Євшан Микола

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Євшан Микола Йосипович (справжнє прізвище — Федюшка) (19 травня 1890—1919, Вінниця) — український літературний критик; започаткував власний напрямок у критиці, заснований на філософії Ф. Ніцше та Й. Фіхте; аналіз творів Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського та ін.

Народився 19 травня 1890
Місце народження: містечко Войнилів Калуського повiту в Галичинi
Помер 23 листопада 1919
Місце смерті: Вінниця
Друкувався в виданні "Українська Хата"

[ред.] Біографія

Микола Федюшка народився 1889 року в маленькому мiстечку Войниловi Калуського повiту в Галичинi. Батько його Осип, малоземельний рiльник, мав ще двох дiтей. Миколу, який змалку був слабкого здоров'я i виявляв нахил тiльки до книжки, батько, за порадою вчителiв i священика, вислав до ґiмназiї в Станиславовi.

Скiнчивши ґiмназiю, Євшан студiює германiстику й українiстику у Львiвському унiверситетi, де професор М. Грушевський перший звернув увагу на талановитого студента й подбав про працю Федюшки, пiдтримав його в життєвiй боротьбi.

Тут Євшан стає службовцем бiблiотеки Наукового Товариства iмени Шевченка, потiм адмiнiстратором Академiчного Дому, урядником "Видавничої Спiлки", секретарем НТШ та деякий час особистим секретарем М. Грушевського.

Року 1910-го Микола Федюшка здiйснює свою давню мрiю: виїжджає до Києва, вiдвiдує Ганну Барвiнок, Срiблянського, знайомиться з Лесею Українкою, Коцюбинським. Пiд час свiтової вiйни працював деякий час в українських виданнях Вiдня, а потiм добровiльно зголосився до вiйська. Воював на росiйськiм, потiм румунськiм та iталiйськiм фронтах. У бою над рiчкою Iзонцо Федюшка був тяжко поранений. Упадок Австрiї застав Федюшку в кадрi 9. полку в Журавицi. Заки поляки встигли пiдготувати переворот, Микола Федюшка випередив їх,нав'язав контакт з українськими вiйськовими частинами в Ряшевi, Ярославi i Перемишлi, таємно змовився вночi зi старшинами-українцями 9-го полку, i весь склад того полку стає пiд наказ поручника Федюшки. Вояки-українцi складають присягу на вiрнiсть Українськiй Республiцi. Федюшка роззброює полякiв 9-го полку, заарештовує польських офiцерiв i машерує зi своїм вiйськом на Перемишль, стає на захiдних кордонах України, готовий оборонити їх збройною силою.

Але Українська Нацiональна Рада в Перемишлi, наївно надiючись на мирне вирiшення польсько-українського конфлiкту в Союзi Народiв, починає переговори з поляками i на їх вимогу дає Федюшцi наказ розпустити вiйсько додому та звiльнити арештованих польських офiцерiв. Цей наказ розклав i здеморалiзував 9-й полк. Микола Федюшка мусив пiшки вночi без вiйська тiкати, щоб не потрапити полякам у руки. У своєму рiдному Войниловi вiн був призначений командантом вiйськової мiлiцiї округи.

Незабаром президiя Державного Секретарiяту ЗУНР кличе Євшана на спiвробiтника урядового часопису "Республiка". Але утворення двох республiк: Захiдноукраїнської й Схiдноукраїнської та ще й невиразна, хитка й не радикальна полiтика уряду ЗУНР в соцiяльних питаннях були причиною того, що Євшан пристав до опозицiйного табору – "Селянсько-робiтничого Союзу", сформованого пiсля соцiялiстичного конґресу в Станиславовi зимою 1919 року.

В опозицiйних часописах "Нове Життя" й "Народ" Євшан рiзко критикує уряд ЗУНР, а коли появилися чутки, що Селянсько-робiтничий Союз органiзує державний переворот, командант мiста Станиславова заарештував Євшана разом з М. Шаповалом та В. Пачовським.

