Районування економічне

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Районувáння економíчне, територіяльний поділ цілости нар. господарства країни, блоку чи світу на екон. збалансовані частини, які відзначаються фіз.-геогр., іст., техн., соц.-демографічною і, в першу чергу, екон. вигідною спільністю і сталістю структури гол. комплексу внутр. і зовн. міжгалузевих зв'язків, внутр. кооперацією й інтеґрацією, зовн. спеціялізацією та порівняльним рівнем розвитку. Спонтанно Р. е. формується гол. ч. під впливом екон. факторів: максимально вигідної продуктивности при мінімальних коштах виробництва, транспорту, розподілу й споживання, але на нього також мають значний вплив і такі позаекон. фактори, як урядова політика, міжнар. стосунки, адміністративне право, нац.-культ. особливості населення тощо. Сучасна наука про Р. е. — регіональна або просторова економія — є на межі політ. економії, екон. географії, теорії й практики зовн. торгівлі та матем. й статистичного моделювання рішень; вона аналізує ефективність територіального розміщення і переміщення виробництва і споживання, збалансованість та пропорційність міжгалузевоміжрайонових зв'язків, ефективність організації управління екон. районами та політики й планування їх розвитку.

До 1917 р. Початки Р. е. України можна віднести до кін. 18 в., відколи в рос. і австр. імперіях робилися описи й проекти Р. е. укр. земель з метою накладання податків, воєнно-стратегічні планування тощо. Перший наук. стосунок до Р. е. мали екон.-геогр. студії Рос. Імперії — П. Семенова-Тян-Шанського (1880), Д. Менделєєва (1893), А. Ріхтера (1898) та ін., в яких виділялися природно-екон. райони України; рос. праці з с.-г. Р. кін. 19 в. (А. Фортунатова, О. Челінцева) та укр. праця про розподіл рос. держ. доходів і витрат М. Яснопольського, що започаткувала першу в світі школу територіальної фінансової економетрії. Пром. Р. е. України розпочав вивчати С. Подолинський, а ґрунтовні праці написали у 1910-их pp. І. ФещенкоЧопівськцй, П. Фомін, згодом К. Воблий.

Іядустріялізація останньої чверти 19 — поч. 20 в. спершу спеціалізувала півд. й центр. Україну на с.-г. машинобудуванні, Лісостеп — на цукровій промисловості, а незабаром, відповідно — на вугільній, гірничій, металюрїійній, хем. та металообробній про-м-сті, а всю Україну, крім того, — на харч. промисловості. Далі розвинулося важке, зокрема — залізниче й корабельне машинобудуваня, будів. промсть, шкіряна тощо. Спеціялізація Степу на траринництві у першій пол. 19 в. створила тут окремий екон. район, який у другій пол. 19 в. змінився на зерновий, скерований на експорт до Зах. Європи. Тоді ж виділився й новий цукробуряковий с.-г. район у Лісостепу. Зах.-укр. землі під Австрією були окремим, сильно недорозвинутим аґрарним районом.

У праці «Розвиток капіталізму в Росії» (1899) В. Ленін висунув гіпотезу, що розвиток капіталізму об'єднує економіку Рос. Імперії в «єдиний всерос. ринок». «Спільний ринок» формально існував, бо не було внутр. митних кордонів, але на території імперії існував також ряд цілком окремих і відмінних екон. районів, обмін між якими ще не мав вирішального значення. Таким окремим районом була Україна, абож весь «Південь», включаючи Донщину, почасти Півн. Кавказ і Басарабію. Ін. райони: Польща, Прибалтицько-Петербурзький, Моск.-Центр., Уральський, Сер.-Азійський, Баку й Закавказький, невеликий Далеко-Сх., що інтегрувався з Манджурією; Фінляндія мала окрему екон.-адміністративну автономію. Ці екон. райони постали в наслідок внутр. екон. інтеґрації, взаємного доповнення власних галузів виробництва та внутр, ринків споживання, місцезнаходження природних ресурсів та спеціялізації промисловості на їх основі. Відносна недорозвинутість наземних шляхів сполучення, величезні віддалі й кошти міжрайонового транспорту та близькість і дешевизна водного транспорту теж сприяли формуванню цих районів, не зважаючи на те, що рос. уряд встановлював штучно знижені пільгові тарифи на далекі зал. перевозки. Вирішальну ролю відогравав і той фактор, що в окремих екон. районах імперії панував чужоземний капітал різної національности: франц.-бельг, в Україні та в Домбровському басейні Польщі; нім. — у Варшаві, Прибалтиці, Фінляндії й подекуди у Москві: англ. — в Баку і т. д. Рос. приватний капітал переважав тільки на Уралі, в Сибіру, Сер. Азії і подекуди в Москві, але й там втрачав позиції, зокрема в наслідок переможної конкуренції укр. територіяльних монополій. Харківська Рада з'їздів гірничопромисловців півдня Росії й ін. подібні організації (напр., Цукровий синдикат) планували економіку України, як окремий екон. район. Продукція екон. районів імперії у переважній частині споживалася на місці або вивозилася за кордон (напр., нафта Баку). Рос. Імперія була екон. інтеґрованою, як цілість, лише системою держ. фінансів та до деякої міри великими банками, центри яких були у Петербурзі, але які своєю чергою перебували під контролем зах.-евр. банків. Зах.-укр. землі були інтеґровані з Австрією та Чехією дещо тісніше, але і в їхній промисловості панував закордонний капітал.

