Печеніги

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цей термін має також інші значення

Печеніги (беченеги по-тюркськи, пацинаки в західноєвропейських та візантійських хроніках) - об'єднання тюркських та ін. племен у 8-9 ст. у заволзьких степах.

У 90-х рр. 9 ст. П. переселились у північно-причорноморські степи включно до гирла Дунаю, витіснивши звідси ін. племена, зокрема найбільш численних угрів, Перша згадка про П. у «Повісті минулих літ» відноситься до 915. Князь Ігор уклав з П. договір, після чого вони перекочували до границь Візантії та Угорщини. У 920 князь Ігор здійснив похід проти П., але в 944 вони взяли участь у поході Ігоря на Візантію. Протягом першої под. 10 ст. напади П. суттєво не відбились на зносинах Русі з Візантійською імперією та мусульманськими державами Каспію. Після падіння Хозарського каганату кількість П. у Північному Причорномор'ї значно збільшилась. У 968 відбувся їх перший напад на Київ. У 972 П. розбили біля дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоровича, який загинув у цьому бою. Печенізький хан Куря зробив чашу з черепа Святослава. Після смерті Святослава Ігоровича, в кін. 10 - першій пол. 11 ст. П. посилили напади на Русь. У 988-997 князь Володимир Святославич вів запеклу боротьбу з П. Інтенсивно зміцнючи південні границі своєї держави, він збудував ряд укріплених замків по річках Сулі, Стугні і Трубежу. Літописець згадує про те, що П. у 993 перейшли Сулу і вступили в битву з дружиною Великого князя Київського Володимира Святославича, але зазнали поразки. На місці перемоги Володимир заложив місто Переяславець. Напади П. мали місце і в 996-997, а в 1015-19 вони були викликані війнами між синами Володимира Святополком, (користувався підтримкою П.) і Ярославом. Останній похід П. на Київську Русь відбувся 1036, коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська Ярослава Мудрого. На місці цієї перемоги було збудовано Софіївський собор. Після цього П. майже не згадуються в літописах.

Частина П., яка продовжувала кочувати в причорноморських степах, з появою половців увійшла до їх племінного союзу в другій пол. 11 ст. У кін. 11 ст, П. почали нападати на землі Візантії. Для боротьби з ними візантійський імператор Олексій І Комнін (1081-1118) використав половців, внаслідок чого були раптово знищені більше 30 тис. П. У 10-11 ст. частина П. визнала владу київських князів, осіла на руських землях, зокрема в басейні р. Рось. Останній раз вони згадуються в літописі під 1168 у складі Чорних клобуків. За повідомленням візантійського автора Костянтина Багрянородного, у 8 ст. П. поділялись на 6 округів (орд), на чолі яких стояли «великі князі». В кожну орду входили 5 родів, які очолювались «меншими князями». В дніпровсько-дністровських ордах були відомі імена ханів Паці, Куркуте, Ваіцу та ін. Влада передавалась двоюрідним братам або їх дітям, що свідчить про пережитки матріархальних законів. У серед 11 ст. в степах між Дніпром і Дунаєм кочували 13 печенізьких родів. Відомі верховні воєначальники їх Тірах та Кеген, Захоплених на війні полонених продавали в рабство або відпускали на волю за викуп. Основним видом господарської діяльності П. було кочове скотарство. Але в деяких місцях, де знаходились їх родові могильники, зокрема, біля Саркела, в Пороссі, вони переходили до напівосілого способу життя. В ряді місцевостей відкрито поховання П. Могильник 10-11 ст. був повністю розкопаний біля Саркела. Своїх покійників вони ховали в глибоких ямах, куди клали зброю (прямолезі шаблі, луки зі стрілами), срібні прикраси ременів, опудала коней, їх черепи та кінську збрую. Якщо воїн загинув у поході, то родичі насипали курган, куди клали опудало коня та речі покійника. Арабський мандрівник Ахмедібн Фадлан (початок 10 ст.) описав детально їх зовнішній вигляд: вони були темнолицими брюнетами і мали гладко голені обличчя.