Революцiя жартує собi часто зi своїх вiрних синiв i робить їм несподiванки: той сам Федюшка, який першим зробив переворот пiд Перемишлем i боронив лiнiї Сяну, фанатичний патрiот Євшан опинився в українськiй тюрмi. Сам Євшан потiм признавався, що заарештовано його бiльше через непорозумiння. Вiн до смерти зберiг вiрнiсть Українськiй Галицькiй Армiї i вмер пiд прапором ЗУНР.

Далi Федюшка дiлить долю й недолю Галицької Армiї, переходить з нею за Збруч, опиняється в трикутнику смерти, працюючи головою архiву Начальної Команди. Як критик i публiцист Євшан замовк зовсiм. Аж у роковини проголошення Української Республiки в Галичинi, 31 жовтня 1919 року, у Винницi Євшан виголосив промову до українського вiйська на святi Галицької Армiї. Це був вершок його творчості, популярності й останнє лебедине слово. Багато стрiльцiв хворих, поранених плакало, слухаючи тої промови.

Юра Шкрумеляк, який тодi працював разом з Євшаном в архiвах Галицької Армiї, пише про тi часи: "Скромне було це свято i сумне, до слiз сумне. Хор спiвав Шевченкового "Косаря", такого актуального тодi для Галицької Армiї. По хорi виступив на естраду поручник Євшан, одягнутий менше як скромно, сухорляве лице з виступаючими висками i рудою борiдкою, тонкi стиснутi уста з закраскою трагiзму й iронiї, бистрi, яснi, проникливi очi, високе чоло. I справдi , слова Євшана були важкi, важкi... Нам осталось – бути лиш погноєм для майбутнiх поколiнь..."

А 23 листопада, в сiрий, снiжно-болотяний день, поховали Євшана поруч з iншими жертвами тифу... Тi стрiльцi й старшини, якi три тижнi тому слухали пророчої промови Євшана, занесли трумну свого поручника на своїх плечах i поховали на горi за казармами у Винницi, де померло майже 10000 українських стрiльцiв Галицької Армiї.

(За монографією Олеся Бабiя «Микола Євшан (Федюшка). Життя і творчість. В десятиліття його смерти. 1919–1929»

[ред.] Творчий доробок

Микола Євшан не належить до академiчних типiв учених i фахових професорiв вiд лiтератури: вiн не методичний, часто хаотичний iмпресiонiст, вiн менше аналiзує, секцiонує твори, а бiльше синтезує, вiдчуває i передає вражiння, а часто стає на межi публiцистики.

Євшан помер аж надто молодо, маючи заледве 32 роки життя, але й те, що залишив вiн у своїй спадщинi, дає нам право бачити в його особi першого (українського) лiтературного критика, який вважав критику своїм покликанням, своїм одиноким лiтературним i життєвим шляхом, на якому вiн кинув весь свiй талант, труд i любов. В останнi десятилiття перед всесвiтньою вiйною Микола Євшан – це, безперечно, центральна постать серед наших критикiв.

"Вибити вiкно в Европу для української лiтератури" – це був головний клич Євшана як критика. Зв'язати нашу лiтературу з европейськими напрямками, влити в душi наших поетiв ширший i глибший свiтогляд, фiльософiчну думку, дати їм вищу естетичну освiту i вивести понад примiтивну побутовщину на верхи справжньої творчости, "придбати Українi справжнi культурнi цiнностi" – ось провiдна думка всiх його праць...

Iдеал Євшана це: "Iдеал великої та гармонiйної iндивiдуальности, прекрасної в своїх бажаннях, творчої i прагнучої нового життя".

Микола Євшан за свiтоглядом iдеалiст, натура пристрасна, войовнича, приклонник i оборонець творчої свободи одиницi, апологет iндивiдуалiзму i речник гарячого патрiотизму. I не даром переклав вiн "Die Reden an die deutsche Nation" Фiхте.

Євшан був людиною наскрiзь бойового, полемiчного характеру, i тому його естетика нiколи не мала в собi нiчого апатичного, мертвого, догматичного анi абстрактного: "Всякий iдеал, щоби вiн був корисний, щоби був дiйсною силою, мусить виходити тiльки з життя, мусить звертатись до життя, кiнцеву цiль покласти в життi" ("Пiд прапором мистецтва").

