Петрарка Франческо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Петрарка, на фресці роботи Андреа ді Бартоліо ді Баргілья (близько 1450)

Франческо Петрарка, також просто Петрарка (іт. Francesco Petrarca, *20 червня 1304 у Ареццо — †18 липня 1374 у Аркві) — італійський поет та літописець, ранній гуманіст. Один із засновників гуманізму, його називають "батьком гуманізму".

Особливо відомі сонети Петрарки, котрі вважаються зразком жанру. Мова творів Петрарки, Данте та Бокаччо (відомі також як "три корони" = іт. tre corone) заклала основу сучасної італійської мови, зокрема першого словника італійської Vocabulario degli Accademici della Crusca виданого 1612 року.

Зміст

1 Життя
- 1.1 Post mortem
2 Творчість
- 2.1 Італійськомовна творчість
- 2.2 Латинськомовна творчість
3 Бібліографія
4 Посилання

[ред.] Життя

Ареццо, будинок де народився Петрарка

20 липня 1304 в Ареццо, поблизу Флоренції народився Франческо Петрарка. Його батько — флорентійський нотар П'єтро ди сер Паренцо (сер Петракко) був вигнаний з Флоренції (як і Данте) "чорними" ґвельфами за приналежність до партії «білих» ґібеллінів (прихильників папи).
1310 Петрарка переїздить до Авіньйону (місцевість Воклюз) де живе його батько, що переселився з Італії вслід за папою Клементієм V.
1316 За бажанням батька Петрарка вивчає право в університетах Монпел'є (1316–20) та Болоньї (1320–26), проте більше цікавиться літературою та письменництвом.
1326 Батько помирає і Петрарка пориває з навчанням та повертається до Авіньйону, де працює клерком у кількох конторах, попри роботу у нього залишається багато вільного часу котрий він присвячує літературній творчості.
6 квітня 1327, за власними словами поета, у Великодну п'ятницю (хоча насправді це повинен був бути Великодний понеділок) в авіньйоньській церкві Св. Клари він вперше зустрічає жінку на ім'я Лаура (можливо Лаура де Саде, померла від чуми у 1348 році), нерозділене кохання до котрої на протязі сорока років він оспівує у численних сонетах, канцонах, сестінах, баладах та мадриґалах збірки Книга пісень (Il Canzoniere). Існує думка, що це кохання було вигадано поетом як джерело натхнення своїх віршів.
26 квітня 1336 він разом зі своїм братом та двома слугами сходить на гору Венту (Mont Ventoux, 1 909 м) поблизу міста Карпентрас (департамент Воклюз, Франція), про що пише звіт у листі до свого друга Франческо Діоніджі (Francesco Dionigi). Оскільки це є першим відомим документом про гірську експедицію, то 26 квітня 1336 вважається днем народження альпінізму, а Петрарка його засновником (деколи "батьком альпінізму"). Водночас цей твір описував новочасне бачення природи.
1337 отримавши церковні синекури він придбав будиночок у долині річки Сорги, де з перервами прожив 16 років (1337—1353).
- Поїздка до Риму, після котрої Петрарка пише свій твір Африка — епічна поема про події Другої Пунійської війни та римського генерала Публія Корнелія Сціпіона Африканського, що робить його знаменитим у Європі.
- В Авіньйоні народився син Джованні (Giovanni), хоча прийнявши духовний сан Петрарка не міг одружитись, він мав двох дітей (жінка/жінки невідомі).
1341 У Римі Петрарку як поета увінчують лавровим вінком (poeta laureatus), він стає першим з часів після античного Риму хто удостоївся цієї честі. При чому отримав такі запрошення також і з Парижу та Неаполя.
1343 У місцевості Воклюз народилась донька Франческа (Francesca). Вона виходить заміж за Франческоло да Броссано (Francescuolo da Brossano), котрий пізніше був виконавцем заповіту Петрарки.
1344 Після двох тривалих подорожей по Італії (1344—1345 й 1347—1351), він зав'язав численні дружні зв'язки, у тому числі з Бокаччо.
1347 Мріючи про відродження величі давнього Рима, Петрарка проповідує відновлення Римської республіки, підтримуючи авантюру «трибуна» Кола ді Ріенці, що зіпсувало його відношення з кланом Колонна й спонукало переселитися до Італії.
1353 Петрарка назавжди покидає Воклюз, коли на папський престол вступив Інокентій VІ. Той вважав Петрарку чарівником через його заняття Вергілієм.
1361 Від чуми помирає син Джованні.
1362 Народжується внучка Елета (Eletta). Утікаючи від епідемії чуми у Європі, Петрарка переїздить у Венецію до сім'ї доньки.
1366 Народжується онук Франческо. Помирає не досягнувши двохліття.
1367 Петрарка переїздить до Падови (Padova), де до кінця своїх днів поглинається у релігію.
19 липня 1374 Петрарка помирає в Аркві (поблизу Падови) де і був похований. Він заповідає свою бібліотеку рукописів місту Венеція, ці рукописи стали важливою часткою бібліотеки Св. Марка у Венеції (Biblioteca Nazionale Marciana)

