Ярославна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ярославна (Єфросинія Ярославівна) - дружина Ігоря Святославича (1151–1202), князя новгород-сіверського, згодом чернігівського, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла.

Персонаж давньоруської поеми "Слово о полку Ігоревім".

---

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

"Полечу,— каже,— зигзицею ,

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі . І на тілі,

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани..."

І квилить, плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

"Вітрило-вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього. На морі

Гойдай насади-кораблі.

А ти, прелютий... Горе! Горе!

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав".

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі-граді Ярославна.

І каже: "Дужий і старий,

Широкий Дніпре, не малий!

Пробив єси високі скали,

Текучи в землю половчана,

Носив вси на байдаках

На половчан, на Кобяка

Дружину тую Святославлю!..

О мій Словутицю преславний!

Моє ти ладо принеси,

Щоб я постіль весела-слала,

У море сліз не посилала,—

Сльозами моря не долить".

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу на брамі,

Святеє сонечко зійшло.

І каже: "Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям, і землі, моєї

Туги-нудьги не розвело.

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя, і дружину,

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи-

Загинув ладо... Я загину!"

(переспів Т.Шевченка)