Цивільний процес
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Цивільний процес, також формальне цивільне право, яке встановляє порядок судового розгляду цивільних справ (див. Цивільне право).
На українських землях під російською владою Ц. п., базований спершу на Литовському Статуті, був скоро замінений російським Ц. п. Новий російський цивільно-процесуальний кодекс з 1864 р. укладено за французьким зразком, на принципах диспозитивности (свобода сторін вільно диспонувати своїми матеріальними і процесуальними правами), усности, явности і вільної оцінки доказів, які подають сторони в процесі.
На українських землях під Австрією від 1772 р. було запроваджене австрійське законодавство щодо Ц. п., яке розвинулося під західно-європейським впливом і знайшло свій кінцевий вислів у кодексі 1895. Воно базувалося на принципі відкритого й усного судового розгляду з «диспозитивним» правом позовника та передбачало право відклику (в трьох інстанціях), включно до Найвищого суду.
За української державности (1917 — 1920) зберігалося процесуальне право попередніх режимів: в УНР — російське, а на західних землях — австрійське з відповідними змінами, що їх вимагали обставини й нові політичні умови. На західних землях під Польщею (1920 — 1939) закони Ц. п. з-під австрійського чи російського режиму залишалися в силі до 1920 р., коли було схвалено новий польський кодекс, опрацьований у дусі і на принципах західного законодавства.
В УССР у галузі Ц. п. застосовувалися закони РСФСР, а згодом також за їхніми зразками опрацьоване окреме законодавство УССР. Декрет радянського уряду про суди від 24 листопада 1917 р. оголосив закони царської Росії недійсними. Відповідно до цього декрети уряду радянської України з 4 січня 1918 р. «Про народні суди» та раднаркому УССР з 14 лютого 1919 р. «Про суди і революційні трибунали» визначили нову судову процедуру. Їх доповнював Цивільний процесуальний кодекс Української РСР 1924 і 1929 р.р. Теперішній кодекс було ухвалено 18 липня 1963 р. згідно з «Основами цивільного судочинства СССР і союзних республік», схваленими Верховною Радою СССР 1961.
Кодекс встановляє Ц. п. у справах, що виникають з цивільних, родинних, трудових та колгоспних правовідносин. Він встановляє, що народний суд е основною і загальною інстанцією Ц. п., але дозволяє шляхом відклику перевести справу до вищих судів. Кодекс підкреслює суспільний інтерес у цивільних справах, визнаючи принцип, що порушення особистих прав заторкає також державні інтереси. Тому, хоч позивач має право розпочати або відстрочити судову справу, прокурор, який діє від імени держави, може сам передати цивільну справу до суду, якщо вважає, що цього вимагає державний інтерес, може включити до Ц. п. третю сторону в кожній його стадії, а також опротестувати вирок з технічних (формальних) причин. Також суд має право ухвалити вирок незалежно від бажань сторін. Вирок може бути опротестований і проти нього можна внести відклик. Вищий суд порядком касаційного рішення може анулювати, відхилити або змінити рішення нижчого суду. (Див. також Судочинство. Докладніше про Ц. п. в ЕУ 1, стор. 667-670 і стор. 679-680, там і Література).
Ю. Старосольський
 |
Це незавершена стаття з Енциклопедії українознавства. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
