Демон
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
- Цей термін має також інші значення. Див. Демон (значення)
Де́мон (грец. daimon) — дух, що володіє надлюдською силою, належить до невидимого світу і має вплив на життя й долю людей. Вислів першого грецького філософа Фалеса, що все повне д., — погляд, на якому ґрунтувалася первісна релігія всіх народів. Ця релігія сприяла культові померлих або предків; між д., силами природи й душами людей спочатку не було чіткого розмежування: померлий предок міг утілюватися в будь-який священний камінь, дерево, зірку тощо, а з другого боку, всякий природний дух міг прибрати людську подобу, змішуватися з людьми і ставати д.-родоначальником. Фантазія стародавніх греків в усіх незрозумілих і грізних явищах природи (повінь, обвал, землетрус, приплив, буря, пошесть, посуха тощо) бачила дії д. Внутрішні зміни в уявленнях про д. нерозривно пов’язані з загальним процесом розвитку грецької релігії. Знаходимо тут дві співвідносні течії релігійної думки: одна (диференційна) веде від первісного змішаного пандемонізму до поняття про д. як винятково злих духів; друга репрезентує інтеграцію релігійного світогляду, що поступово переходить від хаотичної множинності божественних і д. істот до монотеїзму. Гомерів епос є пам’яткою такого процесу; релігійна свідомість щойно вийшла з-під первісної байдужості, найвищі олімпійські боги виділені й поставлені над сонмом міфічних істот нижчого порядку; проте пам’ять про попередній стан ще свіжа і розрізнення нечітке; олімпійців і самого Зевса подеколи названо загальним іменем д. А втім, це лише виняток, загалом д. постає як узагальнена надприродна сила, що остаточно й непорушно визначає людські вчинки (напр., Іліада, VII, 271, 377, 396); інколи як мудре й добре навіювання згори. Проте частіше д. приписується шкідливий вплив на людину. У давньому епосі знаходимо зародок майбутнього перетворення д. з божества на злого духа, що засліплює, відбирає розум, спричинює якесь лихо тощо. Чіткіше відокремлення д. від богів (не за їхніми вчинками, а за походженням) знаходимо в Гесіода («Роботи і дні»). За словами Плутарха, Гесіод перший установив 4 розряди наділених розумом істот, що живуть у всесвіті: найвище боги, потім велика кількість добрих д., далі герої або напівбоги і нарешті люди. Оскільки герої за життя зараховувались до людей, а після смерті змішувалися в д. чи богами, то чотири розряди насправді зводилися до трьох. Тож д. визначався як щось середнє між безсмертним божеством і смертною людиною. З розвитком культури й, зокрема, літератури божества природи втрачали своє життєве значення, і суспільний інтерес зосереджувався на міфічних образах, пов’язаних з культурним існуванням людини та з питаннями самостійної релігійної думки. Геракл — уособлення людської праці й подвигу, що перемагає ворожу владу природи і зумовлює цивілізацію; Деметра — засновниця осілого культурного життя; Діоніс — бог відродження та безсмертя, добрий д. (agathos daimon) переважно — ось головні об’єкти релігійного культу тієї епохи, а з ними чимало д. істот, які оточують людину і беруть безпосередню участь у її повсякденному житті. Згідно з ученням грецьких філософів-ідеалістів, кожна людина від народження аж до смерті мала свого Д., який нею керував. У Римі з д. ототожнювали геніїв. Християнська церква, борючись проти поганських вірувань, перенесла назву д. на чортів, бісів.