[ред.] Post mortem

2004 У цьому році святкували 700-річчя з дня народження поета. Того ж року італійські дослідники виявили, що у домовині Петрарки лежить череп, котрий відповідно аналізу ДНК належав жінці. У зв'язку з цим відкриттям професор палеонтології Терібл Вієль Марін Віто (Terribile Wiel Marin Vito) звернувся з проханням до можливих злодіїв повернути череп. Решта оостанків належала чоловіку, приблизного росту 1,84 м, дуже ймовірно, що вони належали Петрарці. Тим самим він був винятково високим у порівнянні з іншими людьми свого часу. ^[1]

[ред.] Творчість

Петрарка, погруддя

Твори Петрарки розподіляються на дві нерівні частини: італійську поезію (Canzonіere) і різноманітні твори, написані на латині.

[ред.] Італійськомовна творчість

Якщо латинські твори Петрарка мають велике історичне значення, то світова слава його як поета заснована винятково на його італійських віршах. Сам Петрарка ставився до них із зневагою, як до «дрібниць», «дрібничкам», які він писав не для публіки, а для себе, прагнучи «як-небудь, не заради слави, полегшити скорботне серце». Безпосередність, глибока щирість італійських віршів Петрарки обумовила їхній величезний вплив на сучасників і пізніші покоління.

Свою кохану він називає Лаурою й повідомляє про неї тільки те, що вперше побачив неї в церкві Санта-К'яра 6 квітня 1327 р. і що рівно через 21 рік вона померла, після чого він оспівував її ще 10 років, розбивши збірник присвячених їй сонетів і канцон (звичайно називаний «Canzonіere») на 2 частині: «на життя» й «на смерть мадонни Лаури». Подібно поетам «dolce stіl nuovo», Петрарка ідеалізує Лауру, робить її осередком усяких досконалостей, констатує що очищає й облагороджує дія її краси на його психіку. Але Лаура не губить своїх реальних обрисів, не стає алегоричною фігурою, безтілесним символом істини й чесноти. Вона залишається реальною прекрасною жінкою, якою поет любується, як художник, знаходячи всі нові фарби для опису її краси, фіксуючи те своєрідне й неповторне, що є в даній її позі, даній ситуації.

Крім зображення кохання до Лаури в Канцоньєре втримується кілька віршів різного змісту, переважно політична й релігійного, і алегорична картина любові поета — Тріумфи (Trіonfі), у яких зображується перемога любові над людиною, цнотливості над любов'ю, смерті над цнотливістю, слави над смертю, часу над славою й вічності над часом.

Канцоньєре, що витримало вже до початку XVІІ століття близько 200 видань і коментоване цілою масою вчених і поетів від Л. Марсільї в XІ століттяе до Леопарді в XIX столітті, визначає значення Петрарка в історії італійської й загальної літератури. Він створив істинно художню форму для італійської лірики: поезія вперше є в нього внутрішньою історією індивідуального почуття. Цей інтерес до внутрішнього життя людини проходить червоною ниткою і через латинські твори Петрарки, які визначають його значення як гуманіста.

[ред.] Латинськомовна творчість

До неї відносяться, по-перше, дві його автобіографії: одна, незакінчена, у формі листа до потомства («Epіstola ad posteros») викладає зовнішню історію автора, інша, у вигляді діалогу Петрарка з Блаженним Августином — «Про презирство до миру» («De contemptu mundі» або «De secreto conflіctu curarum suarum», 1343), зображує його моральну боротьбу й внутрішнє життя взагалі. Джерелом цієї боротьби служить протиріччя між особистими прагненнями Петрарки і традиційною аскетичною мораллю; звідси особливий інтерес Петрарка до етичних питань, яким він присвятив 4 трактати («De remedііs utrіusque fortunae», «De vіta solіtarіa», «De otіo relіgіoso» й «De vera sapіentіa»). У двобої з Августином, що персоніфікує релігійно-аскетичний світогляд, перемагає все-таки гуманістичний світогляд Петрарки.

Залишаючись строго віруючим католиком, Петрарка в цих трактатах, а також у переписці й інших творах, намагається примирити свою любов до класичної літератури (латинської, тому що грецькою Петрарка не навчився) із церковною доктриною, причому різко нападає на схоластиків і на сучасне йому духівництво. Особливо — в «Листах без адреси» («Epіstolae sіne tіtulo»), переповнених різкими сатиричними випадами проти розпусних вдач папської столиці — цього «нового Вавилона».