За сов. влади, у зв'язку з націоналізацією економіки та з запровадженням держ. планування. Р. е. стало пов'язуватися з орг-іціею й політикою централізованого управління нар. господарством. Розвинулася боротьба за встановлення монополії моск. уряду над усіма екон. рнами СРСР та за збереження чи й розширення автономії місц. влади республік й ін. адміністративно-територіяльних одиниць над економікою своїх місцевостей. У зв'язку з цим розроблено безліч проектів і здійснено ряд реформ управління й планування нар. господарства СРСР, що заперечували одна одну. Спільною й характеристичною рисою цих проектів і реформ було намагання поєднувати Р. е. з адміністративно-територіяльним поділом системи органів держ. управління й партійного керівництва. Часто це поєднування призводило до змішування понять і критеріїв ефективности Р. е. й адміністративного P.. і коли переважало це останнє, Р. е. на практиці виходило штучним та призводило до великих втрат для усього нар. господарства як окремих районів, так і рсього СРСР.

Боротьба довкола Р. е. УРСР розпочалася у 1920 — 21, коли за підтримкою деяких керівників РКП(б) (Г. Зінов'єва, Й. Сталіна, Ф. Артема, М. Калініна та ін.) ряд рос. урядових (Держплан) та наук. (Комісія по вивченню продуктивности сил АН СРСР) установ і комісій виступали з проектами (М. Владимирського. І. Александрова, Г. Кржижановського й ін.) поділити Україну на три або дві адміністративні частини, залишаючи УРСР тільки пізд. зах. та відокремлюючи від неї усі пром. райони — Харківщину, Донбас, Придніпров'я й чорноморські порти, бо, мовляв, у них не переважав укр. пролетаріят. Це було відновлення концепції утворення Донецько-Криворізької, Одеської та ін. сов. республік 1918 — 19. Укр. нац. комуністи виступили проти цих проектів, доводячи, що непролетарська, сел. УРСР не зможе існувати. Вони висунули проект наближення сов. влади до населення — утворення кількадесятьох екон.-адміністративних округ та кількохсот районів що об'єднувалися б у єдиній централізованій УРСР. Проти рішень уряду РСФСР. З сесія ВУЦВК УРСР у жовтні 1922 оголосила цей проект основним принципом екон.-адміністративного Р. України. М. Полон та ін. обстоювали його у Москві і рішенням 12 з'їзду РКП(б) він впродовж 1924-29 був пО'ШИрений на весь СРСР. Проте, у лютому 1924 від УРСР відокремлено Сх. Донбас — Шахтинську і Таганрозьку округи, хоч це суперечило доцільному Р. е. У 1931 — 32 округи об'єднано в області, партійні органи яких відтоді почали підлягати не лише Києву, а й безпосередньо Москві. Ця централізація позначається й досі на управлінні й плануванні місц. промисловістю, сіль. господарством та культурою.

Р. е. промисловості й сіль. господарства в Україні, як і всього СРСР. за НЕП в основному продовжувало складатися так само, як і перед 1917. До 1923 в УРСР було створено 19 територіяльно-галузевих пром. трестів і ряд синдикатів й об'єднань, хоч конкуренцію їх проти трестів РСФСР обмежено. До кін. 1929 контроль над цими трестами здійснював сам уряд УРСР з утворенням у 1932 — 34 централізованих галузевих союзних та об'єднаних союзно-респ. пром. наркоматів (з 1946 — мін-в), існуюче Р. е. було значно порушене, поперше, розподілом за списком і підпорядкуванням окремих підприємств різним органам держ. і партійної влади (почасти в Москві, почасти у Києві), а подруге, політикою планового переміщення ресурсів і прискореного розвитку одних екон. районів коштом занедбання та експлуатації ін.

