Лукаш Микола Олексійович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Лукаш Микола Олексійович (19 грудня 1919 - 29 серпня 1988 ) - видатний український перекладач і лінґвіст
Микола Лукаш народився 19 грудня 1919 року в м. Кролевець, Сумської обл. Батько Лукаша Олексій Якович на час його народження працював i чорноробом, i вантажником, i візником, мати була домогосподаркою, виховувала п'ятьох дітей, а ще була надомницею-ткалею. Проте до революції Василина Іванівна Оникієнко служила в місцевого пана, дід її мав сан диякона, був регентом церковного хору й викладав церковнослов'янську мову. Олексій Якович, солдатчину відбувши в царському війську, служив прикажчиком у багатого купця І. Ринді, котрий постачав ткачам-надомникам необхідну сировину, барвники, а тоді скуповував продукцію народних майстрів, знамениті їхні ткацькі вироби, зокрема кролевецькі рушники. Отже, забезпечував чималу частину Кролевеччини заробітком. У 20-х роках Олексій Якович надав притулок у своїй хаті котромусь із Риндевих родичів, себто "ворогові народу". За це Олексія Лукаша "розкуркулили": родину Лукашів було виселено і з хати, і з подвір'я, забрано коня з відповідним реманентом, худобу - все, що зароблялося мозольною працею. За Олексія Лукаша земляки заступилися, допомогли відстояти будинок і коня, але худобу й усе надбане так і не повернуто. Малий Миколка був травмований цією кривдою. То хто ж він з походження - Микола Лукаш? Згідно з документами - немовби простолюдин. Але факт цей потребує уточнень: роди Лукашів та Оникієнків мали за собою й козацькі, і шляхетські начала. Вже з'ясовано, що серед Лукашевих предків був і запорозький козак Федченко, переселений після зруйнування Січі до Кролевця, був і адмірал, і статський радник, були й знавці мов, і меценати, і ерудити. Мабуть, дещо передалося Миколі вже на рівні генетичному. Не соціальному: Василина Іванівна закінчити спромоглася лише початкову школу, батько був неписьменний. Олексій Якович, як нині кажуть, "зловживав", що не могло не відбитися на дітях. Микола до чотирьох років зовсім не говорив. Як він згодом згадував: "Я все розумів, але сказати нічого не міг". Його врятував від німоти хрещений батько й дядько по материнській лінії Дмитро Оникієнко, який щодня читав "дурненькій" дитині заманливі книжечки, розмовляв з нею, бавився. Потому забрів у Кролевець циганський табір. Цікаве хлопченя забігло якось до табору, забігло вдруге, втретє, призвичаїлося, і цигани, вирушивши в мандри, забрали його із собою. Всі подумали, що дитя вкрадено - і зітхнули з полегшею. Малий Лукашець кілька місяців блукав світами, дійшов із циганським табором аж до Молдавії, а повернувся неочікувано, коли про нього й забувати стали. Повернувся "звичайним", себто дзвінкоголосим хлопчиком, але забалакав він мовою циганською. Далі - українською, російською, польською мовами. Розвивався неймовірно швидко, випереджаючи "нормальних" своїх ровесників. Ім'я Миколи Лукаша стало одним із символів вершинних здобутків української школи художнього перекладу в другій половині XX ст. М.Лукашеві судилося втілити у своїх перекладах з 18 мов не лише незбориме прагнення народу бути рівноправним у діалозі культур, не тільки зробити українську присутність невід'ємним складником сучасної цивілізації. Спосіб і стиль Лукашевих перекладів, як жоден перекладацький доробок тієї доби, наочно поєднали в собі мовно-літературний досвід української класики XIX ст. та живомовні процеси другої половини минулого століття. Певна річ, що з плином часу його спадщина по-різному впливатиме на теорію й практику перекладу, тенденції розвитку літературної мови, однак у нашій історії М.Лукаш назавжди залишиться як охоронець української індивідуальності, сповідник тяглості культурних традицій та неперевершений провідник шляхами світового красного письменства.
Навчався на історичному факультеті Київського держуніверситету, але навчання перервала Друга світова війна. З 1943 р. Л. у діючій армії.
1947 Л. закінчив інститут іноземних мов у Харкові. Був викладачем іноземних мов, потім завідував відділом поезії в журналі "Всесвіт".
Л. вважається одним з найвидатніших українських перекладачів — перекладав художні твори з 20 мов. Л. властива феноменальне лінґвістичне обдарування і дивовижна ерудиція в галузі зарубіжної літератури.
Найпліднішим було відносно благополучне для Л. двадцатиліття з 1953 до 1973, коли він переклав "Фауста" Гете, "Мадам Боварі" Флобера, лірику Шіллера, "Декамерон" Бокаччо та багато іншого.
Л. завжди виступав на захист письменників, яких притісняли. А після арешту І. Дзюби, якого вважав видатним діячем української культури, Л., вимагаючи його звільнення, запропонував заарештувати себе замість нього. Цей вчинок дорого обійшовся Л. Багато років він фактично перебував під домашнім арештом.
1973 Л. виключили зі Спілки письменників України (СПУ). Його всіляко переслідували, перестали публікувати, чим позбавили засобів існування. Тривалий період біля його під’їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого.
Л. був відновлений в СПУ на хвилі перебудови 1986, практично напередодні смерти. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів — книги під назвою "Від Бокаччо до Аполлінера", яка вийшла 1990 і стала своєрідним пам’ятником Л.
