бл. 340 на 10 000 меш. (на всі роди Т. бл. 500). Фактично епідемія Т. була значно більша, ніж це подають офіц. сов. джерела. Вона зокрема лютувала на Поділлі і зах. Правобережжі, опанованих укр. арміями. На висипний, поворотний і черевний Т. хворіло на цій території взимку 1919 — 20 бл. пол. цивільного населення і до 90% вояків і старшин Укр. Гал. Армії, бл. 25 000 з них померло. Епідемія Т. спричинила катастрофу УГА, значне ослаблення Армії УНР і заломання укр. фронту. 1921 захворювання на В. т. знизилося до 158,9. Починаючи з 1923, в наслідок стабілізації життя і піднесення добробуту воно пішло далі на зниження. 1923 воно становило 18,4, 1924 — 9,4, 1925 — 5,2, 1926 — 3,8, 1927 — 2,8, 1928 — 2,1, 1933 — 1,5 на 10 000 меш. Зниження захворювань на В. т. в Україні, завдяки кращій організації боротьби з ним (1928 функціонувало 40 міжрайонових санітарно-епідеміологічних станцій — перших в СРСР), відбувалося скоріше, ніж в ін. сов. респ., але показники його далі були різні: 1928 на Катеринославщині, в Криму, на Харківщині, Херсонщині і Таврії нижче 0,9, а по ін. місцевостях коливався від 1,0 до 3,9. У 1930-их pp. в Україні були в основному спорадичні захворювання, які іноді перетворювалися на значні епідемічні вибухи. Таке саме становище було й за другої світової війни. Під час нім. окупації в різних частинах України були окремі, але незначні епідемічні вибухи В. т. Спостережено, що найбільше захворювань на В. т. за віком припадало на осіб віком від 15 до 40 — 50 pp. Серед чоловіків захворювання були частіші, ніж серед жінок. Смертність від В. т. не однакова для різних вікових груп: вона зростає з віком, але в молодших групах (до 10 pp.) вона вища, ніж у найближчих старших групах. Напр., в Одесі 1919 — 20 вона досягала серед грудних дітей 21,7%, дітей від 1 — 4 р. — 4,0%, а від 5 до 9 р. — 1,5%. Серед чоловіків смертність була завжди вища, ніж серед жінок. Найбільші ч. захворювань припадають на зимові та перші весняні місяці. Видно це з діяграми, яка представляє середньоденне ч. захворювань за місяць до середньоденних захворювань за рік (УРСР в 1926 — 28; див. стор. 3213 угорі).

Тепер В. т. в Україні практично ліквідований, спостерігаються лише поодинокі захворювання, які епідемічних вибухів не викликають.

Поворотний тиф (Typhus recurrens), синоніми: епідемічний поворотний спірохетоз, поворотна гарячка. Викликається спірохетою, яку відкрив К. Обермайер 1868. Передається від хворої людини на здорову вошима і кліщами (в Україні лише вошима). Хвороба існує здавна, але в самостійну нозологічну одиницю була виділена лише в сер. 19 в. Точна реєстрація захворювань на П. т. в Україні провадиться з 1901. Окремі значні епідемічні вибухи в Галичині і на Буковині спостерігалися 1847 — 48, а також 1879 і 1907. У Сх. Україні в 19 в. і на поч. 20 в. великих вибухів П. т. не було, за винятком епідемії в Одесі 1863 — №. Тоді ж були епідемічні вибухи П. т. в Криму (Симферопіль, Ялта). Сер. захворювальність за рік на 10000: 1901 — 05 — 1,4; 1906 — 10 — 9,5; 1911 — 15 — 2,7; 1916 — 20 — 29,1; 1921 — 25 — 69,6; 1926 — 27 — 0,3.

Як видно, ч. захворювань на П. т. зростало за рос.-японської, першої світової й особливо громадянської війни, коли побут був дезорганізований, мед. і гігієничне обслуговування населення було недостатнє, не вистачало харч. продуктів, постійно переміщалися цивільні й військ. континґенти тощо.