Микола Євшан не тiльки лiтературний критик, вiн полiтичний дiяч,активний громадянин i публiцист. Як людина, як громадянин, як суспiльний тип вiн був однiєю з тих нечисленних особистостей, для яких життя – то значить протиставити своє я свiтовi, оточенню, обставинам, iти через життя наперекiр усiм до власної мети. Життя таких одиниць, як Євшан,– то безперервний героїчний спротив хаосовi поза собою i хаосовi в своїй душi. Серед українських лiтераторiв мало є типiв таких строгих супроти себе й других, як Євшан. Серед знайомих вiн залишав вражiння людини твердої, рiзкої, безкомпромiсової, замкнутої, хоч тонкої, нiжної на днi душi. Вiн свiдомо вбивав у своїй душi українське безсилля, слабiсть, кволiсть та душевну сентиментальнiсть.

Євшан – це вiчний протестант проти офiцiяльного суспiльства; i його протестантизм не поза, не дешевий жест. Нi, то глибоке, трагiчне, свiдоме розумiння, що українська дiйснiсть є така, що з нею треба тiльки боротись в iм'я кращого майбутнього. Його антагонiзм до "бiльшости" – це було якраз те, що висловив Франко: "Я не люблю її з великої любови". Так не любив Євшан свого суспiльства, за яке боровся i за яке поклав своє молоде життя. Вiн жив бурею, тужив за нею, i буря – то була його стихiя, i згинув вiн у добу бурхливу та тривожну, яку вiн так любив. Войовничiсть i лицарство, культура i любов до краси, мистецтва, до вiтчизни – це риси, що характеризують його як критика i громадянина.

М. Федюшка полiтично як громадянин у молодостi стоїть безперечно пiд впливом свого професора й мецената М. Грушевського, що зближало його в дечому до радикальної партiї в Галичинi. Проте вiн дуже критично дивився на батька радикалiзму М. Драгоманова та був iндивiдуальнiстю, яку як громадянина важко втягнути в якi-небудь вузькопартiйнi рамки, а як критика – теж не вдасться схарактеризувати одним шаблоном "естецизму" чи "модернiзму", як це стало у нас звичаєм. Вважали Євшана борцем "за вищу iндивiдуалiстичну культуру", за "мистецтво для мистецтва", що нiбито довело його до певної вiдiрваности вiд життя.

Усiєю своєю творчiстю, життям i смертю доказав Євшан, що вiн нiколи не був вiдiрваний вiд суспiльного життя, але, очевидно, хто уявляє собi суспiльне життя лише в формах примiтивного комунiстичного колективiзму, для того оборонець одиницi, нацiї та вищої естетичної культури Євшан – вiдiрваний вiд життя.

Євшан до смерти любив селян i в полiтичному свтоглядi був усе демократом, але крайнiй демократизм об'єднував iз тугою за аристократизмом. I тому так любив Кобилянську, бо вона одна з тих творцiв, що з любови до народу хочуть, аби вiн перемiг у собi зло, некультурнiсть, "хамство", а не iдеалiзували його, не виносили на п'єдесталь "нацiональних святощiв", як це чинили нашi народники. Кобилянська i Євшан мрiяли про "вищу людину" i були її предтечами в нашiй країнi духовного убожества. Тому вони були собi такi рiднi, тому їх оцiнить те наше майбутнє поколiння, що переможе в собi "хама".

[ред.] Цитати

• "Не хотячи бути першими, ми стали останніми, зійшли до ролі прихвоснів, не здатних на власну ініціативу" (М. Євшан)

• "Немає виховання, яке було би щодо змісту спільним для всіх, всяке виховання остаточно сходить на національне виховання, Зміст виховання і його тенденції мусять відповідати конкретним обставинам національного життя, рахуватися з народною психікою і її проблемами, кристалізувати характер нації та давати напрям її моральному розвиткові". (М. Євшан)

• "Франко дійсно відчував потреби хвилі, жив все "теперішнім" життям, знав його люки, все затикав їх, цементував те, що розсипалося, давав людям щоденний корм. Одним словом - творчість його виростала з життя і була для життя. Се становить її вартість, її цінність і капітал, се дає їй її широту та інтенсивнісь. " (М. Євшан)