Вже у першій п'ятирічці план для всього СРСР був складений в розрізі 24 екон. районів. у другій — 32, у третій — 19. Народився господарство УРСР планувалося як респ. цілість, але у ньому виділялися також спеціальні плани для Донбасу, Криворіжжя тощо. Почавши з 1930 й донині, т. зв. сх. райони СРСР (Урал, Півн. РСФСР, Кузбас, Сибір, Казахстан — їх визначення мінялося) почали розвиватися штучно прискореними темпами гол. ч. коштом ресурсів України. Поскільки ці капітальні й людські ресурси на Україну не поверталися, не були позичкою й на них не сплачувано Україні % за втрачений продуктивний час, їх переміщення з України означало її екон експлуатацію. За приблизними обрахунками (див. стор. 1733, 2 129), за час 1923 — 40 і 1950 — 70 самих капіталів з України до ін. районів СРСР перекинуто безпосередньо через держ. скарбницю СРСР бл. 135 млрд карб. (у рублях «золотого змісту» 1961). Поскільки капітал, вкладений поза Україною, давав віддачу у сер. на 20 — 25% нижчу, ніж в Україні, на втраті цих ресурсів втрачала не лише Україна, а й нар. господарство всього СРСР. Вигоду здобували лише ті райони, у які вкладалися ці капітали. Зростання всього нар. господарства СРСР, крім ін. причин, сповільнювалося через невраховування коштів загосподарення неосвоених районів (інфраструктура), коштів транспорту та споживання продукції цих районів з ін. районах

Прискорений розвиток «сх районів» обґрунтовувано за Сталіна потребами оборони, а по війні — фантастичними переоцінками їхніх природних багатств. Гол. теоретиками цієї політики Р. е. були керівники «Совета по изучению производительных сил СРСР» (СОПС) АН і Держплнну СРСР (С. Струмілін, Л. Володарський, А. Лавріщев, А. Коробов, С. Славін, В. Нємчінов, А. Вєдіщев; тепер — А. Пробст, В. Некрасов, С. Токарев, В. Васютін, В. Кістанов). Опозиційні погляди висловлювали Ю. П'ятаков, Я. Діманштейн, Я. Фейгін, Н. Колосовський, П. Алімпіев та ін., зокрема Держплан УРСР та Рада для вивчення продуктивних сил УРСР. Керівники КПСС і після Сталіна послідовно підтримували політику розвитку сх. районів. За весь час в них вкладено від 40 до 50% усіх капіталовкладень СРСР.

Вже впродовж двох останніх передвоєнних п'ятирічок Р. е. СРСР допасовано до воєнно-стратегічних планів. У першому повоєнному десятиріччі в союзних планах виділювано 13 основних районіїв (серед них Україна і Молдавія). Впродовж реформи 1957-64, коли керівництво промисловістю й будівництвом було децентралізоване за територіяльним принципом та створено т. зв. раднаргоспи, а панівною була воєнна стратегія рухливих наземних збройних сил, весь СРСР поділено на 105 екон.-адміністративних районів (в УРСР: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський). Однак, у зв'язку з переозброєнням армії атомовою й ракетною зброєю та відповідною зміною воєнної стратегії, 1961 створено нову мережу з 17 (з 1963 — 18) т. зв. великих екон. районів. В основу цього сучасного Р. е. покладено два принципи: максимально можливу екон. самовистачальність і функціональність кожного району на випадок війни та уможливлення дальшого переміщення ресурсів у сх. райони СРСР на перспективу до 1980 (тепер — до 1990) у випадку миру. Кожний великий екон. район має планову комісію і раду для координації, які є союзними органами. У плануванні продукції та запасів підприємств і галузів союзної підлеглости ці органи великих екон. районів після 1965 мають, здається, навіть більше влади, ніж уряди і держплани республік. Україну від 1961 поділено на три великі екон. райони: Донецько-Придніпровський, Півд.-Зах. та Південний; вони звуться офіц. районами СРСР, не УРСР. У Москві у 1970-их pp. з'явилися голоси, що пропонують ще більше обмежити значення республік (В. Кістанов) й перетворити великі райони на окремі автономні одиниці СРСР. Натомість в Україні, як і в ін. республіках, керівники Держплану (Ф. Хилюк, П. Розенко) вимагали комплексного планування всього нар. господарства УРСР та, зокрема, звітности союзних підприємств урядам республік.