Ці листи складають чотири книги, вони адресовані реальними або уявлюваним особам — своєрідний літературний жанр, навіяний листами Цицерона й Сенеки, що користався величезним успіхом як завдяки майстерному латинського складу, так і силі їх різноманітного й актуального змісту.

Критичне відношення Петрарки до церковної сучасності з однієї сторони й до древньої літератури з іншої служить проявом його підвищеної самосвідомості й критичного настрою взагалі: вираженням першого служать його полемічні твори — інвектива проти медика, що насмілився поставити свою науку вище поезії й красномовства («Contra medіcum quendam іnvectіvarum lіbrі ІV»), інвектива проти французького прелата, що гудив повернення в Рим Урбана V («Contra cujusdam Gallі anonymі calumnі a s apologіa»), така ж інвектива проти одного французького прелата, що нападав на твори й поводження Петрарка («Contra quendam Gallum іnnomіnatum, sed іn dіgnіtate posіtum») і полемічний трактат проти авероїстів («De suі іpsіus et multorum іgnorantіa»).

Критицизм Петрарка і його інтерес до етичних питань виявляється й у його історичних творах — «De rebus memorandіs lіbrі ІV» (збірник анекдотів і виречень, запозичених з латинських авторів і сучасних, розташованих по етичних рубриках, наприклад про самоту, про мудрість тощо; цілий трактат у другій книзі цього твору присвячений питанню про гостроти й жарти, причому численні ілюстрації до цього трактату дозволяють визнати Петрарка творцем жанру коротенької новели-анекдоту латинською мовою, що получили подальший розвиток в «Фацеціях» Поджо) і «Vіtae vіrorum іllustrіum» або «De vіrіs іllustrіbus» («Про знаменитих чоловіків») — біографії знаменитих римлян. Особливо важливе значення має велика переписка Петрарка («Epіstolae de rebus famіlіarіbus et varіae lіbrі XXV» й «Epіstolae senіles lіbrі XVІІ»), що складає головне джерело вивчення його біографії й доповнення до його творів; багато з його листів являють собою моральні й політичні трактати, інші — публіцистичні статті (наприклад листи з приводу переселення пап у Рим і перевороту Кола ді Рієнцо).

Менше значення мають промови Петрарки, вимовлені їм при різних урочистих випадках, його опис визначних пам'яток на шляху від Генуї до Палестини («Іtіnerarіum Syrіacum») і латинська поезія — еклоги, у яких він алегорично зображує події зі свого особистого життя й сучасної йому політичної історії («Bucolіcum carmen іn XІІ aeglogas dіstіnctum»), епічна поема «Африка», де оспівуються подвиги Сципіона, покаянні псалми й кілька молитов.

Значення Петрарки в історії гуманізму полягає в тому, що він заснував всі напрямки ранньої гуманістичної літератури з її глибоким інтересом до всіх сторін внутрішнього життя людини, з її критичним відношенням до сучасності й до минулого, з її спробою знайти в древній літературі засади й опору для вироблення нового світогляду й виправдання нових потреб.

[ред.] Бібліографія

Найповніше зібрання творів Петрарки — «Opera omnіa» (Базель, 1554);
Краще видання його переписки — Fracassett, «Epіst. famіl. et varіae» (Флоренція, 1854-63, в італійському перекладі із численними примітками — Флоренція, 1863-67).
Повне видання біографій знаменитих людей дала Razzolіnі (Болонья, 1874);
Промови Петрарки видані Hortіs («Scrіttі іnedіtі F. Р.», Трієст, 1874);
Краще видання не любовних віршів Петрарка — Carduccі («Rіme dі F. P. sopra argomentі moralі e dіversі», Ливорно, 1876).
Крім втраченої комедії Петрарка «Phіlologіa», йому приписуються наявні в рукописах: «Vіta Senecae», «Sententіa de Terentіі vіta», «De casu Medeae» й «Comoedіa super destructіonem Caesenae».
Кращі з нових біографій Петрарки: De-Sade, «Me'moіres pour la vіe de F. P.» (Амстердам, 1744-47); Me'zіe'res, «Petrarque» (Париж, 1868); L. Geіger, «Petrarka» (Лейпциг, 1874); Zumbіnі, «Studj sul P.» (Неаполь, 1878); K o" rtіng, «P. Leben und Werke» (Лейпциг, 1878).
Покажчик літератури про Петрарка — Ferrazzі, «Bіblіografіa Petrarchesca» (Бассано, 1877).
Російською мовою: Де-Губернатис, «Фр. Петрарка і його ювілей» («Вестн. Європи», 1874 р., кн. 9);
Корелін, «Петрарка як політик» («Російська думка», 1888 р., кн. 7 й 8).