Шабля

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Французька шабля ХІХ сторіччя

Шабля належить до холодної колючо-рублячої ріжучої зброї лезового типу. Перші шаблі з’явились у 7-8 ст. та були перейняті нашими пращурами від кочовиків у 11-12 ст. За козацьких часів використовували багато різновидів шабель. Завдяки еволюції зброї і військового мистецтва шабля й шашка тривалий час були домінуючим типом холодної у військах багатьох країн Євразії та Америки до середини ХХ століття.

Шаблю використовували переважно у кінноті, але й у пішому строю вона також часто ставала у пригоді. Її перевагою над мечем була значно менша вага, котра дозволяла суттєво прискорювати ударно-захисні дії. Поряд із цим силу удару й глибину проникнення надолужували за рахунок кривизни "робочої частини" клинка, котра дозволяла в ударі використати "ріжучий" ефект. У порівнянні зі шпагою шабля вигравала за рахунок здатності наносити важкі рублячо-ріжучі удари, котрі для швидкісної кінноти були головною перевагою у рухливому бою як проти ворожої кінноти, так і піхоти.

[ред.] Технічна характеристика шабель

Будова шаблі

Будова шаблі:

А - Руків'я
- 1 - голівка
- 2 - держак
- 3 - перехрестя - з’єднані з хрестовиною ромбовидні пластинки для захисту від бічного ковзання ворожого клинка
- 4 - хрестовина - перетинка для захисту кисті до котрої може додаватись ланцюг або металева бічна ґарда для захисту пальців
- 5 - лезо - загострена сторона
- 6 - обух - не заточена вігнута сторона
- 7 - плаз (діл) - для зменшення ваги
- 8 - ребро - для збільшеня міцності
- 9 - молоток (елмань) - для підсилення ударної сили
- 10 - перо
В - Клинок
- С - Застава - верхня частина леза від руків'я до пр. 1/3 довжини леза
- D - Міць - середня частина леза
- E - Штих - гостре закінчення леза

Ш. постійно перебувала у піхвах, котрі переважно робились з двох дерев’яних (часто металевих) накладок, зкріплених металевим устям (отвір для вкладання клинка), двома обіймицями (перехоплювали піхви на початку і посередині, до них кріпились кільця, за які чіплялись ремінці для носіння шаблі) та наконечником. Дерев’яні накладки фарбували, або прикрашали шкірою чи коштовним оксамитом. Піхви могли бути оздоблені коштовним камінням, срібною, або золотою інкрустацією. Руків’я шаблі прикрашали як коштовностями, так і різноманітними насічками, чорнінням та гравіруванням. На самих клинках також зустрічаються прикраси у вигляді гравірувань, але лише на не робочій частині. Тут розміщались і клейма майстрів-зброярів та відповідні написи і малюнки, що мали традиційний військово-магічний зміст.

[ред.] Різновиди шабель

Польський шляхтич з шаблею

В залежності від різновидів Ш. існують відмінності у руків’ях та формі клинка. Так, в окремих архаїчних Ш. кавказького походження тонкий наконечник клинка має подвійну заточку і є трохи відігнутим, що дозволяло наносити колючі удари (цьому сприяє і певний нахил руків’я у бік леза). Серед європейських Ш. вирізняється угорський різновид (козаків), що характеризується слабким вигином клинка, прямим руків’ям та довгою хрестовиною; польської тип Ш. "Корабелі", у котрої руків’я є прямим із короткою хрестовиною, не має бічної гарди і закінчується голівкою, стилізованою під голову орла. "Корабеля" має слабко вигнуте лезо. Відомі були і Ш. європейського походження з ледь нахиленим руків’ям та бічною гардою.

