Яворський Стефан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

ЯВОРСЬКИЙ Стефан Іванович, Яворський Симеон (1658, Яворів - 24 листопада 1722, Москва) - український релігійний діяч, проповідник, поет, філософ, місцеблюститель престолу Московської патріархії.

Народився на Правобережній Україні у галицькому містечку Яворові в небагатій шляхетській родині.

У 1667 році батьки Яворського переселилися у с. Красилівку біля Ніжина.

У 1673-1684 рр. навчався в Києво-Могилянському колегіумі, де навчався в Йоасафа Кроковського і Варлаама Ясинського, а потім, прийнявши унію, продовжив освіту в Польщі, де вивчав філософію і богослов'я у Львові, Любліні, Познані і Вільно.

У 1689 повернувся до Києва і зрікся унії. Прийняв чернецтво. Призначений професором Києво-Могилянської колегіїі став викладати в колегії філософію, богослов'я, поетику і риторику, виконував обов'язки префекта. В ці роки видав чотири віршованих панегірики, написаних у стилістиці українського бароко і присвячених гетьманові Івану Мазепі й архієпископові Варлааму Ясинському, благодійнику автора (1685-1689). У Києві Яворський почав проповідувати, написав підручник риторики.

У 1700 р. Я. приїхав до Москви, де в присутності Петра І вимовив проповідь на смерть воєначальника А. С. Шеїна. Неочікувано для себе він був поставлений митрополитом Рязанським і Муромським, а по кончині патріарха Адріана містоблюстителем патріаршого престолу (1701) і протектором Слов'яно-греко-латинської академії, яку став перетворювати в дусі "латинських навчань" за українським зразком.

Високий сан і зв'язані з ним різноманітні адміністративні обов'язки обтяжували Я., відволікали його від чисто літературних занять, і він згодом намагався їх скласти з себе. Спочатку підтримуючи реформаторські починання Петра І, Я. з часом став супротивником його церковної реформи, а в проповіді 1712 р. назвав царевича Олексія Петровича "єдиною надією" Росії, порівнявши його життя зі скитаннями Олексія, чоловіка Божого. Цар відразу заборонив Я. публічну проповідь і зняв заборону через три роки Я. поглибився в учені праці, написав величезний трактат по догматичному богослов'ю, антипротестантський по характеру "Камінь віри" (1713-1715, вид 1728), але Петро І заборонив його видання, а Я. поступово усував від ведення церковних справ. Я, який мав великий авторитет, залишався главою московської церкви лише номінально, а реальна влада усе більш зосереджувалася в руках Теофана Прокоповича, незважаючи на те, що після утворення Синоду (1721) Я. став його президентом.

Спадщина Я. оратора величезна і нараховує понад 300 проповідей, виданих лише частково в XІX ст. Його ораторське мистецтво визнавали навіть супротивники Автор памфлету "Молоток на Камінь віри" писав, що Я. міг змусити слухачів то плакати, то сміятися. Тяжко-вчений стиль його проповідей, усіяних вишуканими алегоріями і складними метафорами, вражав слухачів, однак по своїй темі його "слова" найчастіше були далекі від сучасності.

Поезія займає досить незначне місце в його спадщині, після панегіриків київського періоду він писав переважно в малих жанрах, рідко призначених для широкого розголосу, як "Стихи на измену Мазепы" (1709). Але в його ліричній творчості були чудові знахідки: дружня епітафія Дмитру Ростовському (1709) стала популярним духовним віршем ("Взирай с прилежанием, смертный человече, како век твой проходит, а смерть недалече"), а його чудова елегія до бібліотеки, написана латинською, тільки в XVIII ст. чотыре рази перекладалася російською (“Книги, мною многажды носимы, грядите, свет очию моею, от мене идите ”)

Філос. погляди Я. виявляють у ньому типового представника барокової схоластики, що характеризувала перший етап розвитку Києво-Могилянської школи. Його філос. курс є прикладом синтезування, в межах цього типу схоластики, комплексу філос. ідей, що становилили підґрунтя духовної спадщини домогилянської доби, з філос. здобутками європейського Заходу. У ньому значне місце займала логіка як метод дослідження істини, викладалося вчення про три логічні операції: поняття, судження й умовисновки. Процес пізнання істини Я. поділяє на чуттєве й інтелектуальне. Визнаючи важливість і докладно розглядаючи чуттєве пізнання, вищим і досконалішим уважає інтелектуальне, яке пов’язує з діяльністю раціональної душі, що, забезпечуючи вихід людського мислення на контакт з вищим буттям, уможливлює пізнання істини. Самопізнання Я. розуміє не лише як самовдосконалення (що характерно для мислителів домогилянського періоду), а й як вивчення анатомії, фізіології та психіки людини. В курсі натурфілософії Я. розглядає проблеми матерії і форми, простору, часу, руху. Не сприймаючи геліоцентричної системи. Коперника, докладно викладає її у своєму філос. курсі. У розумінні історії дотримувався принципу провіденціалізму, вважаючи, що іст. події передвизначені Богом. Ґрунтуючись на укр. духовних і політ. традиціях, Я. виступав переконаним прихильником розмежування світської й духовної влади, обстоював автономію церкви, непорушність її переказу, традицій і обрядів.

[ред.] Видання

• Agonium philosophicum... — ІР НБУВ; Знаменія пришествія антихристова и кончины века. — М., 1703
• КамЂнь веры. — M., 1728; Риторическая рука. — СПб. 1878
• Проповеди. — М., 1804-1805. — Ч. 1-3
• Русская силлабическая поэзия XVII—XVIII ст. — Л., 1970. — С. 255-264
• Русская литература — век XVIII. Лирика.— М., 1990. — С. 38-40
• Філософські твори: У 3 т. — К., 1992. — Т. 1
• Творения преосвященного Стефана Яворского. — М., 1999

[ред.] Література

• Самарин Ю.Ф. Стефан Яворский и Феофан Прокопович // Соч. — М., 1880. — Т. 5
• Маслов С.И. Библиотека Стефана Яворского. — Киев, 1914
• Морозов А.А. Метафора и аллегория у Стефана Яворского // Поэтика и стилистика русской литературы.— Л., 1971. — С. 35-44
• Лужный Р. Издания на польском языке в литературе эпохи Петра I XVIII век. — Л., 1974. — Сб. 9. — С. 304-312
• Захара И.С. Борьба идей в философской мысли на Украине на рубеже XVII—XVIII вв. (Стефан Яворский). — Киев, 1982
• Захара І.С. Стефан Яворський. — Львів, 1991.