В наступній діяґрамі наведені ч. захворювань на П. т. на 100 000 меш. на Центр. і Сх. Землях по роках з 1900 до 1924.

У 1925 — 27 захворювання на П. т. знизилися до 2 — 5 випадків на 100 000 меш. За наступних років П. т. з'являвся лише в поодиноких випадках і по 1940 зник зовсім. За другої світової війни знову були поодинокі випадки і невеличкі вибухи захворювань на П. т. Тепер на території всієї України ці захворювання не реєструються. В Західній Україні, як і в Польщі, захворювальність на П. т. була значно вища, ніж в Сх. Україні, і досягла вершка 1922, коли в Польщі на 100 000 меш. хворіло 1 488 і вмирало 29 осіб, а на Волині хворіло 349 і вмирало 10 осіб. У Криму П. т. давав такі показники на 100 000 меш.: 1913 — 20; 1924 — 31; 1925 — 31; 1926 — 33 і 1927 — 30. За місяцями середньоденні захворювання на П. т. розподілялися на Центр. і Сх. Землях, за даними 1902 — 14, так:

З діяграми видно, що максимум захворювань припадає на зимово-весінній період, а мінімум на літньо-осінній. Територіальні відміни на 1922: на Харківщині, Одещині, Полтавщині і Катеринославщині на 100 000 меш. хворіло 2 000 і більше осіб; на Київщині, Чернігівщині і в Криму — від 1 000 до 1 500, а на Волині і Поділлі від 500 до 1 000. П. т. в Україні завжди мав епідемічний характер, тобто зникав майже зовсім, а в період епідемій давав велику кількість захворювань.

Смертність від П. т. коливалася в Україні від 25 до 6%. За спостереженнями, зробленими в Одесі, вона на 100000 меш. давала такі показники: 1901-05 — 2,1; 1906-10 — 8,8; 1911-15 — 2,8; 1916-20 — 39,8; 1921-25 — 68,4; 1926-27 — 0.

З цих даних видно, що смертність тим більша, чим сильніша епідемія. За другої світової війни великих епідемічних вибухів П. т. не було і смертність в Україні й всьому СРСР становила 0,55 — 1,48%. Серед чоловіків вона була в Україні, як і по ін. країнах, значно вища (майже в два рази), ніж серед жінок, і збільшувалася з підвищенням віку.

Черевний (Typhus abdominalis) і паратифус (paratyphus abdominalis) належать до групи гострих кишкових інфекціних захворювань, які за етіологією, клінічним перебігом та епідеміологічними особливостями мають багато спільного.

Ч. т. викликає сальмонели, яку відкрив Еберт 1880. Хвороба існує здавна, але в окрему нозологічну одиницю була виділена лише 1920. Вона передається або через контакти здорових людей з хворими або через заражену сальмонелями тифу воду і харч. продукти. Велику ролю в розповсюдженні Ч. т. відограють мухи і комунальна невпорядкованість населених місць. Контактні захворювання на Ч. т. в Україні постійно виявлялися у формі спорадичних випадків. Великих вибухів вони не давали, а водні і харч. епідемії були завжди значні. У 19 в. статистики інфекційних захворювань в Україні не було, але відомо, що епідемії Ч. т. на її території виникали і відбувалися рівнобіжно з епідеміями висипного тифу, тобто залежно від голоду, війн, революцій, соц. злиднів. Великі епідемії Ч. т. були в Україні наприкін. першої світової війни і набули найбільшого поширення за часів громадянської війни 1920, коли ч. хворих доходило до 63 на 10 000 меш. Особливо висока захворювальність була серед червоноармійців (до 11%). Того ж року була запроваджена масова вакцінація проти Ч. т. у Червоній армії і частково серед цивільного населення. Це дозволило знизити захворювальність серед червоноармійців за один рік до 6,79%. Починаючи з 1922, ч. захворювань на Ч. т. пішло на зниження, однак лишалося на досить високому рівні: 1924 в Україні показники захворювань становили 14,3 на 10000 меш., 1925 — 12,3, 1926 — 8,4. Показники захворювань в м. були значно вищі, ніж на с. Чоловіки хворіли дещо частіше, ніж жінки. За віком найчастіше хворіла група осіб 15 — 19 pp., а в старших і молодших групах спостерігалося поступове зниження захворювань мірою віддалення від цієї вікової групи.