Проте, не зважаючи на експлуатацію й на політику неекономного Р. е. СРСР, зростаючий об'єм і рівень розвитку економіки України як цілости продовжує детермінувати специфічність її реґіонального положення в економіці СРСР, Сх. Європи і світу. В наслідок розвитку економіки центр. Росії та сх. районів СРСР, частка України в економіці СРСР за повоєнний період зменшилася (див. стор. 2 360 — 61), але зменшилися й екон. зв'язки між Україною і Росією. Так, напр., вивіз металу з України до Росії — скоротився з 60% продукції України у 1940 до 24% у 1960 і 10% у 1970, вивіз вугілля з Донбасу — з 30% до 14% і 12%. Одночасно зросли відсотки споживання власної продукції в Україні, а також збільшилися зовн. зв'язки України з Білоруссю та Прибалтикою, з сх.-евр. країнами Раби Екон. Взаємодопомоги та за останній час — і з Зах. Європою, Півн. Африкою, Японією. За останніми даними на 1965 Україна експортувала дещо менше 20% всієї продукції: до Росії — 35%, до Сх. Європи поза СРСР — 32%, на Білорусь і Прибалтику (й частково далі на зах.) — 13%, на Кубань і Кавказ — 6%, до решти СРСР — бл. 6%, до капіталістичних країн світу 8% (числа приблизні). Тобто як цілість, Україна була окремим, внутр.-інтеґрованим економічним районом, розташованим збалансовано між СРСР, Сх. Європою та Чорноморсько-середземноморським басейном. Таким районом Україна залишатиметься і в передбаченій перспективі.

Сучасне внутр. воєнно-стратегічне Р. е. УРСР має лише агресивне цілеспрямування проти зах. та півд. сусідів СРСР. Оборонного значення в умовах атомної війни воно не має жадного 3 погляду інтересів розвитку економіки України воно шкідливе, бо має тенденцію штучно ділити її цілість. Внутр. раціональне Р. е. повинно б складатися без жадних адміністративних перешкод, а держ. політика повинна б мати на меті створювання вигідних умов для вирівнювання екон. розвитку й життєвого стандарту в усіх частинах України згідно з оптимальною продуктивністю всіх наявних ресурсів, що призвело б до максимального зростання об'єму нац. доходу. Тепер різниця рівнів екон. розвитку районів України сягає пропорції 1 : 3 між найбіднішою Житомирською і найбагатшою Дніпропетровською обл. Зах. й вся Правобережна Україна залишаються від дорев. часів недорозвинутими, перенаселеними й бідними порівняно з рештою України. Усунення цієї нерівности потребувало б певного переміщення продо-сти на зах., що своєю чергою корисно гальмувало б зайву аґльомерацію індустрії й населення у великих м. Донецько-придніпровського району, де вже створюються несприятливі екологічні умови для життя.

[ред.] Література

• Енциклопедія українознавства
• Фомин П. Очерки экономического описания России. X. 1914; Фещенко-Чопівський І. Природні багатства України. 2 тт. К. 1919; Фомин П. Украина — экономическая характеристика. X. 1923: Буценко А. К вопросу районирования Украины. X. 1925; Воблий К. Екон. географія України. X. 1927; Воблий К. (ред.). Нариси екон. географії Радянської України. 2 тт. К. 1945 — 52; АН УРСР. Ін-т економіки. Нариси розвитку нар. господарства УРСР. К. 1949; АН СРСР. Библиография по вопросам размещения и районирования промышленности СССР 1901 — 1957. М. 1960 (1958 — 64). М. 1966; Колдомасов Ю. Экономические связи в народном хозяйстве СССР. М. 1963; Укрупнені екон. райони УРСР. Довідник. 2. 1965: СОПС при Госплане СCСР. Общая методика разработки Генеральной схемы размещения производительных сил СCСР на 1971 — 1980 гг. М. 1966; Вовко Д. Україна в міжнар. екон. зв'язках СРСР. К. 1966; А Н УРСР. Ін-т економіки. Розвиток нар. господарства УРСР 1917 — 1967. 2 тт. К. 1967: Корецький Л., Паламарчук М. Географія промисловості УРСР. К. 1967; Соколов П Военно-экономические вопросы в курсе политэкономии. М. 1968; Экономические районы СССР. М. 1969: Гуржій І. Україна в системі всерос. ринку 60 — 90-их pp. XIX ст. К. 1968; Koropeckyj I. Industrial Location Policy in the USSR during the Postwar Period. Joint Economic Committee U . S Congress. Economic Performance and the Military Burden in the Soviet Union. Вашінґтон 1970: Koropeckyj I. Location Problems in Soviet Industry before World War II. The Case of the Ukraine. Чепел Гіл 1971; Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry. Мюнхен 1971: Holybnychy V. National Economy. Ukraine: A Concise Encyclopaedia. T. 2. Торонто 1971; Волобой П. Поповкін В. Проблеми територіяльної спеціялізації і комплексного розвитку нар. господарства УРСР. К. 1972: Bandera V. Melnyk Z. The Soviet Economy in Regional Perspective. Нью-Йорк 1973.

Економічне районування України

Волинський (північно-західний) економічний район · Донецький економічний район · Карпатський економічний район · Північно-східний економічний район · Подільський економічний район · Придніпровський економічний район · Причорноморський економічний район · Столичний економічний район · Центральноукраїнський економічний район ·

Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.