Серед східних різновидів Ш. відзначаються у першу чергу, іранські (шамшир), котрі суттєво вплинули на розвиток кавказьких і певною мірою донських та запорозьких. Іранський різновид відзначається переважно значною кривизною клинка, котра розпочинається майже від хрестовини і різко наростає у робочій частині (остання третина клинка). Іранський клинок переважно позбавлений долів і сильно звужується у вістря. Руків’я є переважно кістяним чи роговим, не нахиленим, з довгою металевою хрестовиною та загнутою, майже перпендикулярно до леза клинка, голівкою. Іранські клинки - короткі і легкі (середня довжина – 80 см, а вага 500 гр.). Одними з найбагатше орнаментованих є дагестанські шаблі, що виробляли Кубачинські майстри під впливом іранського різновиду з додаванням майже повного гравірування полотна клинка. Особливістю руків’я ряду кавказьких Ш. є виготовлення його з металу, прикрашеного золотою і срібною насічкою та коштовним камінням. Кінцівка руків’я має переважно вигляд голови тварини: лева, вовка, собаки чи коня. Для прикриття пальців використовують металеві ланцюги (часто зі срібла та золота).

Ш. турецького походження (кілідж), зокрема відомі українським козакам. Цей різновид відзначається ширшим ніж іранський клинок полотном, а також похилою кривизною, що наростає з другої третини леза. Варто наголосити і на тому, що турецький різновид Ш. як правило відзначається наявністю елмані та куле(клюко)-подібним закінченням руків’я. Татарський різновид Ш. – "ординка" (У козаків набув значного поширення). "Ординка" дещо нагадує "Шемшир" формою і вигином клинка, але відрізняється нахиленим руків’ям та слабко загнутою голівкою.

Усі ці різновиди Ш. як використовувались, так і виготовлялись за козацьких часів. Саме їх переважно і виготовляли у відповідних центрах зброярства: Львів (один з головних зброярських центрів Речі Посполитої), Кам’янець-Подільський, Чернігів, Запорізька Січ і т. і. Для виготовлення Ш. використовували як місцеву крицю, так і високоякісну імпортну. Ш. мали різні розміри і вагу, але найбільш поширеними були такі параметри: довжина 80 – 120 см; вага 500 – 1300 гр.; кривизна 4-30 см.

[ред.] Особливості шабель в Україні

Разом з конем, дубом, бандурою, списом, рушницею на картинах Козак Мамай малювалась шабля, як один з сакральних символів козака.

Для України вагомість шаблі посилювалась об’єктивними умовами збройного протистояння Кримському Ханству та Туреччині, у військах котрих поширеними були шаблі. Це ж стосується Речі Посполитої і Московського царства. Окремо потрібно наголосити на особливому значенні шаблі для козака-лицаря. Зберігаючи архаїчні традиції одухотворення навколишнього світу, у козацькому середовищі чітко фіксується особливе ставлення до шаблі, як символу військової звитяги, а отже, і приналежності до військово-лицарського стану. З часів Київської Русі маємо підтвердження клятви воїнів зброєю, котра символізувала Бога воїнів Перуна. За часів більш давніх інші архаїчні індоєвропейці так само зброєю (мечем чи сокирою) символізували відповідні сакральні іпостасі.

Варто ще наголосити на надзвичайно важливій ролі шаблі у становленні та розвитку козацько-лицарського бойового мистецтва. Система прийомів шабельного бою окрім самодостатньої ваги ще й відігравала значення базових рухів для рукопашу. Слід відзначити, що козаки постійно удосконалювали свою техніку шабельного бою.

Бойові дії вершника відрізняються активним задіянням стремен, котрі дозволяли підводитись та глибоко нахилятись для нанесення важких ударів особливо проти піхотинців. Легкість і кривизна Ш. дозволяла виконувати блискавичні ковзаючі відбиви-відводи і навздогін удари, при цьому Ш. описувала різноманітні кола і 8-ки. Положення вістря варіювалося від вертикально–вгору до вертикально–униз (зависання). Наявність нахиленого руків’я при незначній кривизні клинка дозволяла виконувати і колючі удари, при цьому лезо розташовувалось як вертикально, так і горизонтально (іноді цей удар супроводжувався відходом – відхилянням убік і носив контр-атакуючий характер). Характерною особливістю козацької техніки шабельного бою у пішому порядку було використання різноманітних повзунців (удари ногами у низьких положеннях, або в падінні) та ударно-захоплюючих дій вільною рукою.