Смертність від Ч. т. по 79 м. України з заг. кількістю населення 3 460 000 осіб, становила на 100 000 населення у 1925 — 16,9, у 1926 — 15,3. По найбільших м. України вона розподілялася так (на 100 000 меш.): Харків — 1925 — 31,4, 1926 — 18,1; Дніпропетровське — відповідно 19,0 і 22,3; Київ — 14,0 і 8,5, Полтава — 11,0 і 12,0; Одеса — 5,1 і 7,0. У Західній Україні (Львів з околицями) ці показники коливалися від 3,1 до 8,0 на 100 000 меш. Найбільша смертність спостерігалася серед хворих на Ч. т. у осіб понад 50 р. (до 25%), найменша — у дітей від 1 до 14 р. (5%). Вікова група від 15 до 49 р. давала смертність від 7 до 9%. Серед чоловіків смертність була трохи вища, ніж серед жінок. У 1930-их pp. Ч. т. був ендемічний по всій Україні. Великих епідемій не було, але спорадичні захворювання спостерігалися завжди. В окремих с. і невеликих м. іноді виникали епідемічні вибухи, значно частіше за другої світової війни. Тепер Ч. т. в Україні ще трапляється в спорадичній формі.

Паратифи, як і Ч. т., викликають сальмонелі. З клінічного й епідеміологічного погляду вони мають з Ч. т. багато спільного. Сезонність їх співпадає з сезонністю Ч. т., так само як і розподіл захворювань. Сальмонелі паратифів зустрічаються у трьох різних серелогічних формах: паратиф А (відкрив Гвін 1896), паратиф В (відкрили Ашар і Бансод 1896) і паратиф С (відкрив Нойкірх у Туреччині за війни 1914 — 18). Раніше в Україні частіше зустрічався паратиф В. Тепер трапляються паратифи А і В і досить рідко паратиф С. Про захворювання паратифами в минулому даних майже немає. Очевидно, ці захворювання реєструвалися найчастіше як Ч. т. Відомо лише, що в кол. Київ. губ. 1896 була досить велика епідемія паратифу. Гадають, що вона виникла в наслідок зараження населення сальмонелями паратифу С. Паратифозні епідемії в Україні були поширені за першої світової і особливо громадянської війни. Вони становили в групі тифозно-паратифозних захворювань по окремих місцях від 20 до 40%. У великих м. цей відсоток був нижчий, ніж на с. і в невеликих м. Тепер ч. паратифозних захворювань становить до ч. черевотифозних в сер. 10%. Вони трапляються в Україні нині лише як спорадичні, частіше серед чоловіків, ніж серед жінок. За віком 50% хворих мають від 11 до 25 pp. Смертність коливається від 1 до 2,5%.

Література: Одесский сборник по сыпному тифу, под редакцией Д. Заболотного (та ін.). Выпуск 1 — 2. О. 1920 — 21; Заболотний Д. Висипний тиф. X. 1931; Ручковський С., Зюков А. Кишкові інфекції. К. 1936; Брауде И. Возвратный тиф. К. 1946; Падалка В. Брюшной тиф. К. 1947; Зюков А. Гостра інфекційна хвороба та геленіптози людини. К. 1947; Вальдман А. Паратифозная инфекция. Л. 1955; Колеснікова Н. Черевний тиф. К. 1962; Руководство по инфекционным болезням. М. 1977.

Г. Шульц