Шахматов Олексій Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Шахматов Алексей (17. 6. 1864 — 16. 8. 1920), рос. славіст-філолог родом з Нарви. По одержанні докторату в Моск. Ун-ті (1893) працював у системі Петербурзької АН (з 1894), 1906 — 20 гол. відділу рос. мови й літератури, з 1909 проф. Петербурзького Ун-ту. В центрі зацікавлень Ш. була іст. рос. мови, іст. літописання в стародавній Русі, а в останні два десятиріччя життя також сучасна рос. мова, зокрема синтакса, але Ш. лишив також важливі праці з усіх слов. мов, а серед них і укр., а також з рос. діалектології і стародавньої літератури. Методологічно Ш. був в основному молодограматик, але молодограматичні методи він сполучав з філол., прагнучи комплексного охоплення мовно-іст. процесів.

До найважливіших публікацій Ш. в укр. мовознавстві належить ст. про депаляталізацію приголосних перед е та і (1903 Ш. уважав, що українська мова успадкувала зі т. зв. давньоруської м'які або півім'які приголосні перед голосними переднього ряду), короткий нарис іст. української мови в збірному вид. «Укр. народ в его прошлом и настоящем» (1916) і низка принагідних, але важливих праць, таких як докладні рецензії на граматики А. Кримського і С. Смаль-Стоцького, на рукопис словника Б. Грінченка (що відкрила шлях до його публікації), некролог К. Михальчука тощо. Ш. брав участь також у складанні деклярації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906), що жадала волі друку для українців своєю мовою та в Комісії РАН для провірки перекладу св. Письма П. Морачевського на українську мову. Це було в згоді з політ. поглядами Ш.: як типовий рос. ліберал (чл. партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культ. права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежности, Ш. зайняв різко неґативну позицію. З цією політ. програмою була зв'язана також діяльність Ш. як чл. Держ. Ради Рос. Імперії (1906 — 11).

Найбільше цікавила Ш. в іст. української мови проблема її постання, до чого він повертався в багатьох своїх гол. працях: «К вопросу об образовании русских наречий и народностей» (1894), «К истории звуков русского языка» (1898 — 1903), «Курс истории русского языка» (1908 — 1911), «Очерк древнейшого периода истории русского языка» (1915), «Введение в курс истории русского языка» (1916), «Древнейшие судьбы русского языка» (1917) тощо. Постання української мови, як білор., як і двох гол. діалектних груп рос. мови, півн. і півд., в ПІ. розглядалися незмінно в рамках заг. іст. рос. мови; незмінною лишалася концепція «спільнодавньоруської» мови як проміжного етапу між праслов. мовою й іст. трьома східнослов. мовами. Не мігши не помічати відмінностей у мовному розвитку на території сх. слов'ян уже десь від 7 в., Ш. висунув тезу про початок дезинтеґрації «спільнодавньоруської» мови тоді, але пізніше нове єднання під впливом утворення політ. єдности Київ. Руси. Щоб обґрунтувати причини таких протилежно спрямованих процесів, Ш. висунув спробу реставрувати міґраційні рухи східнослов. племен, включно з ідеєю формування південнорос. наріччя нібито в басейні Дону з пізнішим переселенням на зах., що мало покласти початок утворення білор. мови. Через те, що ці концепції знаходили дуже мало опертя в іст. фактах, Ш. раз-у-раз міняв свої погляди, в кожній дальшій своїй праці заперечуючи попередню. Найменше ці зміни поглядів стосувалися до початків української мови, яку ПІ. незмінно виводив з «півд. наріччя» «спільнодавньоруської» мови, в заг. рисах автохтонного, хоч і тут Ш. часом містив його початки між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у сер. Подніпров'ї. Другою слабкою рисою іст.-генетичних концепцій Ш. було його намагання проектувати сучасні говіркові відмінності в давне минуле, будуючи теоретичні концепти проміжних звуків, напр., «півм'яких приголосних» (щоб пояснити твердість приголосних перед голосними переднього ряду в українській мові проти м'якости в рос.) або припущення наявности в «спільнодавньоруській» мові голосних понаддовгих, довгих, коротких, півдовгих, півкоротких, редукованих тощо — одночасно, що суперечить усьому, що знаємо про мовні структури взагалі.

Не зважаючи на ці вразливі місця, іст.-генетичні концепції Ш. підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов. мовознавстві, навіть у противників Ш.; жадна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій пол. 20 в., як школа Ш. Учні Ш. були й серед укр. мовознавців, напр., В. Ганцов, почасти Л. Булаховський.

Велике значення для україністики мали також праці ПІ., присвячені давньоруським літописам з кінцевою метою реставрації первісного тексту літописів, зокрема «Повісти временних літ», які дійшли до нас тільки в пізніших копіях, не раніших від 14 в. Після широко закроєної ред. праці над виданнями збережених літописів і численних попередніх студій Ш. дав синтетичний огляд — реконструкцію первісних літописів у таких працях, як «Разыскания о древнейших русских летописных сводах» (1905), «Повесть временных лет» (1916) і «Обозрение русских летописных сводов XIV — XVI вв.» (1938).

Література: Известия Отделения русского языка и словесности Рос. Академии Наук. 25. 1922 (збірка ст. про Ш.); Обнорский С. (ред.). А. А. Шахматов. М. — П. 1947; Тимошенко П. О. О. Шахматов про українську мову. ж. Укр. мова в школі, ч. 4, 1956.

Ю. Шевельов