Жанр

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Жанр (від франц. genre - "манера, різновид") у мистецтвознавстві — рід твору, що характеризується сукупністю формальних і змістовних особливостей.

У кожній області художньої діяльності жанрова диференціація особлива залежно від специфіки виду мистецтва: такий жанровий ряд, як «побутовий жанр — портрет — пейзаж — натюрморт», властивий живопису і неможливий в музиці, літературі і кіномистецтві; так само «пісня — романс — кантата — ораторія» є ряд специфічно музичних жанрів. Та все ж існують загальні для всіх мистецтв принципи жанрової диференціації, які лише по-своєму відбиваються в кожному виді.

[ред.] Жанри в історії світової культури

Поняття жанру подразумеваєт спадкоємність сприйняття: читач, виявляючи в творі ті або інші особливості сюжету, місця дії, поведінки героїв, відносить його до якого-небудь відомого йому жанру, згадуючи прочитане і дізнається в новому знайоме. Проте, крім стійкості і рівності собі категорія жанру має і прямо протилежну особливістю: вона історично рухома, як і вся шкала художніх цінностей. Межі, що відокремлюють літературу від не-літератури, як і межі, що відокремлюють жанр від жанру, мінливі, причому епохи відносної стійкості поетичних систем чергуються з епохами деканонізації і формотворчості. Будь-який жанр може запозичувати специфічні особливості інших жанрів і істотно міняти свій лад і зовнішність. Ідентифікувати його у такому разі стає вкрай складно: один і той же жанр може по-різному сприйматися в різні епохи, і останнє слово в спорі про його природу належить приймачеві.

[ред.] Жанри в античну епоху

У історії європейської естетичної думки жанр стає спеціальною темою з самого початку її існування. Найвідоміші «роздуми про жанр» – це "Поетика" Арістотеля, присвячена трагедії, і "Наука поезії" Горація, присвячена сатирі. І для Арістотеля, і для Горація жанр був сукупністю художніх норм. Антична художня думка, для якою вищою чеснотою була міра, виробила поняття «доступності для огляду», тобто відповідності читацькому сприйняттю і вимогам смаку. Поет, який добивався «доступності» в своєму творі, добивався тим самим жанрової правильності. Всі античні думки про жанрову норму мстосувалися переважно віршованих жанри. Прозаїчні жанри не розглядалися в поетиках, оскільки вважалися «негідними», дуже пов'язаними з буденним і діловим мовленням. Античний роман в стародавній Греції і Стародавньому Римі розглядався як тривіальна література, як «чтиво».

[ред.] Середньовіччя і Ренесанс

Оновлення жанрової системи в Європі починається в епоху пізнього середньовіччя і Ренесансу в 11–16 ст. Поети-трубадури (11–13 ст.) відновили систему ліричних жанрів (альба, серенада). Під кінець середньовіччя вперше з'являється поняття «романа». Середньовічний «роман» – твір, написаний на одній з романських мов (а не на латині), в якій відбуваються фантастичні події на екзотичному ландшафті. У 14 ст. італійський поет Данте Алігьері створює Божественну комедію – грандіозний синтез світського жанру епічної поеми і релігійного жанру видіння. У тому ж столітті Франческо Петрарка канонізує жанр сонету ("Книга пісень"), а Джованні Боккаччо канонізує жанр новели ("Декамерон").

[ред.] Просвітництво

На рубежі 16 і 17 століть англійський драматург Вільям Шекспір створює твори, що діалектично сполучають в собі жанрові елементи трагедії і комедії ("Гамлет", "Макбет", "Король Лір").

Ні в античній, ні в середньовічній, ані в ренесансній літературі не існувало систематичного, вичерпного, претендуючого на «загальність» зведення жанрових норм. Він з'явився тільки в 17 ст. Французький поет Н.Буало-Депрео в "Поетичному мистецтві" (1674) розмежував жанри за родовою ознакою, виділивши епічний рід, до якого відносяться героїчні і епічні поеми; драматичний рід, до якого відносяться трагедія і комедія; ліричний рід, до якого відносять оду, елегію, баладу, байку, пастораль, сатиру і епіграму. Жанрова система класицизму, що регламентувалася розумом і добрим смаком визначила і основний творчий принцип цього літературного напряму: наслідування стародавнім, античним зразкам.

[ред.] Новітній час

У Новітній час відбувається все більше змішування жанрових форм, паралельне потрясінню соціальних ієрархій. Наслідування, як художній принцип поступається місцем художньому принципу оригінальності: для того, щоб сказати що-небудь по-своєму, необхідно наполягати на своєму. Поняття традиції виявляється скомпрометовано як таке, що сковує емансиповану і творчо самодостатню особу. Жанри як «вмістища традиції» піддаються критиці і переосмислюються. Далеко не випадково, що саме в ситуації кризи жанрових форм (18 і 19 ст) виникає і затверджується роман, що вміщає в себе як би всі жанри відразу і що таким чином поглинає їх.

У 20 ст. жанри переживають і принципове переосмислення і радикальну перебудову: стають можливі найнесподіваніші експериментальні з'єднання і оскільки вже ніщо не розуміється само собою – історично сформована і засвідчена традицією і тим самим успадкована за певними художніми формами закріпленість визначених тем і мотивів, зв'язуючи їх між собою впізнаваними відчуттями і думками перетворюється на проблему і для автора, і для читача.