Аді Ендре

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ендре Аді (угор. Ady Endre) (22 листопада 1877, Ерміндсент, Трансільванія — 27 січня 1919, Будапешт) — угорський поет, публіцист і громадський діяч, що представляв радикальну революційну демократію. Зі збіднілого трансільванського дворянства. Батько Ендре Аді, Леринц Аді, був дрібним землевласником, мати, Марія Пастор, походила з родини протестантського проповідника.

Освіту Аді одержував спочатку в реформатській школі, яку закінчив з відміною, маючи тільки дві оцінки «добре» (по математиці й давньогрецькій мові), а потім — на юридичному факультеті Дебреценського університету. З 1899 працював журналістом у місцевій газеті Debrecenі Hіrlap до свого переїзду в Орад (Арадю).

Перша збірка Ендре Аді — «Вірші» (1899) — продемонструвала літературні можливості поета. Надалі саме завдяки йому угорська література пережила тематичне й лексичне відновлення. Громадська лірика Аді починає виходити на передній план у збірнику «Ще раз» (1903) — протесті проти гнітючої буржуазної дійсності. Аді привітав революційні події 1905—1907, присвятивши Грудневому збройному повстанню 1905 в Москві статтю «Землетрус» (1906). Подальший розвиток визвольної боротьби в Угорщині напередодні першої світової війни знайшов своє відбиття в ліриці Аді, присвяченій закликам до революції в Угорщині (збірка «На колісниці Іллі-пророка», 1908; вірш «Несемося в революцію», 1913). Перша світова війна остаточно зломила щиросердечні сили Аді: всі його знайомі з ентузіазмом виступали за агресивну війну й вступали добровольцями в австро-угорську армію. Під час написання свого останнього вірша, «Привітання переможцеві» (Udvozlet a gyozonek), він уже був серйозно хворий.

Значення Ендре Аді не обмежується його літературною спадщиною. Ади був виразником настроїв радикальної угорської інтелігенції і навіть вступив у радикальну організацію «Двадцяте століття» (Huszadіk Szazad), частина членів якої брала участь в угорської соціал-демократичної партії. Довкола нього (і зокрема, журналу «Ньюгат» («Захід»)) споювалися представники всієї демократичної інтелігенції — від помірних лібералів-ідеалістів до лівих соціалістів: Жигмонд Мориц, Деже Костолані, Арпад Той, Фридьеш Каринти і навіть Дьердь Лукач.