Остап Вишня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Остап Вишня

Оста́п Ви́шня (13 листопада 1889 — 28 вересня 1956, Київ) — український письменник, гуморист і сатирик. Справжні ім'я, по батькові, прізвище — Павло Михайлович Губенко.

Народився на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зінькiвського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зіньковi, згодом продовжив навчання в Київській військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907) працював фельдшером — спочатку в армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Пiвденно-Захiдних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині - тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію i 1917 вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання i повністю віддався журналістській i літературній праці.

Перший надрукований твір Остапа Вишні - "Демократичні реформи Денікіна" - побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919.

В цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921, коли він став працівником республіканськоі газети "Вiсті ВУЦВК", розпочався період його активної творчості і систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 в «Селянськiй правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!»).

Вишня найбільше атакував слабкості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своіх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабість в українців інстинкту громадської i національної єдності, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології та мисленні українця, що так дорого обійшлись i обходяться Україні.

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири i гумору. Започаткував новий жанр - усмішка.

У процесі натхненної праці народився й розцвів створений Остапом Вишнею новий жанр - усмішка.

Усмішка - це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону». Автор «Вишневих усмішок» освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).

1934 гуморист був незаконно репресований i зміг повернутись до літературноі праці лише 1944. Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорi в письменницький кабінет у Києвi. Він мусив своїми гуморесками спростовувати наклепи «націоналістів», нібито улюбленця цілої України - Вишню - закатувала Москва, i висміяти «буржуазних націоналістів» та насамперед УПА. Так у 1945-1946 з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні - голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали i собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе i бореться.

Могила Остапа Вишні на Байковому кладовищі в Києві.

Першим твором, що знаменував повернення письменника до літературноі праці, стала «Зенітка». Звичайно, цей, другий i останній період творчості, був далеко не простим для Павла Михайловича. Можливо саме для того, щоб приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, занозистого часом, але... сумного.

Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею i мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в «усмiшках» Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Як у 20-тих роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-х роках повстанці не брали серйозно його слів про «націоналістичних запроданців», а сміялися, читаючи його «самостійну дірку», бо ж вона була символом «самостійности» УРСР під московським чоботом.

Остап Вишня провадив i велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» i «Гарт», в організаціі та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) i продовжив працю в цьому журналі, коли 1927 р. було поновлено його вихід. Вiдома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників. Пiсля війни Остап Вишня став членом редколегіі журналу «Перець» i активним його співпрацівником.

З Вишні був бездоганно вірний друг i товариш. Його знайомі оповідають, що він рятував своіх товаришів матеріально i гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; i в тюрмі НКВС у Харковi, де він сидів з 26 грудня 1933 до весни 1934, i в концтаборі на Печорi 1934 - 1943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулiшем i Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми - забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

[ред.] Твори

Самостійна дірка (1946)
Дилда
Думи мої думи
Зенітка
Ленінград і ленінградці
Мисливські усмішки
Моя автобіографія
Отак і пишу
Перший диктант
У ніч під новий рік
Фазани
Цеп на Муссоліні
Чухраїнці
Вальдшнепи

[ред.] Література

Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 314—315.
Українська Радянська Енциклопедія. — Т. 2. — С. 254.
Радянська енциклопедія історії України. — Т. 1. — С. 286.
Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. — Т. 1. — С. 265.
Письменники Радянської України. — К., 1970. — С. 65—66.
...З порога смерті...: Письменники України — жертви сталінських репресій. — К., 1991. — С. 101—103.
Мацько Віталій. Літературне Поділля. — Хмельницький, 1991. — С. 16.
Проценко Людмила. Київський некрополь: Путівник-довідник. — К., 1994. — С. 112.
Мистецтво України: Біографічний довідник. – К., 1997. – С. 115–116.
Юркова О. Вишня Остап // Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001. — С. 111.
Юркова О. В. Вишня Остап // Енциклопедія історії України. — Т. 1. — К., 2005. — С. 521—522.
Зуб І. В. Вишня Остап // Енциклопедія Сучасної України. — Т. 4. — К., 2005. — С. 482—483.
Маківчук Ф. Життя і творчість Остапа Вишні // Вишня Остап. Усмішки. Книга перша. — К., 1969. — С. 5—24.
Гуменюк С. Хмельницька область // Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. — К., 1971. — С. 41.
Альперін Ю. Й. Микита Годованець: Літературний портрет. — К., 1973. — С. 28—29.
Тищук М. Тут починався великий гуморист: До 90-річчя Остапа Вишні // Прапор Жовтня. — 1979. — 10 листопада. — С. 4.
Зуб І. Остап Вишня // Вишня Остап. Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Щоденникові записи. — К., 1984. — (Бібліотека української літератури). — С. 5—32.
Журавський А. ...Скажіть усім, що я не ворог народу... // Літературна Україна. — 1988. — 9 червня. — С. 6—7.
Невмирущий сміх // Прапор Жовтня. — 1989. — 11 листопада.
Остап Вишня у Кам’янці // Прапор Жовтня. — 1989. — 22 листопада.
Суровцова Н. Перехрещені стежки // Березіль. — 1992. — № 3–4. — С. 151—155.
Лавріненко Юрій. Остап Вишня // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — Книга перша. — К., 1994. — С. 480—487.
Дорошенко В. Шевченкові джерела ранньої творчості Остапа Вишні // Слово про Шевченка. – Х.: Основа, 1998. — С. 66—76.
Будзей Олег. Остап Вишня і Кам’янець: Дебюти // Подолянин. — 2006. — 27 жовтня. — С. 7.