Руська правда

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ярослав Мудрий тримає Руську Правду, автор Іван Білібін

«Руська Правда» - (тут правда в значенні лат. iustitia, грец. διχαίομα) збірка стародавнього українського права, складена в Київській державі у XI-XII ст. на основі звичаєвого права. Руська Правда мала безпосередній вплив на всі правові пам’ятки литовської доби в історії України (наприклад, Судебник Казимира, 1468); за посередництва Литовських Статутів (1529, 1566, 1588) деякі норми увійшли до українського права гетьманської доби.

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього українсько-руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з 13—18 ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В. Татіщев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Корячої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», Списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшости дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).

З видавців текстів Руської Правди, крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (виданна АН УРСР), Б. Трекова, А. Зиміна та інші. Руську Правду німецькою мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобіен (1843—44), Л. Ґетц (1910—13); французькою — М. Шефтель (1963), польською — І. Раковецкі (1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), англійською — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому виданні AH CРCP «Правда Русская» (1940 — 63; за редакцією Б. Грекова).

Досліди над історією Руської Правди і систематизацією її списків вели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сєргеевич, Л. Ґетц та інші. Джерела Руської Правди, а зокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував Н. Карамзін (візантійське канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В. Ключевський добачували в Руській Правді твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у Руській Правді впливи болгарського права 9 — 10 ст. В СРСР досліди над Руською Правдою ведуться насамперед над суспільними відносинами Київської Руси й феодального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутрішньою історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).

Коротка Руська Правда (43 статті) поділяється на 4 частини:

Правда Ярослава - найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з поглядом, що Руську Правду проголосив князь Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18;
Правда Ярославичів - звана також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41);
Покон вирний - встановлює оплати вирникам (ст. 42)
Урок мостникам (ст. 43).

Правда Ярослава, на думку одних дослідників, постала біля 1016, іних — у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої Руської Правди сягають 8—9 ст., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кривавої помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. Правда Ярославичів складена на з'їзді Ярославових синів: княхів Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032-1054 (Б. Греков, А. Зимін). Норми Правди Ярославичів з особливою увагою охороняють інтереси князя, його домінальне господарство, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежно від суспільного становища вбитого, вказують на розшарування суспільства. Найбільше норм коротка Руська Правда присвячує охороні життя, здоров'я і майна; вона складається з норм карного й карно-процесуального права.

Широка Руська Правда (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені біля 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Тіроїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за С. Юшковим та А. Зиміним — її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Рибаковим — за князювання Мстислава Володимировича, а за М. Тихоміровим і Л. Черепніним — до 1209.

Зміст широкої Руської Правди у ділянці карного права характеризується заміною норм кривавої помсти — грошовими викупами та державними карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої доконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця. Руська Правда знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога; злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й інші норми Руської Правди дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України.

До середньої Руської Правди стосується все, що сказано про широку.

Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерти грошовою карою).

Руська Правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська Правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам'ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут. За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам'ятці укрїнського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов'янських народів, зокрема польських статутах короля Казіміра В. 14 ст. та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом».

Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

[ред.] Тексти

Тексти Руської Правди.

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства
Леонтович Ф. Русская Правда и Литовский Статут. К. 1805;
Калачов Н. Предварительные юридические сведения для полного объяснения Русской Правды, випуск 1, вид. 2. П. 1880;
Максимейко М. Русская правда и литовско-русское право. Сборник статей по истории права, посвященный М. Ф. Владимирскому-Буданову. К. 1904;
Ясинский М. Закупы Русской Правды и памятников западно-русского права. Там таки; Грушевський М. Історія України-Руси, тт. II і III. Л. 1905;
Goetz L. Das Russische Recht. I — IV. Штутґарт 1910—1913;
Максимейко М. Опыт критического исследования Русской Правды. Випуск І. X. 1914;
Лащенко Р. Лекції по історії укр. права, ч. І. Княжа доба. УВУ. Прага 1923;
Борисенок С. Карний зміст потока Руської Правди. Праці комісії для виучення іст. зах.-руського та укр. права ВУАН, випуск І. К. 1925;
Максимейко М. Система Руської Правди в її поширеній ред. Там таки 1926; Юшков С. (ред.) Руська Правда. К. 1935;
Греков Б. Киевская Русь. М. 1939;
Тихомиров М. Исследование о Русской Правде. М. — П. 1941;
Чубатий М. Огляд історії укр. права, І — II, 3 вид. Мюнхен 1946—1947;
Юшков С. Русская Правда М. 1950;
Падох Я. Нарис історії укр. карного права. Мюнхен 1951;
Черепнин Л. Социально-политические отношения в древней Руси и Русская Правда. В кн. Древнерусское государство и его международное значение. М. 1965;
Рубинштейн Н. Древнейшая Правда и вопросы дофеодального строя Киевской Руси. в кн. Археографический ежегодник за 1964 год. М. 1965;
Зимин А. Феодальная государственность и Русская Правда. Исторические Записки, 76. М. 1965