Національний парк
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Національний парк — територія, звичайно визначена у законі та у державній власності, охороняєма від більшості типів людської діяльності та забруднення. Національний парк є природоохоронною територією категорії II згідно визначенню МСОП. Звичайно, на відміну від заповідників сторого режиму та природних резервів де заборонена майже будь-яка діяльність людини, однією з цілей створення національних паркій є відпочинок, тому вони дозволяють відвідування туристів та перебування на своїй території за певними умовами. Найбільшим у світі національним парком є Північно-східний гренландський національний парк, заснований в 1974 році.
Зміст |
[ред.] Історія
[ред.] Початок
У 1810 році англійській поет Вільгельм Вордсворт описав Лейк дістрікт, як «щось подібне до народного надбання, на яке кожна людина має право, кожна хто має око щоб його побачини, і серце, щоб насолодитися». Живописець Джордж Катлін в своїх подорожах по Американському Заходу написав в 1832 році що «Корінні американці в Сполучених Штатах можуть бути збережені рішенням уряду . . . у прекрасному парку . . . Народний парк, що містить людей та тварин, у всій дикості і свіжості їх краси!». Подібні ідеї виражалися і в йнших країнах, у Швеції, наприклад, барон Адольф Ерік Норденскйольд зробив таку пропозицію в 1880 році. Шотландсько-американський натураліст Джон Муїр здійснив ці ідеї в концепції національних парків, передбачаючи багато ідей збереження природи і руху в захист навколишнього середовища.
[ред.] Заснування
Перше зусилля будь-яким урядом захистити природну територію були здійснені в США, коли президент Авраам Лінкольн підписав Акт Конгресу 30 червня 1864, віддаючи долину Йосеміті і гай Маріпоса гігантських секвой (яка пізніше стала національним парком Йосеміті) штату Каліфорнія із вимогою: Штат повинен прийняти цей грант на певних умовах, а саме підтримання території для суспільного використання і відпочинку, та не передачі її третім особам.
У 1872 році, Йєллоустоунський національний парк став першим у світі справжнім національним парком. Коли дивовижні природні риси Йеллоцстоуна були відкриту, це місто було застиною території, а не штату США, тобто не було штату, який міг би взяти відповідальність за нього. Тому Федеральний Уряд прийняв пряму відповідальність за парк, процес формально завершився 1 жовтня 1890 року. Це рішення було результатом об'єднаних зусиль захисників природних ресурсів, політиків і бізнес-структур — а саме, Північної Тихоокеанської Залізниці, чия лінія через Монтану отримала значну вигоду через створення цього нового туристичного атракціону, тільки разом вони зуміли забезпечити проходження законопроекту через Конгрес Сполучених Штатів.
Видатний американський пильменник та журналіст Уоллес Стегнер писав, що національні парки — найкраща ідея американців — відхилення від королівських заповідників Старого Світу, які арістократи збарігали для себе — невід'ємно демократичні, відкриті для всіх, «вони відображають нас в найкращому світі, а не найгіршому» [1]. Навіть із створенням Йеллоустоунського Йосемітського, і 37 інших національних парків і пам'ятників, пройшло 44 роки, поки не було створене єдине агенсьво для керування ціми територіями — Національна паркова служба (National PArk Service, NPS). Цікаво, що створення цієї служби ьуло в зрачній мірі заслугою однієї людини, бізнесмена Стівена Матера, який переконав секретаря внутрішніх справ Франкліна Кнайта Лейна у її потрібності. Лейн запросив Матера прибути до Вашингтона, і разом вони розробили закон, який потім був схвалений Конгресом.
Число територій, якими зараз керує Національна паркова служба у США, складає 390, з яких тільки 58 мають стетус національного парку.
Слід за створенням національним парків в Йеллоустоуні та Йосеміті, ідея була підхоплена й іншими країнами. У Австралії, Королівський Національний Парк був заснований на півдні від Сіднея в 1879 році. У Канаді, Національний Парк Банфф (потім також відомий як Національний парк Скелястих Гір) став його першим канадським національним парком у 1885 році. Нова Зеландія створила свій перший національний парк в 1887 році. У Європа першими національними парками стали дев'ять парків, відкритих у Швеції в 1909 році. Зараз Європа має 359 заповідників і національних парків [2].
Після Другої світової війни, національні парки були засновані по всьому світу. Вхід Вануазький національний парк в Альпах був першим французьким національним парком, заснований в 1963 році після хвилі протестів проти туристичних проектів.
[ред.] Зберігаємі особливості
Національні парки зазвичай розташовані в місцях, які були в значній мірі нерозвинені, і часто зберігають області з рідними тваринами, рослинами і екосистемами (особливо тими, що знаходяться у небезпеці), біологічною різноманітностю або незвичайні геологічними особливостями. Іноді, національні парки створюються в розвинутих областях з метою повернення деяикх територій якмога близько до їх орігинального стану. У деяких країнах, наприклад Англії і Уельсі, національні парки не дикі, не належать уряду, і можуть включати істотні поселення і використання землі, які часто є складовими частинами ландшафту.
[ред.] Керування парками
Національні парки грають подвійну роль, і як притулок для живої природи, так і як популярні туристичні райони. Потрібно зберігати баланс між ціми двога напрямками, які, проте, часто пов'язані, наприклад, туристи часто приносять паркам дохід, якій може витраяатися на проекти збереження природи. Парки також служать резервом істотних природних ресурсів, наприклад лісоматеріалів, мінералів та інших цінних продуктів. Баланс між витрачанням цих ресурсів та їх збереженням також важливий для умравління парків. Інколи національні парки становляться місцем незаконної забудови та іншого використання, часто через політичну корупцію. Така діяльність загрожує цілісності багатьох екосистем.
[ред.] Інші природоохоронні території
Деякі країни також оголошують національними парками місця особливої культурної, наукової або історичної важливості, або створюють для них особливі об'єкти в межах своїх національних паркових систем. Інші країни використовують інші схемі для збереження історичних місць. Деякі з цих місць, якщо вони відповідають потрібним критеріям, оголошують місціми світової спадщини ЮНЕСКО. У багатьох країнах не центральний, а місцевий уряд може відповідати за обслуговування паркових систем. Деякі з таких парків також називаються національними.
